Ярмарок Суєти - Сторінка 106

Кронпринц завжди перебуває в опозиції до корони або пожадливо простягає до неї руки.

Шекспір знав світ, голубе мій, і коли він змальовує, як принц Гел (родина Ґонтів вважає його своїм предком, хоч він така сама рідня Джонові Ґонту, як нам з вами) приміряє корону свого батька, то це справ­жнє зображення кожного спадкоємця.

Якщо б ви були спадкоємцем герцогства і тисячі фунтів на день прибутку, то невже б ви не захотіли оволодіти ними? Не вірю! І ціл­ком зрозуміло, що кожний вельможа, який ненавидів сво­го батька, добре знає, що його син так само ненавидить його; не дивно, що вони ставляться один до одного підо­зріло й неприязно. Те саме в стосунках старшого сина з молодшими. Ви повинні, голубе, знати, що кожен старший син дивиться на молодших братів у домі як на сво­їх ворогів, що відбирають у нього гроші, які повинні за­конно належати йому. Я часто чув, як Джордж Мак-Турок, старший син лорда Баязета, казав, що якби його воля, він, дочекавшись титулу, зробив би те, що роблять султани: вичистив би маєток, зразу відрубавши голови всім молодшим братам. І так вони всі думають, Запевняю вас, кожен з них у душі турок. Атож, сер, вони знають світ.

Тієї миті повз нас випадково проходив якийсь великий вельможа. Капелюх містера Пролазлі миттю злетів з його голови, і він, всміхаючись і кланяючись, кинувся вперед. Це свідчило, що він також знає світ — звичайно, по-своєму, по-пролазлівському. Вклавши все своє майно до остан­нього шилінга в щорічну ренту, Том міг не тримати зла на своїх небожів і небог, а до тих, що стояли вище за нього, не мав ніякого іншого почуття, крім постійного, великодушного бажання пообідати в них.

Між маркізою і природним, ніжним почуттям матері до дітей стояла жорстока перепона у вигляді різниці віри. Сама материнська любов до синів тільки додавала смутку й страху цій нещасній побожній жінці. її відділяла від дітей фатальна прірва. Вона не могла сягнути через неї своїми кволими руками, не могла перетягти дітей на свій бік, де, як вона вірила, на них чекав порятунок. Коли сини були ще молоді, лорд Стайн, сам учений чоловік і охочий до казуїстики, не знав кращої розваги в своєму маєтку, як після вечері, за келихом вина, нацьковувати вихователя своїх синів, велебного містера Трейла (нині мілорда єпископа Ілінгського) на сповідника міледі, отця Мола, цебто зіштовхувати Оксфорд і Сент-Ашель.

Браво, Летімере! Добре сказано, Лойоло! — вигуку­вав він по черзі.

Він обіцяв зробити Мола єпископом, якщо той пере­йде в протестанти, і божився, що використає весь свій вплив, щоб здобути Трейлові кардинальську митру, якщо він зречеться своєї віри. Але жоден з духовних отців не відступався. І хоч сповнена любові мати сподівалася, що її менший, ближчий до неї син повернеться до правдивої віри — віри своєї матері,— цю побожну жінку чекало страшне, гірке розчарування, яке було ніби карою за грі­ховність її заміжжя.

Мілорд Гонг, як відомо кожному, хто зустрічається з перами, одружився з леді Бланш Осотріс, дочкою шляхет­ної родини Голодвірсів, що були вже згадувані в цій прав­дивій історії. Молодим відвели одне крило Гонт-гауса, бо голова родини хотів, володарювати і, поки був толовою, володарювати неподільно. Та його син і спадкоємець, який мало жив удома, не ладнав з дружиною і позичав під май­бутню спадщину стільки грошей, скільки йому було треба понад ті скромні суми, на які розщедрювався батько. Маркіз знав усі синові борги до останнього шилінга.

Після передчасної смерті маркіза виявилося, що він був влас­ником багатьох синових векселів, які скупив і заповів дітям меншого сина.

