Ярмарок Суєти - Сторінка 105

ані шилінга!..

Місіс Седлі зайшлася Істеричним плачем і більше нічого вже не змогла сказати. її крик луною прокотився по всіх кімнатах маленького будиночка, і жіноцтво, що там було, почуло кожне слово цієї розмови.

Мамо, мамо! — й собі заплакала сердешна Емілія.— Ви ж нічого мені не казали.

Я... я пообіцяла йому книжки. Я.., я тільки сьогодні вранці продала свою шаль.

Нате вам гроші... всі!-І тремтячими руками вона дістала свої срібняки й зо­лоті соверени... свої дорогі соверени! Вона тицяла гроші в руки матері, а вони падали й котилися по сходах.

Потім Емілія кинулась до своєї кімнати і в розпачі й безмежному горі впала на ліжко. Тепер вона все збагнула. Вона приносить дитину в жертву своєму егоїзмові.

Якби не вона, син отримав би становище, багатство, освіту — посів би те місце, яке старший Джордж утратив через неї. Досить одного її слова — і старий батько матиме на що жити, а син отримає цілий маєток. Ох, як тяжко усвідом­лювати це чутливому, зганеному серцю!

Розділ XLУІI ГОНТ-ГАУС

Кожному відомо, що міський палац лорда Стайна стоїть на Гонт-сквер, від якої відходить Грейт-Гонт-стріт, куди ми колись, ще за життя небіжчика сера Пітта Кроулі, від­везли були Ребеку. Зазирніть крізь огорожу, і за тем­ними стовбурами дерев у глибині саду ви побачите кіль­кох жалюгідних гувернанток з блідими дітьми, що про­гулюються навколо сірої, вибляклої галявинки, в центрі якої височить статуя лорда Гонта, який брав участь у бит­ві під Мінденом,— він у перуці з трьома кісками, але вбра­ний, як римський імператор. Гонт-гаус займає майже цілий бік площі. З трьох інших боків її оточують будівлі, що бачили кращі часи,— високі, похмурі, з сірими або пофар­бованими в трохи ясніші кольори кам'яними віконними проймами. Мабуть, тепер за тими вузькими незручними вікнами панують сутінки. Гостинність відійшла від цих дверей, як відійшли в минуле оздоблені галунами лакеї і хлопчики-проводирі, що гасили свої смолоскипи в заліз­них гасильниках, які й досі стримлять побіч ліхтарів біля входу. Тепер площу заполонили мідні таблички: "Доктор такий-то", "Західне відділення Дідлсекського банку", " Англо-європейське товариство" і таке інше. Все це має гнітючий вигляд, та й палац лорда Стайна здається не веселішим. Я бачив його тільки знадвору — високу кам'яну огорожу й неоковирні грубі колони обабіч широкої брами, з якої інколи визирає старий воротар з гладкою, понурою, червоною пикою, а над огорожею — вікна спалень, піддашшя й димарі, звідки в наші дні рідко зді­ймається дам, бо теперішній лорд Стайн мешкає в Неа­полі, воліючи дивитись на затоку, Капрі й Везувій, а не на одноманітну огорожу Гонт-сквер.

За кількадесят ярдів від тієї брами, вже на Нью-Гонт-стріт, куди виходять стайні Гонт-гауса, є невеличкі двері; їх навіть важко відрізнити від дверей тих стаєнь.

