Ярмарок Суєти - Сторінка 130

Тому байдуже, героїня Емілія чи ні; дай боже нам з вами на схилі віку, коли ми також будемо старі бур­котливі банкрути, знайти таке ласкаве плече, на яке можна було б опертися, і таку ніжну руку, що поправлятиме нам злежану подушку.

Старий Седлі дуже прихилився до дочки після смерті дружини, а Емілія теж знаходила розраду в тому, що вико­нувала свій обов'язок перед батьком.

Та ми не маємо наміру довго залишати цих двох людей у таких принизливих, злиденних умовах. Що стосується-мирних благ, то їм обом судилися й кращі дні. Можли­во, уважний читач уже здогадався, хто був той гладкий-джентльмен, який разом з нашим давнім приятелем майором Доббіном приїздив до школи відвідати Джорджі.

Це ще один наш давній знайомий, що повернувся до Англії, і в такий час, коли його присутність могла стати дуже ко­рисною для його рідні. Майорові Доббіну легко було отримати від свого добро­душного командира дозвіл поїхати в невідкладних особи­стих справах у Мадрас, а звідти, певне, й далі, в Європу; він без перепочинку їхав удень і вночі, поки досяг мети своєї подорожі, і так поспішав, що прибув у Мадрас у страшній лихоманці. Служники, які супроводили майора, доправили його, непритомного, до будинку одного при­ятеля, де він розраховував пожити до від'їзду в Європу, і протягом багатьох, багатьох днів усі думали, що він ні­коли не поїде далі, як на цвинтар біля церкви святого Георгія, де солдати дадуть прощальний салют над його могилою і де спочиває багато відважних офіцерів, далеко від рідної землі.

Поки сердешний майор борсався в гарячці, ті, хто догля­дав його, могли почути, як вів марив про Емілію. Думка, що він ніколи її не побачить, гнітила його у хвилину про­світку. Він вважав, що настала його остання година, і вро­чисто приготувався до відходу на той світ: дав лад своїм земним справам і залишив невеличке майно тим, кому най­дужче бажав добра. Приятель, у будинку якого він лежав, посвідчив його духівницю. Доббін висловив бажання, щоб його поховали з тоненькою кісочкою каштанового волосся, яку він носив на шиї і яку, по правді сказати, отримав від Еміліїної служниці в Брюсселі, коли молодій удові об­стригли коси під час хвороби, що зваляла її з ніг після смерті Джорджа Осборна на Сен-Жанській височині.

Доббін опритомнював, трохи одужував, тоді знов злягав; йому стільки разів пускали кров і стільки давали каломелі, що лише його міцний організм міг витримати всі ті процедури. Від нього залишився майже самий кістяк, і він не міг звестись на ноги, коли його посадили на борт "Ремчандера", корабля Ост-Індської компанії під командуванням капітана Брега, який заплив до Мадраса доро­гою з Калькутти. Приятель, який доглядав його під час хвороби, пророкував, що бідолашний майор не витримає дороги і одного ранку, в савані з прапора і матроського гамака, полетить за борт, забравши з собою на дно моря реліквію, яку він носив біля серця. Але чи йому допомогло морське повітря, чи надія, що знов ожила в ньому, але відколи корабель розпустив вітрила і взяв курс додому, нашому приятелеві полегшало, і не встиг він доплисти до мису Доброї Надії, як цілком одужав (хоч був худий, мов гончак).

Кірк буде розчарований, що цього разу не отримає звання майора,— казав Доббін усміхаючись.— Він споді­вався прочитати в газеті про своє підвищення, коли полк повернеться додому.

Бо треба додати, що поки майор лежав хворий у Мадрасі, куди він так квапився потрапити, славетний *** полк, який провів багато років за межами батьківщини, а після повер­нення з Вест-Індії не засидівся в Англії через Ватерлооську кампанію і з Фландрії знов був переведений до Індії, тепер отримав наказ повернутися додому. Таким чи­ном, майор міг би плисти разом зі своїми товаришами, якби захотів чекати, поки вони прибудуть до Мадраса.

Може, тепер, коли він був такий виснажений, йому не дуже хотілося знов опинитись під опікою Глорвіни.

Думаю, що міс О'Дауд доконала б мене, якби ми їхали разом,— казав він, сміючись, своєму супутникові.—-А втопивши мене, вона б узялася за вас, будьте певні, і привезла б вас до Саутгемптона як свій трофей. Отак-то,-любий Джозе!-І справді, тим супутником на борту "Ремчандера" був не хто інший, як наш огрядний приятель. Він прожив у Бенгалії десять років — і нескінченні обіди, сніданки, світле пиво й червоне вино, тяжка праця на службі й коньяк з водою, яким йому доводилося підтримувати своє здоров'я, далися взнаки Седлі Ватерлооському. Визнано, що йому необхідна подорож до Європи. Відслуживши в Індії повний термін на високій платні, що дозволило йому відкласти чималу суму грошей, Джоз міг їхати додому й залишатися там з доброю пенсією або повернутися назад до Індії і знов посісти становище, на яке йому давали право службовий стаж і його неабиякий хист.

