Ярмарок Суєти - Сторінка 135

Найняли вони й пару чудових коней, якими Джоз при повному параді катався в Парку або їздив до своїх індійських друзів. Не раз на таку прогулянку з ним їздила Емілія, тоді в їх­ній кареті можна було побачити й Доббіна на сидінні навпроти неї. Іноді каретою користувався старий Седлі з дочкою, і міс Клеп, що часто супроводила свою прия­тельку, відчувала велике задоволення, коли один юний джентльмен з хірургічної лікарні — обличчя його завжди можна було помітити за віконними завісами, як вона про­їздила мимо,— бачив її в кареті у-чудовій жовтій шалі. Невдовзі після першої Джазової появи в Бромтгтоні в тому скромному будиночку, де Седлі прожили останні десять років, відбулася сумна подія. Одного дня приїхав ; Джозів екіпаж (тимчасовий, а не той, який ще тільки робили) і забрав старого Седлі та його дочку, щоб більше вже туди не привозити. Сльози, які пролили з цього при­воду засмучені господиня з дочкою, були такі самі щирі, як усі інші, пролиті на протязі нашої повісті. За довгі роки знайомства і близьких стосунків .з Емілією обидві господині ніколи не чули від неї гострого слова. Вона була втіленням ласкавості й доброти, завжди вдячна, завжди лагідна, навіть тоді, коли місіс Клеп втрачала самовла­дання і наполегливо вимагала платні. Тепер, коли ця мила . істота розлучалася з ними назавжди, господиня гірко дорікала собі зате, що часом була нестримана й казала зайве,, А як вона плакала, наліплюючи облатками на шибку оголошення про вільні кімнатки, що так довго були зайняті! Ніколи вже в них не буде таких пожильців! Це і сумне пророцтво збулося, і місіс Клеп металася за виродження людства, здираючи зі своїх locataires найжорстокіші контрибуції за чай і баранячі окости.

Більшість із них лаялися й нарікали, декотрі не платили, і ніхто на­довго не затримувався. Господиня мала всі підстави опла­кувати давніх друзів, що покинули її.

А щодо міс Мері, то я просто не беруся змальовувати, як її зажурив від'їзд Емілії. З самого дитинства дівчина щодня зустрічалася з нею і так прихилилася до своєї ми­лої, лагідної квартирантки, що коли прибув великий по­віз, який мав забрати Емілію в нове; розкішне житло, вона зомліла в обіймах, приятельки, яка й сама розхвилювалася, мабуть, не менше за цю добру дівчину. Емілія любила її, мов дочку. Протягом одинадцяти років вони? щиро при­ятелювали, їй теж було тяжко розлучатися з дівчиною. Звичайно, вони домовилися, що Мері часто приходитиме до великого нового будинку, куди перебиралася місіс Осборн і де, як запевняла Мері, вона ніколи не буде така щаслива, як була в їхній скромній хижі,— так мовою улюблених романів міс Клен називала свій; батьківський дім.

Будемо сподіватися; що вона помилилась. У тій скром­ній хижі Еммі зазнала мало щасливих днів. Сувора доля там тяжко гнітила її. Емілія ніколи не мала бажання повернутися в той дім і побачитися з господинею, що тира­нила її, коли була в поганому гуморі або не отримува­ла вчасно від них грошей, а коли мала гарний настрій— ставилася до неї з простацьким панібратством; таким са­мим нестерпним, як і її тиранія. її улесливість і нещирі компліменти тепер, коли Еммі знов усміхнулася доля, теж були їй не дуже приємні. Місіс Клен охкала з захвату в кожній кімнаті нового дому, підносила до небес кожну річ, кожну оздобу, обмацувала сукні місіс Осборн і при­кидала, скільки вони можуть коштувати. Вона присяга­лася всіма святими, що такій чарівній леді до лиця най­дорожчі убори.

