Ярмарок Суєти - Сторінка 108

У містера Полоніуса на Ковентрі

стріт. Невже ти думаєш, що всі діаманти, в яких з'являю­ться при дворі, належать тим, кого вони оздоблюють, як ці чудові камені леді Джейн,— до речі, вони багато кращі за мої.

Це родинні коштовності,— мовив сер Пітт, знову зніяковівши.

Поки відбувалася ця родинна розмова, карета котилася вулицею, аж поки нарешті висадила свій вантаж біля парадного входу в палац, де монарх сидів уже у всій сво­їй пишноті.

Діаманти, якими милувався Родон, не повернулися до містера Полоніуса на Ковентрі-стріт, та він їх і не вима­гав. Вони опинилися в потаємному сховку — маленькій скриньці, яку .давно подарувала Бекі Емілія Седлі і в якій та зберігала багато корисних, а може, й коштовних речей, що про них чоловік не знав. Не знати нічого або знати дуже мало — така доля чоловіків. А приховувати — хіба це не риса вдачі багатьох жінок? О леді, хто з вас не при­ховує від чоловіків рахунки своїх кравчинь? У скількох із вас є сукні й браслети, які ви не зважуєтесь показу­вати або носите з острахом? З острахом і з усмішкою лащитись ви до чоловіка, який сидить поруч і не може від­різнити нової атласної сукні від старої чи нового брас­лета від торішнього і який гадки не має про те, що жов­тий мереживний шарф, схожий на ганчірку, коштує сорок гіней і що від мадам Бобіно щотижня надходять листи, в яких та настійливо вимагає грошей!-Так і %Родон нічого не знав про діамантові сережки та діамантову брошку, яка оздоблювала груди його дружини; проте маркіз Стайн, що, як лорд Пудреної кімнати й один з найбільших сановників і найвідоміших захисників анг­лійського трону, був присутній там серед інших вельмож у всій пишноті своїх зірок, підв'язок, ланцюжків та ор­денських стрічок і явно виділяв цю маленьку жінку з-по­серед інших, знав, звідки вони походять і хто за них за­платив.

Нахилившись до неї, він усміхнувся й процитував усім відомі, чудові рядки з "Викрадення локона" про діа­манти Белінди, "які єврей би цілував й обожнював без­божник".

Але, яг сподіваюся, ваша милість — побожний?—мовила маленька леді й стріпнула головою.

Дами навколо неї почали перешіптуватись і пліткувати, а джентльмени — кивати головою і теж перешіптуватись, побачивши, якою увагою вшанував маленьку пройдисвітку цей вельможа.

Таке безсиле, недосвідчене перо, як моє, навіть не зва­жується описувати подробиці зустрічі Ребеки Кроулі, в ді­воцтві Шарп, з її найяснішим володарем.

Засліплені очі мружаться від самої думки про ту велич. Вірнопідданські почуття й скромність не дозволяють нам навіть подумки надто пильно й зухвало роззирнутися по священній аудієнц-залі, а змушують нас швидко, шанобливо відступити, в побожному мовчанні низько вклоняючись його велич­ності.

Досить сказати, що після цієї зустрічі в усьому Лондоні не було вірнопідданішого серця, ніж серце Бекі. Ім'я короля завжди було в неї на устах, вона казала, що він найчарівніший зі смертних. Бекі пішла до крамниці Кольнагі й замовила найкращий портрет, який тільки могло створити мистецтво і який можна було придбати наборг,— славнозвісний портрет, де найкращий з монархів, у сюртуці з хутряним коміром, коротких панталонах і шовко­вих панчохах, сидить на канапі й безглуздо посміхається з-під кучерявої рудої перуки. Вона замовила брошку з мі­ніатюрою короля і тепер завжди носила її. Вона розва­жала своїх знайомих і навіть трохи набридала їм розмо­вами про його вишуканість і вроду. Хтозна, може, ця маленька жінка мріяла про роль нової Ментенон чи Помпадур.