Він трохи схуд, відколи ми його бачили востаннє, зате став ще величніший і врочистіший. Як ветеран Ватерлоо, він знов запустив вуса й поважно походжав по палубі в чудовому оксамитовому кашкеті з золотим галуном, щедро оздобивши свою особу безліччю шпильок та всі­ляких коштовностей. Він снідав у себе в каюті, а щоб вийти на палубу, вбирався так ошатно, ніби мав з'яви­тися на Бонд-стріт чи на іподромі в Калькутті. Джоз віз з собою служника-тубільця, що подавав йому люльку і но­сив на тюрбані срібний герб родини Седлі. Той служник знемагав від Джозової тиранії. Джоз дбав про свій ви­гляд, мов жінка, і просиджував за туалетом не менше часу, ніж якась підтоптана красуня. Наймолодші паса­жири з корабля — юний Чефферс із 150-го полку та бідо­лашний Рахіте, що повертався додому після третього на­паду лихоманки, любили піддражнювати Седлі за столом у кают-компанії і підбивати його на розповіді про диво­вижні подвиги, які він вчинив під час полювання на тиг­рів і війни з Наполеоном. Джоз був незрівнянний, коли, стоячі біля могили імператора в Лонгвуді, змальовував цим джентльменам і молодим офіцерам корабля — майора Доббіна не було при цьому — всю битву під Ватерлоо і мало не стверджував, що Наполеон ніколи б не опинився на острові Святої Єлени, якби не він, Джоз Седлі.

Коли вони відпливли з острова Святої Єлени, Джоз щед­ро пригостив усіх вином і консервованим м'ясом із кора­бельних запасів, а також содовою водою з великих бари­лець, які він узяв у дорогу для власної насолоди. Жінок па борту не було.

Майор передав право старшинства Джозові, тому він сідав за столом на чільному місці, і капітан Брег та офіцери "Ремчандера" ставились до нього з пова­гою, яка належала йому за рангом. Коли знялася дводенна буря, Джоз, досить таки наляканий, ушився до своєї каюти, звелів забити дошками ілюмінатор і пролежав весь той час на койці, читаючи "Пралю з парафії Фінчлі", яку залишила на борту "Ремчандера" вельмишановна леді Емілі Горнблоуер, дружина велебного Сайласа Горнблоуера, пливучи на мис Доброї Надії, де цей джентльмен був місіонером. Та для звичайних обставин він віз цілу паку романів і п'єс, які залюбки позичав іншим пасажирам, здо­бувши своєю ласкавістю і послугавістю їхню прихиль­ність.

Багато, багато вечорів просиділи містер Седлі і майор па юті, розмовляючи про домівку, поки корабель прокла­дав собі шлях крізь розбурхане море і над головами в них світили місяць та зорі; майор звичайно курив манільську сигару, а його приятель — кальян, який йому готував служник.

Диво дивне, як наполегливо і як спритно майор спрямо­вував ті розмови на Емілію та на її малого сина. Джоз, трохи роздратований невдачами старого Седлі та його без­церемонними звертаннями по допомогу, лагіднішав, коли майор нагадував йому, як батькам тяжко живеться і які вони безпорадні. Мабуть, Джоз не захоче оселитися разом з ними: їхні звички можуть не відповідати його уподо­банням, бо він молодший і звик до іншого товариства (на цей комплімент Джоз уклонився); а проте, казав майор, як добре було б Джозові мати в Лондоні власний дім, а не мешкати по-парубоцькому, як раніше! Емілія, його се­стра, була саме тією особою, що могла добре вести такий дім; яка вона елегантна, яка мила, які в неї витончені й гарні манери! Він без кінця розповідав про успіхи, які місіс Осборн мала колись у Брюсселі й Лондоні, де нею захоплювалися люди, що належали до дуже високих кіл. Далі він натякнув, як гарно було б, коли б Джоз послав Джорджі де доброї школи і зробив з нього людину, тому що мати і її батьки неодмінно розбестять хлопця. Одне слово, хитрий майор домігся від Джоза обіцянки, що той потурбується про Емілію та її сина-сироту. Він ще не знав, що сталося в невеличкій родині Седлі: що смерть забрала в Емілії матір, а багатство — Джорджа. Одне було певне: цей закоханий джентльмен середнього віку щодня й що­години думав про місіс Осборн і всім серцем хотів їй робити добро. Він умовляв, задобрював, улещував і ви­хваляв Джоза з такою наполегливістю і сердечністю, яких, дуже можливо, й сам не сподівався від себе. Але багато чоловіків, що мають незаміжніх сестер чи навіть дочок, можуть пригадати, які надзвичайно люб'язні до братів і батьків бувають джентльмени, коли вони залицяються до сестер і дочок. Може, й на нашого хитруна Доббіна напало таке лицемірство.

Правду-кажучи, майор Доббін, прибувши на борт "Ремчандера", що стояв на мадраському рейді, перші три дні ще не почав видужувати, а, навпаки, був у дуже тяжкому стані; не підбадьорила його й поява давнього знайомого, .містера Седлі, поки між ними не відбулася одного дня розмова, коли майор лежав на палубі, дуже кволий і мля­вий. Він сказав тоді, що, здається, його кінець уже близь­ко; він заповів ту дещицю яку мав, своєму хрещеникові і сподівається, що місіс Осборн згадуватиме його часом ласкавим словом і буде щаслива в шлюбі, який вона мав намір узяти.

В шлюбі? Якому? — здивувався Джоз.— Вона не згадувала ні про який шлюб і, до речі,— от що цікаво! —-писала в листі, що майор Доббін збирається одружитись, і висловлювала надію, що він буде щасливий.

Якого числа були писані ті листи, що їх Седлі отримав з Європи? Джоз приніс їх з каюти. Вони були на два місяці пізніші за майорові. Після цього корабельний лікар похвалив себе за те лікування, що його він призна­чив новому пацієнтові, якого йому передав мадраський лікар з дуже малою надією на одужання.