Ярмарок Суєти - Сторінка 133

Майор залюбки давав йому вибалакатися. Сам він не спускав з ока по­статі поперед себе — коханої невеличкої постаті, що зав­жди полонила його уяву, завжди була в його молитвах і ввижалася йому вдень і вночі.

Емілія цілий вечір була дуже весела, жвава й усміхне­на; вона виконувала свої обов'язки господині, як йому здавалося, з незвичайною грацією і благородством.

Доббін весь час дивився на неї, коли вони сиділи в присмерку. Скільки часу він мріяв про таку хвилину, думаючи про Емілію далеко від неї, під палючими вітрами, під час виснажливих маршів, уявляючи собі, як вона, ніжна й щаслива, ласкаво догоджає старим батькам і прикрашає їхню вбогість своєю милою покірливістю,— така, якою він бачив її тепер. Не кажу, що в нього був особливо витон­чений смак чи що люди великого інтелекту повинні вдо­вольнитися прозаїчним раєм, який цілком влаштовував нашого невибагливого приятеля; в кожному разі, його бажання, добре це чи погано, далі не сягали, і коли його пригощала Емілія, він ладен був пити чай без кінця, як свого часу доктор Джонсон.

Емілія помітила, як майор любить чай, і, сміючись та лукаво позираючи на нього, все припрошувала його й на­ливала йому чашку за чашкою. Правда, вона не знала, що майор ще не обідав, що в "Слотері" на нього чекав накри­тий стіл, на якому був уже навіть розставлений посуд на ознаку того, що місце зайняте,— той самий стіл, де майор часто бенкетував з Джорджем, коли Емілія була ще дівчам і щойно повернулася з пансіону міс Пінкертон.

Коли вони прийшли додому, місіс Осборн найперше показала майорові мініатюру Джорджі, збігавши по неї нагору до своєї кімнати. Звичайно, на портреті син далеко не такий гарний, як у житті, але ж яке добре серце у ди­тини — подумати про такий подарунок для матері! Поки батько не заснув, Емілія утримувалася від розповіді про Джорджі, старий не любив слухати про містера Осборна і про Рассел-сквер; мабуть, він не усвідомлював, що кіль­ка останніх місяців в основному жив за рахунок свого багатого суперника, і страшенно сердився, коли хтось зга­дував про нього.

Доббін розповів йому все, а може, навіть ще й трохи додавши від себе про те, що відбувалося на борту "Ремчандера", перебільшуючи Джозові добрі наміри стосовно батька і його бажання доглянути містера Седлі на ста­рість. Насправді ж майор за дорогу сам переконав свого супутника, що той повинен узяти на себе цей обов'язок, і змусив його пообіцяти, що він піклуватиметься про сестру та її хлопця. Він трохи втишив Джозову злість на батька за те, що старий джентльмен видавав на сина век­селі, сміючись, розповів йому, що й сам потерпів від ста­рого, коли той прислав йому злощасну партію вина, і кі­нець кінцем викликав у Джоза, який завжди добрішав, коли його хвалили й до міри улещували, співчуття до родичів.

Одне слово, хоч як мені соромно, але мушу признатися: майор так далеко відбіг від правди, що сказав старому, нібито бажання побачити батька найбільше й спонукало Джоза знов приїхати до Європи.

У свою звичну годину містер Седлі задрімав у кріслі, і тоді вже настала черга Емілії провадити розмову, що вона й зробила дуже радо, і говорили вони тільки про Джорджі. Вона жодним словом не згадала, як їй було тяжко розлучатися з сином, бо ця достойна жінка, хоч мало не померла з туги за дитиною, і далі вважала, що з її боку дуже негарно нарікати на таку втрату. Зате вона розповіла все, що стосувалося сина, його вдачі, хисту і майбутньої кар'єри. Вона змалювала ангельську вроду хлопця, навела сотні прикладів його доброти й велико­душності ще з того часу, коли він жив з нею; згадала, як герцогиня королівської крові, замилувавшись хлопчи­ком, зупинила його в Кенсінгтонському парку; розказала, в яких він тепер живе розкошах і якого має служника й поні; який він кмітливий і тямущий і яка надзвичайно освічена, чудова людина велебний Лоренс Віл, Джорджів учитель.

Він знає все!— заявила Емілія.—Які чудові вечори він влаштовує! Ви, такий освічений, такий начитаний, такий розумний і вихований,— не хитайте головою і не заперечуйте, він завжди так. про вас казав,— ви будете в захваті, якщо підете послухати містера Віла, Останнього вівторка кожного місяця. Він каже, що немає такої по­сади в суді чи в сенаті, на яку б Джорджі не міг претен­дувати. Ось гляньте,— з цими словами вона підійшла до фортепіано й витягла з шухлядки Джорджів твір. Той великий твір генія, що його й досі зберігала мати, був такого змісту:-Про самолюбство. З усіх вад, які принижують людську особистість, самолюбство — найгірша і найогидніша. Над­мірна любов до самого себе призводить до найстрахітливіших злочинів і завдає величезної шкоди як державі, так і родині.

Як самолюбець батько доводить до злиднів свою родину і часто руйнує її, так і самолюбець король руйнує свій народ і часто втягує його у віяну.

Приклади: Самолюбство Ахілла, як сказано в поета Гомера, завдало грекам великої шкоди — "Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв" (Гомер, "Іліада", 1, 2), Самолюбство покійного Наполеона Бонапарта призвело до численних воєн у Європі, а його самого — до загибелі на жалюгідному острові: на острові Святої Єлени в Атлан­тичному океані.

На цих прикладах ми бачимо, що треба рахуватися не тільки з своїми владними інтересами й шанолюбством, але й брати до уваги інтереси Інших людей.

