Ярмарок Суєти - Сторінка 129

Дружину, честь, майно — все, що він найдужче любив, віднято в нього на­віки. Залишилася тільки Емілія, що своїми тендітними руками мала підтримувати його, немічного й пригнобле­ного. Ми не будемо довго спинятися на цій історії надто вона сумна й нецікава. Я вже бачу, як Ярмарок Суєти по­чинав позіхати.

Одного дня, коли молоді джентльмени зібралися в кабінеті велебного містера Віла і домашній капелан ясновельможного графа Голодвірса заходився, як звичайно, виголошувати їм свої премудрощі, до дверей, прикрашених статуєю Афіни, під'їхав елегантний екіпаж, і з нього злізли два джентльмени. Юні Бенглси кинулися до вікна, маючи невиразну надію, що до них приїхав батько з Бомбея, я незграбний двадцятитрьохрічний здоровило, що нишком плакав над уривком з Ентропія, притулився мокрим носом до шибки й дивився на екіпаж, запряжений четвериком, поки служник у лівреї зіскочив з передка й допоміг прибулим вилізти.

Один гладкий, а другий худий,— сказав містер Блек, і тієї миті в двері внизу гучно постукали. Усі зацікавилися, починаючи від самого капелана, який |уже сподівався побачити перед собою батьків своїх майбутніх учнів, до Джорджі, що радів кожній нагоді відкласти книжку.

Хлопець у приношеній тісній лівреї з тьмяними мідними І ґудзиками, яку він завжди похапцем накидав на себе, коли треба було відчиняти двері, зайшов до кабінету і сказав:-Двоє джентльменів хочуть бачити Джорджа Осборна.

Вчитель того ранку мав з цим юним джентльменом коро­теньку розмову, оскільки вони по-різному дивилися на ви­користання ляпавок під час уроку, але обличчя його на­брало звичного виразу ласкавої ввічливості, і він сказав:-Містере Осборне, я з спокійним серцем даю вам дозвіл побачитися з своїми друзями, що приїхали в екіпажі, і прошу вас передати їм шанобливе вітання від мене і від місіс Віл.

Джорджі вийшов до приймальні й застав там двох не­знайомців. Він з зарозумілою міною, як звичайно, задер голову ї почав роздивлятися на них. Один був гладкий, вусатий, а другий — худий, високий, засмаглий, уже трохи сивий, одягнутий у синій сюртук.

Боже, який він схожий на нього! — вигукнув високий джентльмен, здригнувшись.— Ти здогадуєшся, Джордже, хто ми?-Хлопець зашарівся, як завжди, коли хвилювався, і очі в нього заблищали.

Цього джентльмена я не знаю,— відповів він,— а ви, мабуть, майор Доббін.

І справді, то був наш давній приятель. Голос у нього тремтів з радості, коли він вітався, узявши його за обидві руки й притягнувши до себе.

То мама розповідала тобі про мене, так? — запи­тав він.

Ще б пак,— відповів Джорджі,— сотні разів!

Розділ LVII Те, що Седлі під кінець свого життя дійшов до такого занепаду й приниження, що змушений був брати гроші в рук того, хто його найдужче кривдив і ображав, було одним із багатьох джерел, які живили пиху старого Осборна. Звиклий до успіху купець останніми словами лаяв старого жебрака, але іноді допомагав йому. Даючи Джорджі гроші для матері, він не забував натякнути, як завжди, брутально й безцеремонно, що його дід по ма­тері — тільки жалюгідний старий банкрут і нахлібник і що Джон Седлі повинен дякувати тому, кому вже й так стіль­ки винен, за цю великодушну допомогу. Джордж разом з грошима передавав ці хвалькуваті заяви матері й не­мічному старому вдівцеві, доглядати й розраджувати якого стало тепер для Емілії найпершим обов'язком у житті. Хлопець дивився зверхньо на кволого, зневіреного діда.

