Ярмарок Суєти - Сторінка 128

Щодо навчання, то curriculum / Програма (лат.)/ його, як любив вислов­люватись містер Віл, був надзвичайно широкий, і юним джентльменам на Гарт-стріт доводилось ознайомлюватися потроху з усіма відомими науками. Велебний містер Віл мав модель зоряного неба, електричну машину, токарний верстат, театр (у пральні), хімічне приладдя й те, що він називав добірною бібліотекою всіх творів найкращих старо­давніх і сучасних авторів усіма мовами. Він водив хлопців до Британського музею і велемовно розповідав їм про ста­рожитності й експонати з відділу природознавства так, що навколо нього збирався гурт слухачів, і всі в Блумсбері захоплювалися ним як надзвичайно освіченою людиною. I коли велебний містер Віл говорив (а він не мовчав майже ніколи), то намагався вибирати найкращі й найдовші слова, які тільки міг знайти в словнику, справедливо міркуючи, що гарний, вагомий і промовистий епітет коштує йому не дорожче за короткий і невиразний.

Так, наприклад, він казав Джорджеві в школі: — Повертаючись учора ввечері додому після вченої бе­сіди, якою мене вшанував мій чудовий приятель, доктор Балдерс— правдивий археолог, джентльмени, правдивий археолог,— я помітив, що вікна майже по-князівському розкішного палацу вашого шановного дідуся на Рассел-сквер були яскраво освітлені, наче з приводу учти. Чи слушна вигадка, що навколо розкішного столу містера Осборна бавилося вчора товариство вибраних мужів?-Малий Джорджі, якому притаманне було почуття гумору і який просто в вічі відважно й дуже вдало передражню­вав учителя, відповідав, що припущення містера Віла цілком справедливе.

Коли так, джентльмени, то в друзів, які мали честь утішатися гостинністю містера Осборна, не було підстав — я ладен закластися на що завгодно — нарікати на трапезу. Я сам не раз мав нагоду користатися його ласкою... До речі, містере Осборне, ти з'явилися сьогодні дещо запізно і вже не вперше впадаєте в цей гріх. Отже, я сам, джентльмени незважаючи на свою скромність, не був визнаний негідним Я того, щоб скуштувати вишуканого пригощання містера Ocборна. І хоч я трапезував з великими й вельможними людьми цього світу — бо гадаю, що можу зарахувати до них свого чудового приятеля й патрона, вельмишановного графа Джорджа Голодвірса,— а все ж запевняю вас, що стіл британського купця був так само розкішно накритий і гостей приймали так само люб'язно й шляхетно. А тепер, містере Блек, я попрошу вас читати далі уривок з Евтропія, який нам не дала закінчити пізня поява містера Осборна.

Ось цій великій людині й довірили на певний час ви-v ховання Джорджі. Емілію спантеличували гучні фрази мі­стера Віла, проте вона вважала його на диво вченим. Сердешна вдова заприязнилася з місіс Віл, маючи на те свої причини. Вона любила бувати в цьому домі й диви­тися, як Джордж приїздить туди вчитися. Вона любила і отримувати від місіс Віл запрошення на conversazioni які відбувалися раз на місяць (як вас повідомляла рожева картка з вигравійованим на ній словом Афіна) і під час яких учитель пригощав своїх учнів та їхніх приятелів ріденьким чаєм і вченою розмовою. Бідолашна Емілія ніколи не пропускала тих бесід і вважала їх чудовими, оскільки поряд з нею сидів Джорджі. Вона приходила пішки з Бромптона в будь-яку погоду, а коли гості розходились і Джорджі в супроводі служника Роусона від'їздив на Рассел-сквер, сердешна місіс Осборн брав | скидку, загор­талася в шаль, лаштуючись додому, цілувала місіс Віл із сльозами на очах дякувала їй за чудовий вечір.

Щодо знань, які Джорджі вбирав у себе під наглядом цього незамінного вчителя, знавця всіх наук, то, як ви­ходило з щотижневих звітів, ще їх хлопець приносив До­дому дідові, успіхи його були відмінні. В табелі були надруковані десятків зо два або й більше назв різних галу­зей знань, і вчитель відзначав успіхи учня в кожній із них, 3 грецької мови Джорджі мав оцінку afHgxtBg1, в латинської optimus , з французької très bien і т, д., а наприкінці року всі учні отримували винагороди за ко-вен предмет. Навіть містер Суорц, кучерявий молодий джентльмен, брат по батькові шановної місіс Мак-Мул, містер Блек, двадцятитрьохрічний недоук з села та юний ледар і гульвіса Тодд, про якого ми вже вдували, діставали невеличкі кни­жечки з витісненим на них словом AOHNH і пишною латинською присвятою вчителя своїм юним друзям. Усі родичі того Тодда були нахлібниками в домі Осборна. Старий джентльмен зробив Тодда, що доти працював на посаді клерка, молодшим компаньйоном своєї фірми.

Містер Осборн був хрещеним батьком юного Тодда (який згодом почав писати на своїх візитних картках "Мі­стер Осборн Тодд" і став завзятим модником), а міс Ос­борн возила до святої купелі міс Марію Тодд і щороку дарувала своїй хрещениці молитовник, колекцію повчаль­них брошур, томик протестантських церковних віршів чи ще якусь ознаку своєї доброта. Міс Осборн іноді возила Тоддів на прогулянку в своїй кареті, а коли вони хворіли, її служник у зашироких плюшевих панталонах до колін і в жилеті носив з Рассел-сквер на Корем-стріт варення та-інші ласощі.