На превеликий жаль мілорда Гонта й на злісну радість його природного ворога батька, леді Ґонт була бездітна. Тому лордові Джорджу Ґонту наказали повернутися з Відня, де він віддавався вальсам та дипломатії, і стати перед олтарем з високоповажною Джоан, дочкою Джона Джонса, голови банкірської контори "Джонс, Браун і Робінсон" на Ломбард-стріт, щойно вшанованого титу­лом барона Гелвеліна.

Від цього шлюбу народилося кілька синів і дочок, доля яких не має ніякого стосунку до нашої повісті.

Спершу то було щасливе і вдале подружжя. Мілорд Джордж Ґонт умів не тільки читати, але й писав майже без помилок. Він досить добре розмовляв по-французько­му і був одним із найкращих танцюристів Європи. Без­перечно, що з таким хистом і таким становищем на бать­ківщині його милість за свою діяльність мав доскочити найвищих відзнак. Леді, його дружина, відчувала себе створеною для двірського життя, а багатство давало їй можливість влаштовувати розкішні бенкети в тих євро­пейських містах, куди вели її чоловіка обов'язки дипло­мата.

Подейкували, що його мають призначити радником посольства, а в клубі "Мандрівники" навіть билися об заклад, що він скоро стане послом, доли раптом пішла чутка про дивну поведінку секретаря посольства: на ве­ликому дипломатичному обіді він раптом схопився і за­явив, що pâté de foie gras / Паштет 8 гусячої печінки (франц.)

отруєний. Потім він з'явився на бенкет до баварського посла графа Шпрінгбока-Гоген-лауфена з поголеною головою і в сутані капуцина. А то ж був зовсім не костюмований вечір, як дехто потім казав.

Щось тут не так,— перешіптувалися люди.— 3 його дідом також було те саме. Це в них у роду.

Його дружина й діти повернулися на батьківщину й оселились у Гонт-гаусі. Лорд Джордж залишив свою по­саду на європейському континенті і був посланий, як писалося в "Газеті", до Бразилії. Та людей не обдуриш: він ніколи не повертався з тієї подорожі, ніколи там не вмирав, ніколи не жив там і навіть ніколи там не був. Його ніде не було, він зник.

Бразилія! — казав, глузливо всміхаючись, один пліткар другому.— Бразилія — це Сен-Джонс-вуд. Ріо-де-Жа­нейро — це будиночок, з чотирьох боків оточений високим муром, а лорд Джордж акредитований при наглядачеві, що нагородив його орденом Гамівної сорочки.

Такими епітафіями часто вшановують один одного люди на Ярмарку Суєти.

Двічі чи тричі на тиждень, рано-вранці, бідолашна мати, спокутуючи свої гріхи, їздила до нещасного хворого. Інко­ли він сміявся, коли бачив її (і той сміх був для матері гірший за плач); часом грався: блискучий денді, учас­ник Віденського конгресу, тягав по підлозі дерев'яного коника або колихав ляльку маленької наглядачевої дочки. Інколи він упізнавав матір і отця Мола, її сповідника й супутника; але найчастіше забував її, як забув дру­жину, дітей, любов, шанолюбство, суєту. Але завжди па­м'ятав, коли пора обідати, й починав плакати, як йому у вино доливали надто багато води.

Ця таємнича хвороба була в його крові. Сердешна мати успадкувала її від свого старовинного роду. Це лихо вже двічі нагадувало про себе в родині її батька, задовго до того, як леді Стайн упала в гріх і почала покутувати свою провину постом, слізьми й молитвами. Гордощам роду завдано смертельного удару, як первісткові фараона. Тем­на пляма фатальної приреченості лягла на ті двері — високі старовинні двері, увінчані коронами та різьбленими гербами.