Та колись біля них зупинялося багато невеличких закритих екіпажів, як розповідав мені мій інформатор (Том Пролазлі, який знає геть усе і який показував мені те місце),-Цими дверима, сер, часто входили й виходили принц і Пердіта,— часто казав він мені.— Сюди заходив герцог *** з Маріанною Кларк. Ці двері ведуть до славши звісних petits appartements / Інтимних покоїв (франц.)/ лорда Ставна, один із них, сер, весь оббитий слоновою кісткою та білим атласом, інший — чорним деревом та чорним оксамитом; і там невеличка бенкетна зала, скопійована з будинку Салюетія в Помпеї і розмальована Козуеем, є маленька кухонька, де все начиння срібне, а рожни — золоті. Там Егаліте, герцог Орлеанський, пік куріпок тієї ночі, коли разом з маркізом Стайном виграв у ломбер сто тисяч фунтів в однієї вельможної особи. Частина тих грошей пішла на французьку революцію, частина — на купівлю титулу маркіза й ордена Підв'язки маркізові Ґонту, а решта...— та ми не маємо на меті розповідати, куди ділася решта грошей, хоч Том Пролазлі, що знає про всі чужі справи, міг би дати звіт за кожний шилінг.

Крім цього будинку в столиці, маркіз мав у різних місцях трьох королівств ще багато замків і палаців, описи яких можна знайти в путівниках. Замок Стронгбоу з лі­сами на березі Шеннону; Гонт-касл у Кармартеншірі, де взято в полон Річарда її замок Говтлі в Йоркширі, де, як мені розповідали, було двісті срібних аиникіддій гостей та іншого відповідного до них розкішного начиння, і Стілбрук у Гемпшірі — маркізів маєток, трохи скромніша резиденція, де, як ми всі пам'ятаємо, стояли ті чу­дові меблі, що їх після смерті його милості продав з аук­ціону один відомий аукціонер, теж уже давно небіжчик.

Маркіза Стайн походила з славетного, стародавнього роду Керлайонів, маркізів Камелотів, які зберегли свою давню віру ще з часів навернення в християнство шанов­ного друїда, свого предка, і родовід яких сягає в часи, ще давніші за ті, коли на наші острови прибув король Брут. Старшому синові в родині з давніх-давен давали ім'я Пондрагон, а молодшим — Артур, Утер або Карадок. Багато з них склали свої голови в монархістських змовах. Єлизавета відтяла голову сучасному їй Артурові, що був камергером у Філіппа й Марії і возив листи шотландської королеви до її дядьків Гізів. Його менший брат був офіцером великого герцога, одним із Найдіяльніших учасни­ків славнозвісної Варфоломіївської ночі. Поки Марія пе­ребувала у в'язниці, Камелоти влаштовували змови, щоб визволити її.

Великих майнових втрат родині завдали спорядження війська проти іспанців за часів Армади та кари й конфіскації, які накладала на них Єлизавета за переховування католицьких священиків, за впертий нон­конформізм і папістські надуживання. Один боягузливий представник цієї родини за короля Якова був зрікся своєї віри, переконаний доказами того великого теолога, і маєтки родини внаслідок цієї своєчасної легкодухості трохи збіль­шились. Але вже той граф Камелот, що жив за часів Карла, 8нов повернувся до віри своїх предків, і родина далі боро­лася за цю віру і убожіла через неї, доки був живий хоч один Стюарт, здатний задумати або очолити повстання.

Леді Мері Керлайон виховувалася в одному паризькому монастирі; її бабусею була дофіна Марія-Антуанетта. В розквіті дівочої краси її віддали заміж за лорда Гонта — продали, як кажуть, тому чоловікові, що був тоді в Парижі і виграв величезну суму грошей у її брата на бенкетах у Філіппа Орлеанського.

Славнозвісну дуель лорда Гонта з графом де ля Маршем, полковником "сірих мушкетерів", чутки пояснюють зазіханням того офіцера (колишнього пажа, що й далі був улюбленцем королеви) на руку красуні Мері Керлайон. Вона вийшла заміж за лорда Гонта, коли в графа ще не загоїлися рани, осели­лася в Гонт-гаусі і якийсь час була оздобою двору принца Уельського. Фокс виголошував тости на її честь.