Може, в Емілії не вистачало "належної гордості", що вона погодилася брати гроші з рук батькового ворога. Але "належна гордість" ніколи не була властива цій бідолаш­ній жінці. З натури несмілива й скромна, вона сама потре­бувала заступництва, а тим часом нескінченні злид­ні и приниження, щоденні нестатки й докірливі слова, невдячність у відповідь на ласкаві послуги стали її долею майже відтоді, як вона вийшла з дитячого віку,— з часів її нещасливого заміжжя з Джорджем Осборном. О ви, що дивитесь на те, як ваші ближні день у день несуть тягар своєї ганьби, мовчки страждають від ударів зрадливої долі, покірні і всім байдужі, убогі і навіть зневажувані за вбо­гість,— чи ви коли зійшли з високості своїх достатків і об­мили ноги тим бідолашним стомленим жебракам? Навіть думка про них вам здається неприємною і принизливою. "Класи повинні існувати, повинні бути багаті й бідні",— каже Багатій, смакуючи червоне вино (добре, коли він ще посилає крихти зі свого столу бідному Лазареві, який сидить у нього під вікном). Певне, що так! Та поміркуйте лишень, яка таємнича й часто незбагненна буває життєва лотерея, що дає одному багряницю й тонку білизну, а дру­гому — лахміття, щоб прикрити тіло, і собак, щоб розра­джували його.

Отже, я мушу визнати, що Емілія без особливої скрухи — навпаки, з почуттям, дуже схожим на вдячність,— при­ймала крихти, які час від часу кидав їй свекор, і году­вала ними свого батька. Вона просто вважала, що це її обов'язок. Таку вже мала натуру ця молода жінка (любі дами, Емілії тепер ще тільки тридцять років, і ми дозво­ляємо собі називати її молодою жінкою) — таку вже, по­вторюю, мала Емілія натуру, що жертвувала собою і скла­дала все, що мала, до ніг тому, кого вона любила. Скільки довгих ночей натруджувала вона свої пучки за невдячною працею для маленького Джорджі, коли той ще жив з нею; скільки ударів лихої долі, скільки докорів, нестатків, горя витримала вона задля батька й матері! І серед такого життя, сповненого покори, самоти й непомітних жертв, вона шанувала себе нітрохи не більше, ніж шанував її світ: мені навіть здається, що в глибині серця вона вва­жала себе духовно вбогою, нікчемною істотою, якій по­щастило більше, ніж вона заслужила. О бідолашні жінки! Нещасні самітні страдниці й жертви, ваше життя — су­цільні муки, ви щоночі лягаєте на ложе тортур у своїх спальнях і щодня кладете голову під сокиру за столом у вітальнях. Кожен чоловік, що бачить ваші страждання чи заглядає в ті понурі місця ваших тортур, мусить пожа­літи вас і... подякувати богові за свою бороду. Пам'ятаю, як багато років тому я бачив у закладі для недоумкува­тих та божевільних у Бісетрі поблизу Парижа якусь не­щасну істоту, зігнуту під тягарем неволі і своєї недуги.

Хтось із нашого гурту дав йому в cornet — паперовому пакуночку — пучку дешевого тютюну. Для бідолашного епілептика то була надто велика ласка: він аж заплакав з захвату і вдячності; ми з вами так не розчулилися б, якби нам хтось подарував тисячу фунтів річного прибутку або врятував життя. Отож якщо належним чином тира­нити жінку, то можна побачити, як дешевенька ласка з ва­шого боку викличе в неї на очах сльози, ніби ви ангел-благодійник.