Але найцікавіше було послухати після зустрічі з монар­хом її розмови про чесноти. У Ребеки було кілька зна­йомих дам, що, треба визнати, мали не вельми високу репутацію на Ярмарку Суєти. І ось тепер, ставши добро­чесною жінкою, Бекі не захотіла знатися з Цими сумнів­ними особами: вона не відповіла леді Крекенбері, коли та кивнула їй зі своєї ложі, а зустрівши місіс Вашінгтон-Уайт на крузі в Парку, навіть відвернулася від неї.

Треба, любий мій, дати їм взнаки, хто я,— казала вона.— Я не можу з'являтися на люди з сумнівними осо­бами. Я співчуваю леді Крекенбері від щирого серця, і місіс Вашінгтон-Уайт дуже добра жінка. Ти можеш їздити до них і обідати там, якщо тобі захочеться пограти в карти. А я не можу і не хочу бувати в них. І, будь ласка, попередь Сміта, хай каже, що мене немає вдома, як кот­рась із них завітає.

Опис туалету Ребеки з'явився в газетах — пера, мере­живо, чудові діаманти і все інше. Леді Крекенбері про­читала те місце з жалем і почала розмову зі своїми при­хильниками про те, що ця жінка стала надто гонориста.

Місіс Б'ют Кроулі та її молоді дочки в себе вдома, отри­мавши з міста номер "Морнінг пост", дали волю своєму благородному обуренню.

Якби ти мала руді коси, зелені очі й була дочкою французької циркової танцівниці,— казала місіс Б'ют старшій дочці (що, навпаки, була смаглява, низенька й кирпатенька),— ти, звичайно, теж мала б чудові діаманти і твоя кузина леді Джейн відрекомендувала б тебе до двору. Але ти тільки аристократка, бідна моя дитино. Р твоїх жилах тече найшляхетніша кров Англії, а твій по­саг — лише добрі засади й побожність. Я сама — дружина баронетового молодшого брата, але мені й на думку не спало б показуватись при дворі, та й нікому не спало б, якби була жива добра королева Шарлотта.

Так утішала себе її велебність, а дочки до пізньої ночі сиділи над "Книгою перів".

Через кілька днів після знаменного виїзду до двору доброчесна Ребека доскочила ще однієї великої, надзви­чайної шани: до її будинку під'їхала карета леді Стайн, і служник, замість виламати двері, як можна було споді­ватися з його страхітливого стуку, змилосердився і тільки вручив дві візитні картки, на яких стояли вигравіювані прізвища маркізи Стайн і графині Ґонт. Якби ці клаптики картону були чудовими картинами, якби на них було на­мотано сто ярдів малійських мережив, вартих удвічі біль­ше число гіней, Бекі й тоді не роздивлялася б на них радісніше. Будьте певні, вона поклала їх з самого верху у порцелянову вазу на столі у вітальні, де лежали картки її відвідувачів. Боже, боже! Як швидко бідні картки місіс Вашінгтон-Уайт і леді Крекенбері, які наша маленька приятелька така рада була отримати ще кілька місяців тому і якими ця нерозважна істота навіть пишалася,— боже, боже! — кажу я, як-швидко ті бідні, зневажені двій­ки опинилися на самому споді колоди, тільки-но з'яви­лися ці великосвітські карти! Стайн! Голодвірс! Джонс Голвелін і Керлайон Камелот! Будьте певні, що Бекі і Брігс знайшли ці гучні прізвища в "Книзі перів" і про­стежили ці шляхетні роди у всіх розгалуженнях їхнього генеалогічного дерева.

Години за дві приїхав лорд Стайн; роззираючись по кім­наті і, за своїм звичаєм, усе помічаючи, він одразу спо­стеріг картки своїх дам, які Ребека розіклала, мов свої козирі. Старий цинік усміхнувся, дивлячись на такий на­ївний вияв людської слабості. Бекі швидко спустилася до нього; щоразу, коли ця мила крихітка сподівалася лорда, вбрання її було бездоганне, зачіска гарна, хусточки, фартушки, шарфи, маленькі сап'янові черевички та інші дрібнички жіночого туалету — в належному вигляді; вона сиділа в граційній, невимушеній позі, готова до зустрічі з ним; коли ж він з'являвся зненацька, Бекі, певна річ, бігла до своєї кімнати, щоб глянути на себе в дзеркало, а вже тоді квапливо спускалася вниз вітати величного пера.