Школа "Афіна", 24 квітня 1827".

Ви тільки подумайте, яке гарне письмо! І в такому віці він уже цитує грецького поета! — мовила захоплена мати.— О Вільяме,— додала вона, простягаючи йому яким скарбом винагородило мене небо в особі-цього хлопчика! Він — єдина втіха в моєму житті, і він такий подібний до... до того, що пішов від нас!-"Хіба я можу сердитись на неї за те, що вона йому вірна? — подумав Вільям.— Хіба я можу ревнувати до свого загиблого приятеля або нарікати, що таке серце, як в Емілії, здатне кохати тільки раз у житті? О Джордже, Джордже, як ти все ж таки не цінував цього скарбу!"-Такі думки зринули в його голові, коли він тримав за руку Емілію, що затулила хусточкою очі.

Любий мій друже,— мовила вона, стискаючи йому руку,— які ви завжди були добрі до мене! Стривайте, тато прокинувся. Ви підете завтра поглянути на Джорджі, правда?

— Завтра не можу,— відповів сердешний Доббін.— Я маю всілякі справи.

Він не хотів признаватися, що не був ще в батьків і в своєї любої сестри Енн,— я певен, що за таку байдужість кожен порядний читач дорікнув би майорові.

Незабаром він попрощався, залишивши свою адресу для Джоза, коли той приїде.

Отже, перший день на батьківщині був про­житий, і Доббін побачився з нею.

Коли майор повернувся до "Слотера", печена курка, звичайно, давно вже захолола — такою він і з'їв її на вечерю.

Знаючи, що вдома в них зарані лягають спати, і вва­жаючи, що немає потреби турбувати батьків так пізно, майор Доббін купив за півціни квиток до Геймаркетського театру — вистава давно вже почалася,— де, сподіваємося, приємно провів вечір.

Розділ LIX СТАРЕ ФОРТЕПІАНО

Відвідини майора Доббіна дуже схвилювали старого Джона Седлі. Того вечора дочка ніяк не могла навернути його до звичайних справ і розваг. Він усе порпався у сво­їх скриньках і шухлядах, розв'язував тремтячими руками пачки паперів і готував їх до приїзду Джоза. Папери свої він тримав у великому порядку: пачки зв'язаних і позшиваних рахунків, листування з повірниками й агентами, документи, які стосувалися винного проекту (що не вдався через якусь незрозумілу випадковість, хоч спочатку пода­вав великі надії), вугільного проекту (тільки нестача капі­талу перешкодила йому стати одним із найуспішніших заходів, будь-коли пропонованих громадянству), проекту патентованого тартака з використанням тирси і т. д. і т. д. До пізньої ночі він готував усі ці документи, дибаючи з однієї кімнати до другої з миготливою свічкою в трем­тячих руках. Ось папери про торгівлю вином, ось про тирсу, ось про вугілля, ось листи в Калькутту й Мадрас і відповіді на них від майора Доббіна, кавалера ордена Лазні, та містера Джозефа Седлі.

У мене, Еммі, він не знайде ніякого неладу,— ска­зав старий джентльмен.

Емілія всміхнулася.

Не думаю, що Джоз захоче переглядати ці папери, тату,— мовила вона.

Ти нічого не тямиш у торгових справах, голубко,— відповів старий, поважно хитаючи головою.

Треба визнати, що тут Еммі була цілковитою невіглас-кою,— шкода тільки, що деякі люди аж надто добре на них розуміються.

Розіклавши свої нікому не потрібні папірці на столику, старий Седлі дбайливо накрив їх чистою строкатою хуст­кою (з тих, що їх подарував майор Доббін) і суворо на­казав служниці й господині не чіпати тих документів, бо вони приготовані до завтрашнього приїзду містера Джо­зефа Седлі.

Містера Джозефа Седлі, урядовця бенгальського від­-ділу достойної Ост-Індської компанії.

Другого ранку Емілія застала батька на ногах мало не з досвітку: він був ще схвильованіший, ще кволіший, руки й ноги в нього трусилися ще дужче.

Я майже не спав, Еммі,— сказав він.— Усе думав про свою бідолашну Бетсі. Якби вона була жива, то знов-покаталася б у Джозовій кареті. Колись вона мала свій власний екіпаж, і він їй дуже личив!-На очах у нього виступили сльози й покотилися по зморщених щоках. Емілія витерла їх, поцілувала батька, зав'язала йому гарним бантом хустку на шиї і прико­лола шпилькою, найкраще його жабо. В ньому і в святко­вому чорному костюмі старий і сидів з шостої години ранку, чекаючи на приїзд свого сина.

На головній вулиці в Саутгемптоні є кілька розкішних кравецьких майстерень, де в чудових дзеркальних вітри­нах висять пишні жилети на кожен смак — шовкові, окса­митові, золоті й червоні, а також виставлені малюнки наймодніших фасонів, на яких блискучі джентльмени з монок­лями тримають за руку маленьких кучерявих хлопчиків з непомірно великими очима й пускають бісики жінкам в амазонках, що гарцюють на конях під статуєю Ахілла біля Епслі-гауса. Хоч Джоз і призапасив собі кілька чудо­вих жилетів — найкращих з усіх, які можна було знайти в Калькутті,— він вважав, що цього для столиці замало, а тому вибрав на тих вітринах ще два таких убори: мали­новий атласний, вишитий золотими метеликами, і чорно-червоний з оксамитової шотландки з білою облямівкою і виложистим коміром.

Додавши до них розкішний синій атласний шарф і золоту брошку у формі ворітець з п'яти поперечок, через які перестрибує вершник з рожевої емалі, Джоз вирішив, що тепер може гідно в'їхати до Лондона.