Тим часом діти відсутнього лорда безтурботно підро­стали, й гадки не маючи, що над ними теж тяжіє про­кляття. Спочатку вони говорили про батька, уявляли собі, як він повернеться. Потім почали дедалі рідше згадувати ім'я живого небіжчика, а тоді й зовсім забули про нього. Тільки зломлена стара бабуся тремтіла на думку, що вони успадкують батькову ганьбу, так само як його по­честі, і з жахом чекала того дня, коли страшне дідівське прокляття впаде й на них.

Таке саме похмуре передчуття не давало спокою і лор­дові Стайну. Він пробував утопити в червоному морі вина й веселощів страшний привид, що стояв біля його ліжка, і часом губив його в натовпі й бучних розвагах. Та тіль­ки-но лорд Стайн залишався сам, привид знов повертався і з плином років, здавалося, ставав дедалі загрозливіший.

"Я взяв твого сина,— казав він,— то чому б не взяти й тебе? Я можу будь-коли замкнути тебе до в'язниці, як твого сина Джорджа. Хоч завтра можу торкнутися твоєї голови, тоді прощайте, розваги, почесті, бенкети, краса, друзі, облесники, французькі кухарі, гарні коні й палаци,— замість них ти матимеш неволю і твердий сінник, як Джордж Ґонт".

Тоді мілорд кидав виклик привидові, що погрожував йому, бо він знав, як ухилитися від свого ворога.

Отож за високими, різьбленими порталами Гонт-гауса з його закіптюженими коронами й вензелями панували багатство й розкоші, та великого щастя там годі було зна­йти. Тут влаштовували найрозкішніші в Лондоні бенкети, проте задоволені ними були хіба що ті гості, які сиділи за столом мілорда. Якби він не був таким впливовим вель­можею, можливо, гості й не дуже квапилися б до нього, та на Ярмарку Суєти поблажливо ставляться до гріхів вели­ких людей. Nous regardons à deux fois / Ми ще добре подумаємо (франц.)/ (як казала одна французька дама), перше ніж осудимо таку особу, як мілорд. Деякі прискіпливі критики й гидливі моралісти, може, й лаяли лорда Стайна, та однаково залюбки прихо­дили до нього, коли він їх запрошував.

Лорд Стайн — пропаща людина,— казала леді Слінгстон,— але всі до нього ходять, і я, звичайно, допильную своїх дівчат, щоб з ними, бува, чогось не сталося.

Я багато чим зобов'язаний його милості, власне, всім у житті,— казав велебний доктор Трейл, а сам думав, що архієпископ дуже постарів, а місіс Трейл та його дочки ладні швидше пропустити відправу в церкві, ніж бодай один проханий вечір у його милості.

Для того чоловіка немає нічого святого,— казав молодий лорд Саутдаун сестрі, яка лагідно дорікала йому за те, що він буває в лорда Стайна, бо мати розповідала їй, що в Гонт-гаусі діються страшні речі,— та в нього, хай йому біс, подають найкраще в Європі сухе сілері.

Баронетові Пітту Кроулі, серові Пітту, взірцеві при­стойності, який провадив місіонерські сходини, ні на мить не спадало на думку, що туди не личить ходити.

Там, де можна зустріти таких осіб, як єпископ Ілінгський і графиня Слінгстон, наша честь не може бути при­нижена, запевняю тебе, Джейн. Високе звання і стано­вище лорда Стайна дають йому право командувати такими, як ми.

Лорд-намісник графства — шановна особа, люба моя. Крім того, ми колись товаришували з Джорджем-Ґонтом: я був першим, а він другим аташе при пумпернікельському посольстві.

Одне слово, всі ходили до тієї великої людини — всі, кого запрошували: так само й ви, читачу (не відмагай­тесь!), і я, автор, пішли б туди, якби отримали запро­шення.

Розділ XLVIII-У ЯКОМУ ЧИТАЧА ВВОДЯТЬ У НАЙКРАЩЕ ТОВАРИСТВО

Нарешті Бекі за свою люб'язність і увагу до голови чоловічої родини дочекалася надзвичайно великої вина­городи — певна річ, не матеріальної, але такої, що її ця маленька жінка домагалася дужче, ніж якогось відчут­ного добра.