Він, посміхаючись, дивився на вазу з картками. Бекі, побачивши, що він її викрив, ледь почервоніла.

Дякую вам, мосьє,— сказала вона.— Бачите, ваші дами були тут. Які ви ласкаві! Я не могла вийти швидше, бо готувала пудинг у кухні.

Знаю, я бачив вас у підвальному вікні, коли під'їз­див до будинку,— відповів старий джентльмен.

Ви все бачите,— мовила Ребека.

Дещо бачу, але не це, моя голубонько,— сказав він добродушно.— Ох ви ж, маленька вигаднице! Я чув, як ви ходили в своїй кімнаті в мене над головою, і певен, що ви ледь підрум'янилися. Треба, щоб ви дали трохи сво­їх рум'ян міледі Ґонт, у неї препоганий колір обличчя. Потім я почув, як двері в спальні відчинилися і ви зату­потіли по сходах.

А хіба це злочин — покрутитися перед дзеркалом, коли ви приходите? — жалісливо спитала місіс Родон і по­терла хусточкою щоку, ніби хотіла показати, що то не рум'яна, а природний скромний рум'янець.

Хто скаже напевне, як там було насправді? Я знаю, що є рум'яна, які не стираються хусточкою, і навіть такі, що їх не змивають сльози.

Ну що ж,— мовив старий джентльмен, обертаючи в руці візитну картку своєї дружини,— виходить, ви за­повзялися стати світською дамою. Не даєте мені, старому, спокою, щоб я вводив вас у світ. Однаково ви там не втри­маєтесь, дурненька, бо не маєте грошей.

Ви знайдете нам якомога швидше місце,— вставила Бекі.

Ви не маєте грошей, а хочете змагатися з тими, хто їх має. Ви, нещасна череп'яна мисочка, хочете плисти річ­кою разом з великими мідними казанами. Всі жінки одна­кові: всі хочуть того, чого не варто мати... Така вже їхня-натура! Вчора я обідав у короля, і на стіл подали бара­нину з ріпою. Обід з городини дуже часто буває смачні­ший за найкращу воловину. Ви хочете потрапити в Гонт-гаус. Ви не дасте спокою старому, поки туди не потрапите. А там і наполовину не так затишно, як тут. Ви будете нудитися. Я там завжди нуджуся. Моя дружина весела, як леді Макбет, а невістки ласкаві, як Регана й Гонерілья. Я не зважуюсь спати в так званій моїй спальні: ліжко там схоже на балдахін у соборі святого Петра, а картини лякають мене. Я маю у себе в туалетній кімнаті невеличке мідне ліжко з волосяним матрацом, наче в анахорета. Я анахорет. Хай буде так! Ви отримаєте запрошення на обід наступного тижня. Але gare aux femmes! / Стережіться жінок! (Франц.)/ Тримай­теся! Ох, як жінки дошкулятимуть вам!-Це була дуже довга промова для небалакучого лорда, і він не вперше вже напучував Ребеку.

Брігс підвела голову від робочого столика, за яким вона сиділа в сусідній кімнаті, й глибоко зітхнула, почувши, як маркіз легковажно говорить про її стать.

Якщо ви не проженете цю гидотну вівчарку, я її сам отрую,— мовив лорд Стайн, люто позираючи через плече в бік старої панни.

Я завжди годую собаку з власної тарілки,— пустот­ливо засміялася Ребека.

Трохи натішившись невдоволенням лорда, який ненави­дів сердешну Брігс за те, що вона порушувала його tête-à-tête з чарівною дружиною полковника, місіс Родон врешті зглянулася на свого шанувальника.