Але в цій вульгарній лицемірці, що тепер, підлещувалась до неї, Еммі завжди бачила-черству тиран­ку, яка не раз її засмучувала і яку їй доводилось уласкав­лювати, коли вони спізнювалися з платнею, яка її лаяла за марнотратство, коли вона купувала щось смачне для хворих батьків, яка, бачивши її покірність, ще дужче при­нижувала її.

Ніхто ніколи не чув про ті прикрощі, що їх судилося зазнати в житті сердешній жінці. Вона таїлася з ними від батька, нерозважність якого часто приносила їй лихо. їй Доводилося витримувати докори за його помилки; і вона була справді така ласкава й покірна, ніби сама природа призначила їй бути жертвою.

Маю надію, що Емілії більше не доведеться страждати від людської брутальності.

Оскільки, як кажуть, на кожне горе є розрада, я повинен згадати, що бідолашна Мері, яка після від'їзду своєї приятельки залишилася в істериці, була віддана під опіку того самого молодого хлопця з хі­рургічної лікарні і завдяки йому швидко одужала. Зали­шаючи Бромптон, Еммі подарувала Мері всі меблі з сво­їх кімнат, узяла тільки портрети (ті, що висіли над ліж­ком) і своє фортепіано — маленьке давнє фортепіано, яке тепер від старості жалібно деренчало і яке Емілія любила з відомих їй причин. Вона була дитиною, коли вперше грала на ньому,— їй подарували його батьки. Потім його знов подарували їй, як пам'ятає читач, коли батьківський дім розпався вщент і цей інструмент був урятований з-під уламків.

Майор Доббін, що наглядав за спорядженням Джозового нового житла і дбав, щоб усе в ньому було гарне й зручне, страшенно зрадів, коли з Бромптона приїхав фур­гон з валізами та коробками переселенців і в ньому вияви­лось також старе фортепіано. Емілія хотіла поставити його в своїй вітальні, маленькій кімнатці на другому поверсі, з'єднаній з батьковою спальнею,— старий джентльмен зви­чайно сидів там увечері.

Коли з'явилися носильники з тим старим інструментом і Емілія звеліла їм поставити його в згаданій вище кімнаті, Доббінове серце залила тепла хвиля.

Я радий, що ви його зберегли,— розчулено мовив, він.— Я боявся, що воно вам байдуже. Я ціную його понад усе на світі,— відповіла Емілія.

Справді, Еміліє? — вигукнув майор. Річ у тім, що, оскільки він сам його купив, хоч ніколи про це не казав, йому й на думку не спадало, що Еммі " може вважати його подарунком когось іншого. Йому зда­валося, що вона знає, хто його тоді прислав.

Справді, Еміліє? — спитав він, і з його уст уже ладне було злетіти найважливіше з усіх питання, коли Еммі сказала:-Хіба може бути інакше? Хіба не він мені його пода­рував?-— Я не знав,— мовив бідолашний Доббін і посмутнів. Тоді Еммі не звернула уваги на цю обставину, не помі­тила вона також, як Доббін посмутнів. Але потім вона задумалася. І раптом з невимовною мукою і болем збаг­нула, що то Вільям подарував їй фортепіано, а не Джордж, як вона собі уявила. Отже, це був не Джорджів подару­нок, єдиний, як вона досі гадала, подарунок від коханого, річ, яку вона найдужче цінувала, найдорожча пам'ятка й скарб. Вона розмовляла з ним про Джорджа, грала на ньому його улюблені мелодії, просиджувала біля нього довгі вечори, торкаючись до його клавішів і відповідно до свого скромного вміння й хисту видобуваючи з них смутні звуки, плакала над ним серед тиші. А виявляється, ця пам'ятка не від Джорджа. Фортепіано втратило для неї ціну. І коли згодом старий Седлі попросив її заграти йому щось, вона сказала, що фортепіано геть розладнане, що в неї болить голова і вона не може грати.

