Ярмарок Суєти - Сторінка 136

Ми залюбки забираємо її а нижчих сфер, де вона досі животіла, і вводимо в коло обраних людей — не таке аристократичне й вишукане, як те, де оберталася наша приятелька, місіс Бекі, а все ж з чималими претензіями на велич і світськість. Усі Джозові друзі були з трьох президентств, а його буди­нок містився в затишній англо-індійській дільниці, цент­ром якої був Мойра-плейс. Мінто-сквер, Грейт-Клайв-стріт, Уоррен-стріт, Гастінгс-стріт, Октерлоні-плейс, Плесі-сквер, Ассей-терас (вдале слово "сади" 1827 року ще не вживалося на означення тинькованих будинків з асфаль­товими терасами з чільного боку) — хто не знає цих по­казних осель відставної індійської аристократії, цієї діль­ниці, яку містер Уенгем зве "чорною ямою"? Суспільне становище Джоза було не таке високе, щоб дати йому право найняти будинок на Мойра-плейс, де мешкали самі колишні члени ради і компаньйони індійських фірм (за­писавши сто тисяч фунтів капіталу на своїх дружин, вони оголошують себе банкрутами й оселюються десь на бать­ківщині, порівняно зубожілими, з чотирма тисячами річного прибутку). Джоз найняв зручний будинок другого, а може, й третього рангу на Гілснай-стріт, накупив кили­мів, дорогих дзеркал і гарних, дуже вдало підібраних меб­лів роботи Седдонса в агентів містера Скейпа, що недавно став компаньйоном великої калькуттської фірми "Облудер, Шахраймен, Крадлі", в яку сердешний Скейп вгатив сімдесят тисяч фунтів — усі заощадження свого довгого чесного життя — і в якій зайняв місце Шахраймена, що відійшов на спочинок до розкішного маєтку в Сассексі (Облудери давно вже вийшли з фірми, а сер Горес Облудер, здається, стане пером і отримає звання барона Бан-дани),— став, кажу, компаньйоном великої фірми "Облудер і Шахраймен" за два роки до того, як вона збанкруту­вала з мільйонними збитками, прирікши половину своїх індійських пайовиків на злидні н загибель.

Чесний, зубожілий, зломлений горем шістдесятип'ятирічний Скейп подався в Калькутту згортати справи фір­ми. Уолтер Скейп залишив Ітон і влаштувався в якомусь купецькому домі. Флоренс Скейп, Фанні Скейн і їхня мати тайкома виїхали в Булонь, і ніхто більше про них не чув. Одне слово, Джоз зайняв їхній будинок, скупив їхні кили­ми та буфети і милувався собою в люстрах, де раніше від­дзеркалювалися їхні чесні, мужві обличчя. Скейпові по­стачальники — з усіма ними чесно розрахувалися — за­лишили свої картки й радо пропонували забезпечувати товарами нових господарів. Високі офіціанти в білих жи­летах, які слугували в Скейпа на проханих обідах і які в будень були продавцями городини, посланцями й молочарами, залишали свої адреси й піддобрювалися до дво­рецького.

Містер Чамні, сажотрус, що чистив у будинку димарі за трьох останніх пожильців, пробував підлести­тись до дворецького та його помічника, обов'язком якого було, вбравшись у куртку з безліччю ґудзиків і в штани з лампасами, охороняти місіс Емілію, коли їй хотілося вийти погуляти.

Зайвої челяді в домі не тримали. Дворецький водночас був Джозовим камердинером і напивався не дужче за інших дворецьких, що служать у маленьких родинах і мають власні погляди на господареве вино. В Еммі була покоївка, що виросла в приміському маєтку сера Вільяма Доббіна, добра дівчина, лагідність і скромність якої просто обеззброювала місіс Осборн. Спершу її вжахнула думка, що вона матиме власну покоївку. Емілія зовсім не, знала, як користуватися її допомогою, і завжди звер­талася до челяді чемно й шанобливо. Але ця дівчина ви­явилася дуже корисною в господарстві — вона вміло доглядала старого Седлі, що майже завжди сидів у своїй кімнаті й ніколи не приєднувався до веселого товари­ства в домі.

Багато людей приїздило побачитися з місіс Осборн. Леді Доббін з дочками були в захваті від зміни в житті Емілії і приїхали її відвідати. З'явилася й міс Осборн з Рассел-сквер у своїй величезній кареті з пишним чохлом на передку, прикрашеним гербом лідських Осборнів. Ішла поголоска, що Джоз неймовірно багатий, і старий Осборн не мав нічого проти того, щоб Джорджі, крім його грошей, успадкував ще й дядькове майно.

Хай йому біс, ми зробимо з хлопця людину! — казав він.— Я ще побачу його в парламенті, поки вмру. Можеш навідатись до його матері, міс Осборн, але мені на очі хай вона не показується.

І міс Осборн поїхала. Будьте певні, що Еммі дуже зра­діла цій гості й можливості бути ближче до Джорджа. Хлопцеві також дозволили частіше, ніж досі, відвідувати матір. