Янтарне скло - Сторінка 53

Спитай алетіометр та перекажи духам те, що дізнаєшся.

— Гаразд, — погодилася дівчинка.

Вона дістала золотий інструмент та налаштувалася на спілкування з ним. Відповідь надійшла миттєво, і Ліра відклала алетіометр та скочила на ноги.

— Слухайте, що станеться, — сказала вона, — і не сумнівайтеся, це абсолютна правда. Коли ви вийдете звідси, всі частинки, із яких ви складаєтесь, роз'єднаються й розлетяться, тобто з вами станеться те саме, що сталося з вашими деймонами. Якщо ви бачили, як умирають люди, то знаєте, як це відбувається. Проте ваші деймони не зникли безслідно: навпаки, вони стали частиною всього світу. Ті атоми, з яких вони складалися, стали повітрям, вітром, деревами, землею та живими істотами. Вони ніколи не зникнуть безслідно — вони завжди залишатимуться частиною всього. І саме це станеться з вами, присягаюся вам своєю честю. Ви розлетитеся на частинки, це так, однак ви також станете частинкою всього живого.

Запанувала глибока тиша. Ті, хто колись бачив, як розчиняються у повітрі деймони, намагалися це згадати, інші уявляли це собі, і всі мовчали. Зрештою вперед вийшла одна молода жінка, що багато століть тому померла мученицькою смертю. Вона озирнулася та промовила:

— Коли ми були живими, нам казали, що після смерті ми потрапимо до раю. Ми також чули, що рай — це місце довічної радості, блаженства та благодаті й що ми до кінця вічності перебуватимемо у компанії святих та ангелів, славлячи Всемогутнього. Саме так нам казали, і саме з цієї причини дехто з нас віддав своє життя, а інші цілі рокипроводили в молитвах, відкидаючи всі радості життя, що вирувало довкола нас. Але ми не внали, що країна мертвих — це аж ніяк не місце, де винагород-Ясують за праведне чи карають за неправедне життя. Це місце, де немає нічого. Сюди потрапляють і хороші, й погані люди, і всі ми незліченні роки томимося в мороці, відчуваючи, як поступово зникає хоч яка надія на свободу, радість або навіть Мирний спокійний сон. Однак тепер, коли сюди прийшла ця дівчинка та пропонує нам вихід, я піду за нею. Друзі, навіть якщо це означає забуття, я прийму його, тому що це буде не Порожнеча, а нове життя в тисячах билинок і мільйонах листків, у краплинах дощу, що падають на землю, у виблискуючій на Місяці росі та в подиху вітерцю під зорями. Ми зникнемо, але Завжди житимемо у фізичному світі, котрий завше був і буде нашим справжнім домом. Тож я закликаю вас піти слідом за дівчинкою та поринути у вічне небо!

Але її відштовхнув дух чоловіка, схожого на ченця: він був худорлявий і блідий навіть після смерті, а його очі палали фанатичним вогнем. Він спочатку перехрестився та пробурмотів молитву, а потім заговорив:

— Ця звістка — сумний та жорстокий жарт! Хіба ви не бачите правду? Це не дитина, а посланець самого диявола! Світ, у якому ми жили, був склепом сліз і розтління, і хочщо ми там робили, але все одно не могли дістати вдоволення. Проте Всемогутній наділив нас цим благословенним місцем, у якому можна провести вічність, цим раєм, котрий для пропащих душ виглядає безрадісним і голим, але, якщо дивитися на нього очами, сповненими віри, стікає молоком і медом та сповнюється солодким співом ангелів. Це справжній рай! Обіцянки цієї служки зла у вигляді дівчинки — то є цілковита брехня! Вона хоче завести вас у пекло! Ідіть із нею, якщо бажаєте, а я та інші щиро віруючі залишимося тут, у нашому благословенному раю, і проведемо вічність, співаючи хвалу Всемогутньому, котрий наділив нас здатністю відрізняти істину від брехні.

Чоловік ще раз перехрестився, а потім він та деякі інші духи у страху кинулися геть.

Ліра була спантеличена. Може, вона помиляється? Може, припускається величезної помилки? Вона озирнулася: повсюди панували морок і сум. Але вона вже не раз хибно судила про речі за їхнім зовнішнім виглядом — скажімо, довіряла пані Кольтер через її чудову посмішку та привабливу й оманливу чарівність. Сприймати речі хибно так легко, і тепер, коли поруч із нею не було деймона, котрий міг би підказати їй, не виключено, що вона знову помилялася.

Однак Віл узяв дівчинку за руку та потрусив її. Потім він узяв її обличчя у свої долоні та сказав:

— Ти знаєш, що це не так, і відчуваєш це. Не звертай уваги на такі слова! Духи також знають, що цей чоловік брехав, і ми їм потрібні. То вирушаймо!

Ліра кивнула. Довіряти слід своєму тілу та своїм чуттям — вони здатні відрізнити правду від брехні. Якби Пантелеймон був поруч, він напевно сказав би їй саме це.

Тож вони вирушили в дорогу, і за ними йшли незліченні сонмища духів. Десь у темряві, там, куди не сягав погляд, інші мешканці світу мертвих дізнавалися, що відбувається, та приєднувалися до великого виходу. Тіаліс і Салмакія полетіли подивитися на них та зраділи, побачивши представників своєї раси, які також були тут, так само як всі інші розумні істоти, колись покарані Господом вигнанням та смертю. Серед них галівесп'яни побачили створінь, зовсім не схожих на людей — Мері Мелоун відразу впізнала б у деяких із них мулефа.

Проте у Віла з Лірою не було сил озиратися — вони могли лише триматися за гарпіями та плекати надію.

— Ми вже майже зробили це, Віле? — стомлено промовила Ліра. — Незабаром усе скінчиться?

Звичайно, хлопець не міг їй цього сказати, але щоб підтримати ослаблу та виснажену Ліру, він зібрав залишок бадьорості та проговорив:

— Так, усе майже скінчилося, і невдовзі ми вийдемо звідси.

24

Пані Кольтер у Женеві

Пані Кольтер дочекалася ночі й лише тоді полетіла до коледжу Святого Джерома. Коли на землю спустилася темрява, вона вивела наміроліт із хмар, що нависли над Женевою, та повільно полетіла вздовж берега озера, тримаючись, над верхівками дерев. Будівля коледжу відрізнялася від інших старовинних женевських будинків своїми обрисами, і невдовзі жінка помітила шпиль, темну громаду критих галерей та квадратну вежу, у якій квартирував голова Консисторського Суду Благочестя. Вона вже тричі бувала у коледжі та добре знала, що коники, фронтони та димоходи даху створювали чимало схованок, у яких можна було непомітно приховати навіть таку велику річ, як наміроліт.

Повільно летячи над черепицею, що виблискувала від нещодавнього дощу, вона відшукала глухий закуток між крутим схилом даху та прямовисною стіною вежі. Це місце було видно лише із дзвіниці каплиці Святої Покути, і воно цілком улаштувало пані Кольтер.

Жінка обережно знизила повітряне судно, дозволивши шести його ногам відшукати точки опори та самостійно вирівняти кабіну. Вона майже закохалася в цю машину: наміроліт миттєво слухався її намірів, окрім того, літав так тихо, що міг зависнути за кілька метрів над головою людини так, що вона цього навіть не помітила б. За добу, що минула з тієї миті, як апарат було вкрадено, пані Кольтер навчилася досконало ним керувати, але й досі гадки не мала про те, яка сила його рухає, і це було єдине, що хвилювало її: вона не знала, як швидко закінчиться заряд акумуляторів чи запас пального.

Переконавшись, що наміроліт стоїть надійно, а дах досить міцний, аби витримати його, жінка зняла шолом та вилізла з кабіни.

Її деймон уже відколупував від даху старовинний шматок черепиці. Пані Кольтер приєдналася до нього, і за декілька хвилин спільних зусиль вони створили діру, достатню, аби пролізти крізь неї.

— Пролізай та подивись, чи є там хтось, — прошепотіла жінка, і мавпа відразу зникла в темряві.

З даху було чутно, як її пазурі тихо стукають по підлозі горища. За хвилину у проломі з'явилося обрамлене золотавим смухом чорне обличчя. Пані Кольтер без слів зрозуміла свого деймона та полізла слідом за ним. Діставшись до підлоги, вона зупинилася та хвилинку почекала, поки її очі не адаптуються до сутінку. Поступово вона побачила довге горище, заставлене темними обрисами буфетів, столів, етажерок, різноманітних меблів.

Насамперед пані Кольтер підсунула до того місця, над яким вони зробили діру, високу шафу. Потім вона навшпиньках пішла до дверей, ледь помітних у дальньому кінці горища, і смикнула за ручку. Звичайно, двері були зачинені, але в жінки знайшлася шпилька для волосся, придатна для того, щоб упоратися з простим замком. За три хвилини вона та її деймон уже стояли в кінці довгого, ледь освітленого коридору, з якого вели вниз вузькі сходи.

П'ять хвилин по тому вони вже відчинили двері в комору поруч із кухнею, розташованою двома поверхами нижче, і через вікно вилізли на тінисту алейку. Сторожка біля воріт Коледжу Джордана була розташована за найближчим рогом, а, як пані Кольтер трохи раніше сказала мавпі, прийти сюди слід було традиційним шляхом — незалежно від того, в який спосіб доведеться залишати це місце.

— Прибери руки, — спокійно сказала вона охоронцю, — і взагалі, виявляй до мене повагу, інакше з тебе живцем здеруть шкіру. Перекажи голові, що прибула пані Кольтер і що вона бажає негайно з ним зустрітися.

Чоловік відсахнувся, а його деймон-пінчер, що скалив зуби на стриману золотаву мавпу, відразу знітився та підібгав Обрубок хвоста.

Охоронець схопив слухавку телефону, і за хвилину до сторожки квапливо зайшов священик із молодим свіжим обличчям, на ходу витираючи долоні об свій одяг на той випадок, якщо жінка захоче потиснути йому руку. Пані Кольтер робити цього не схотіла.

— Хто ви? — спитала вона.

— Брат Луїс, — відповів чоловік, погладжуючи свого деймона-кролика. — Працівник секретаріату Консисторського Суду. Якщо бажаєте…

— Я тут не для того, щоб вести переговори з переписувачем, — кинула жінка. — Негайно веди мене до отця Макфейла.

Чоловік безпорадно вклонився та запросив її йти за ним. Охоронець у них за спиною полегшено видихнув.

Після двох чи трьох спроб зав'язати розмову брат Луїс Відмовився від цього наміру та мовчки повів жінку до вежі, де знаходилася квартира голови Суду. Отець Макфейл в цей час зазвичай молився, і коли бідолашний брат Луїс стукав у двері його особистих покоїв, рука ченця тремтіла. З-за дверей пролунали зітхання та тихий стогін, а потім важкі звуки кроків.

Коли голова побачив, хто стоїть перед ним, його очі стали круглими, але за мить він радо вискалив зуби.

— Пані Кольтер? — промовив він, подаючи жінці руку. — Радий вас бачити. Мій кабінет холодний, бо я не чекав гостей, проте все одно заходьте!

— Доброго вечора, — привіталася пані Кольтер, проходячи до вогкої кімнати з кам'яними стінами.