Потім, як завжди, Емілія почала дорікати собі за дріб'яз­ковість та невдячність і вирішила винагородити чесного Вільяма за ту зневагу, яку вона хоч і не висловила йому, але відчула до його фортепіано. Через кілька днів, коли воші сиділи у вітальні, де Джоз дуже зручно вмостився спати після обіду, Емілія ледь тремтячим голосом сказала майорові Доббіну:-Я повинна перепросити вас за одну річ.

За що? — запитав він.

За... за те маленьке фортепіано. Я так і не подя­кувала вам, коли ви мені його подарували... давно, дуже давно, як я ще була дівчиною. Я думала, що то подарунок когось іншого. Дякую вам, Вільяме.

Вона простягла майорові руку, але серце в сердешної жінки обливалося кров'ю, а що стосується очей, то вони, звичайно, взялися за своє.

Та Вільям не зміг більше витримати.

Еміліє! Еміліє! — вигукнув він.— Це я купив його для вас. Я кохав вас тоді, як кохаю й тепер. Я мушу сказати вам усе. Здається, я покохав вас з першого погляду ,з тієї хвилини, коли Джордж привів мене до вашого дому, щоб показати ту Емілію, з якою він був заручений. Ви були ще дівчам у білій сукенці, з довгими кучерями, ви прибігли до нас згори, наспівуючи,— пам'ятаєте? — і ми поїхали у Воксгол.

Відтоді я мріяв тільки про одну жінку на світі — про вас. Мабуть, за дванадцять років не було такої години, коли б я не думав про вас. Я приїздив сказати про це вам, коли вирушав до Індії, але ви були такі байдужі, і я не зважився. Вам було однаково, чи я залишуся, чи поїду.

Я була дуже невдячною,— мовила Емілія.

Ні, тільки байдужою,— з розпачем сказав Доббін.— У мені немає нічого такого, що подобається жінкам. Я знаю, що ви тепер почуваєте. У вас тяжко на серці від цього відкриття, ви розчаровані, що фортепіано подарував я, а не Джордж. Я забув про це, а то б нізащо не завів | такої розмови. Це я повинен перепросити вас, що, дурний, на мить уявив собі, ніби довгі роки відданості й вірності могли прихилити вас до мене.

Тепер ви жорстокі,— не без хвилювання сказала Емілія.— Джордж — мій суджений і тут, і на небі. Хіба я могла б кохати когось іншого? Я й тепер належу йому, як і тоді, коли ви вперше побачили мене, любий Вільяме, То він сказав мені, який ви добрий і великодушний, він навчав мене любити вас, як брата. Хіба ви не були всім для мене і для мого сина? Нашим найдорожчим, найвірнішим, найкращим приятелем і захисником? Якби ви були ; повернулися в Англію на кілька місяців раніше, то, може б, урятували мене від тієї... тієї страшної розлуки.

Ох, я тоді мале не вмерла, Вільяме! Але ви не приїхали, хоч я так хотіла, так молилася, щоб ви повернулись, і хлопчика теж забрали від мене. Правда, він гарна дитина, Вільяме? Будьте й далі його другом і моїм ,..

Голос її затремтів, і вона сховала обличчя на плечі в Доббіна.

Майор обняв її, пригорнув до себе, мов дитину, й поці­лував у чоло.

Я не стану іншим, люба Еміліє,— мовив він.— Я не прошу нічого, крім прихильності. Хай усе залишається так, як було. Тільки дозвольте мені бути біля вас і бачити вас часто.

Так, часто,— сказала Емілія.

Отже, Вільямові дозволено дивитись і зітхати,— так бідний школяр, що не має грошей, зітхає, дивлячись на ті­стечка за вітриною.

Розділ LX ПОВЕРНЕННЯ В БЛАГОРОДНЕ ТОВАРИСТВО

Доля нарешті починає всміхатися Емілії.