Отаку милостиню доля часом дарувала сердешній Емі­лії — кращого вона нічого не бачила. її життя, що почина­лося далеко не в біді, стало врешті жалюгідним існуванням у поволі, довгим ганебним рабством. Малий Джордж інколи відвідував матір, скрашуючи її нужденне животіння блі­дим промінчиком надії. Рассел-сквер був межею її в'яз­ниці: вона зрідка могла дійти туди, але на ніч завжди мусила вертатися до своєї камери, виконувати свої сумні обов'язки, сидіти коло ліжка невдячних хворих, витриму­вати дратівливість і тиранію сварливих, розчарованих ста­рих батьків. Стільком тисячам людей, переважно жінкам, судилося терпіти таке довге рабство! Це доглядачки без платні, сестри-жалібниці, якщо вам ця назва краще подо­баються, але без романтичного почуття самопосвяти; вони тяжко працюють, голодуючи й недосипаючи ночей, стра­ждають, не маючи ні від кого ані крихти співчуття, і в'я­нуть непомітні й нікому не відомі.

Таємничій, грізній Мудрості, що визначає людську долю, подобається принижувати і вкидати в розпуку ніж­них, добрих і розумних, а звеличувати самолюбів, дурнів і негідників! О брате мій, будь скромний у своїх достат­ках! Будь ласкавий до тих, кому не дісталося такого щастя, як тобі, хоч він на нього дужче заслуговує.

Подумай, яке ти маєш право зневажати когось, ти, чиї чесноти — тільки відсутність спокус, чиї успіхи, можливо,— проста випад­ковість, чиє високе становище — заслуга далекого предка і чий добробут, мабуть,— лихий жарт долі.

Матір Емілії поховали на бромптонському кладовищі, такого самого дощового похмурого дня, як був тоді, зга­дала Емілія, коли вона вперше приїздила сюди, до церкви, щоб повінчатися з Джорджем. її малий син сидів поруч з нею в розкішному жалобному вбранні. Емілія впізнала стару прибиральницю і паламаря. Поки священик читав панахиду, думки її линули в минуле. Якби тепер у її руці не променіла теплом ручка Джорджі, вона, мабуть, за­любки помінялася б місцем з... Але їй, як завжди, стало соромно за такі самолюбні думки, і вона про себе помо­лилася богові, щоб він дав їй снаги виконувати далі свій обов'язок.

І ось Емілія вирішила докласти всіх зусиль, щоб зро­бити свого старого батька щасливим. Вона працювала не покладаючи рук, облатувала й обшивала батька, співала старому й грала з ним у триктрак, читала йому вголос газети й готувала їжу, водила його гуляти в Кенсінгтонський парк чи на Бромптонський бульвар, слухала його розповіді, весь час усміхаючись і ласкаво прикидаючись, що їй цікаво, або сиділа поруч з ним, віддаючись своїм думкам і спогадам, поки немічний, буркотливий батько грівся на сонці й нарікав на свої кривди й злигодні. Які гіркі, невтішні були ті вдовині думки! Діти, що бігали туди й назад широкими алеями парку, нагадували їй Джорджі, якого в неї забрали. Першого Джорджа в неї також забрали,— її егоїстична, грішна любов в обох ви­падках була жорстоко покарана. Емілія намагалася пере­конати себе, що цілком заслужила таку недолю — ні­кчемна, недостойна грішниця! Вона була самітна, як би­линка в полі.

Я знаю, що повість про таку самотину у в'язниці не­стерпно нудна, коли її не пожвавлюють якісь веселі чи смішні деталі: наприклад, зворушливий тюремник, дотеп­ний комендант фортеці, мишка, що вибігає з нірки й грає­ться в бороді та бакенах Латюда, чи підземний хід, який викопав Тренк за допомогою власних нігтів і зубочистки. Та повістяр, що веде мову про Еміліїн полон, на жаль, не має чим пожвавити свою розповідь. Прошу вас уявити собі, читачу, що в ту пору свого життя вона була дуже смутна, але завжди готова всміхнутися, коли до неї хтось ози­вався; вона жила дуже скромно, вбого, навіть, можна ска­зати, в злиднях, але співала пісні, готувала пудинги, грала в карти, лагодила шкарпетки — все для свого старого бать­ка.