Корем-стріт, звичайно, тремтіла і дивилася І знизу вгору на Рассел-сквер. Місіс Тодд, що вміла чудо­во вирізувати паперові оздоби на баранячі окости й робити гарненькі квіточки, качечки тощо з ріпи й моркви, часто приходила на "сквер", як вона казала, й допомагала своїм добродійникам готуватись до проханих обідів, навіть не мріючи й самій посидіти за столом. Якщо останньої миті котрийсь гість не з'являвся, тоді запрошували містера Тодда. Місіс Тодд з Марією з'являлися ввечері, несміливо стукали в двері внизу й саме тоді, коли міс Осборн і дами, яких вона вела під конвоєм, заходили до вітальні, теж опи­нялися там, готові розсипатися в дуетах, поки надійдуть чоловіки. Бідолашна Марія! Скільки їй, небораці, дово­дилось товкти ті дуети вдома, перше ніж вона виконувала їх прилюдно на Рассел-сквер!-Таким чином, здавалося, сама доля призначила Джорджі верховодити над кожним, з ким він стикався, а дру­зям, родичам та челяді — ставати перед ним на коліна.

Треба визнати, що він дуже радо змирився з таким ста­новищем. Більшість людей миряться з ним. І Джорджі подобалося грати роль володаря, до якої, можливо, в нього була схильність від природи.

На Рассел-сквер усі боялися містера Осборна, а містер Осборн боявся Джорджі.

Хлопцева заповзятливість, постійне торохтіння про книжки й науку, схожість з батьком (який лежав у Брюсселі мертвий, не прощений) лякали старого джентльмена й давали онукові владу над ним. Старий здригався від мимовільного поруху чи тону хло­п'яти, які той дістав у спадок, і йому здавалося, що він знов бачить перед собою батька Джорджі. Поблажливістю до онука він хотів загладити жорстокість, виявлену колись до старшого Джорджа. Всі дивувалися, як ласкаво він ста­виться до дитини. Він, своїм звичаєм, гримав і бурчав на міс Осборн, але всміхався, коли Джордж спізнювавсь на сніданок.

Міс Осборн, Джорджева тітка, була зів'ялою старою пан­ною, що зігнулася під тягарем більш як сорокарічної нудь­ги і батькової брутальності. Кмітливому хлопчикові за іграшки було підкорити її. І коли Джордж хотів щось ви­дурити в неї від банки варення у буфеті до потрісканих, засохлих старих фарб у її скриньці (давній скриньці, яка збереглася в неї з тих часів, коли вона вчилася в містера Сміт і була ще майже молода й

квітуча),— він отримував те, що хотів, а домігшись свого, не звертав більше на тітку уваги.

У школі його приятелями були пишномовний старий учитель, що підлещувався до нього, і нахлібник, теж стар­ший за нього, якого він міг лупцювати. Люб'язна місіс Тодд радо дозволяла йому бавитися з своєю найменшою дочкою Розою Джемаймою, вродливою восьмирічною дів­чинкою.

Вони так люблять гратися разом,— казала вона (пев­на річ, коли поряд не було мешканців "сквера").

"Хтозна, що може статися! Хіба з них не чудова пара?"— думала собі розчулена мати.

Зламаний долею, старий дід з материного боку теж був підданцем малого тирана. Як йому було не поважати хлоп­чика, що має таке гарне вбрання і їздить верхи в супро­воді служника? З другого боку, Джорджі постійно чув, як брутально лаяв і висміював Джона Седлі містер Осборн, його давній безжалісний ворог. Осборн називав його тільки старцем, вуглярем, банкрутом та іншими зневажливими прізвиськами. Тож як малий Джордж міг шанувати таку зневажену людину? Через кілька місяців після хлопчи­кового переїзду на Рассел-сквер померла місіс Седлі.

Вони ніколи не були близькими одне до одного. Джорджі навіть не вдавав, що сумує за бабусею. Він приїхав до матері в новому жалобному костюмчику й дуже розсердився, що йому не дозволили піти до театру на виставу, яку він дав­но хотів подивитися.

Хвороба старої леді забирала в Емілії весь час і, ма­буть, була для неї порятунком. Що відомо чоловікам про мучеництво жінок? Ми б збожеволіли, коли б нам дове­лося витерпіти бодай соту частину тих щоденних страж­дань, які покірно витримує багато жінок. Нескінченне рабство без будь-якої винагороди, постійна доброта й ла­ска, що бачить у відповідь таку саму постійну жорстокість, праця, любов, терпіння, турботи — і жодного слова подяки. Скільки жінок мусять витримувати все це спокійно й ви­ходити на люди з веселим виразом на обличчі, ніби їх ніщо не пригнічує! Ніжні, дбайливі рабині, як їм доводиться лицемірити!-Матір Емілії перенесли з крісла на ліжко, і більше вона вже з нього не вставала.

Емілія теж не відходила від її ліжка, крім тих випадків, коли бігала на побачення з Джорджі. Стара леді бурчала на неї навіть за це; колись, живучи в достатках, вона була добродушною, усміхненою, ласкавою матір'ю, та злидні й хвороба зломили її. Проте її недуги і буркітливість не пригнічували Емілію, а швид­ше допомагали їй витримувати інше, невідступне горе, від думок про яке її відвертали ненастанні поклики хво­рої. Емілія покірно терпіла материне вередування, поправ­ляла їй подушку, завжди мала напоготові ласкаву відпо­відь на її підозріливе зауваження чи докір, утішала її сло­вами надії, які могла знайти в своєму щирому, побожному серці, і сама затулила очі, які дивилися колись на неї так ніжно.

А потім вона весь свій час і всю свою ласку віддала овдовілому батькові, якого приголомшив цей останній удар і який почував себе безмежно самітним.