Морріс і Шерідан оспівували її в своїх віршах. Малмсбері якнай­вишуканіше кланявся їй, Уолпол називав її найчарівнішою, Девоншір мало не ревнував. Та її лякали бурхливі розваги людей, серед яких вона опинилася, і, народивши двох синів, вона почала жити замкнутим, побожним жит­тям. Не дивно, що лорда Стайна, який любив веселощі, не часто бачили поруч з цією тремтячою, мовчазною, за­бобонною і нещасною леді.

Згадуваний уже Том Пролазлі (який не має жодного стосунку до нашої розповіді, лише знав весь лондонський світ, а також історію і таємниці кожної родини) розпові­дав мені й інше про міледі Стайн — може, правду, а може, й брехню.

У себе вдома,— розповідав Том,— та жінка терпіла страшні приниження. Лорд Стайн наказував їй сідати до столу з такими жінками, що я нізащо в світі не дозво­лив би місіс Пролазлі зустрічатися з ними,— з леді Крекенбері, з місіс Чіпенгем, з мадам де ля Крюшкассе, дру­жиною французького секретаря (від будь-якої з тих дам Том Пролазлі, що пожертвував би задля них своєю дру­жиною, радий був би отримати вітання або запрошення на обід),— одне слово, з усіма королівськими фаворит­ками. То невже ви думаєте, що жінка з такої родини, гор­довита, як самі Бурбони, жінка, для якої Стайні — просто лакеї, вискочні (бо це, властиво, не старовинні Ґонти, а молодша, сумнівна вітка родини), невже ви думаєте, кажу я (читач не повинен забувати, що це слова Тома Пролазлі), що маркіза Стайн, найгордовитіша жінка в Англії, так скорилася б своєму чоловікові, якби на це не було особливих підстав? Дурниці! Були, кажу я вам, та­ємні причини. І ось які: абат де ля Марш, що був причет­ний до Кіберонської справи разом з Пюїзе і Тентаньяком, а потім емігрував до нас, той самий полковник "сі­рих мушкетерів", з яким Стайн бився на дуелі вісімде­сят шостого року... зустрівся тут знов з маркізою. Це після того, як велебного полковника застрелили в Бретані, леді Стайн стала така побожна: вона тепер щодня зами­кається зі своїм сповідником і щоранку слухає службу божу на Іспанській площі. Я вистежив її так — тобто випадково зустрів,— і будьте певні, що тут без якоїсь таємниці не обійшлося.

Люди не бувають такі нещасні, коли їм нема в чому каятися,— додав Том Пролазлі, гли­бокодумно хитаючи головою,— і будьте певні, ця жінка не корилася б так маркізові, якби він не тримав над її головою меча.

Отже, коли відомості містера Пролазлі правдиві, цій леді, незважаючи на її високе становище, доводилось тер­піти багато особистих принижень і ховати під зовнішнім спокоєм велике потаємне горе. Тож давайте, братове мої, чиї імена не вписані до "Червоної книги", втішатися при­ємною думкою, що й ті, хто стоїть вище за нас, бувають нещасні і що в Дамокла, хоч він сидить на атласних по­душках і їсть із золотих тарілок, висить над головою страшний меч у вигляді судового виконавця, спадкової хвороби чи родинної таємниці, меч, який раз по раз гріз­но витикається з-за візерунчастих гобеленів і одного чу­дового дня впаде на голову нещасного.

Якщо порівняти становище злидаря й вельможі, то знову ж таки за словами містера Пролазлі) перший зав­жди знайде, чим себе втішити. Оскільки ви не сподіває­теся спадку і ніхто не сподівається його від вас, то мо­жете бути в добрих стосунках зі своїм батьком чи сином, а тим часом спадкоємець такого великого вельможі, як мілорд Стайн, не може не лютувати, бо почуває, що його відпихають від влади, а отже, й дивиться на суперника дуже неприязним оком.

Вважайте за правило,— каже містер Пролазлі, не­поправний цинік,— що в усіх вельможних родинах бать­ки й старші сини ненавидять один одного.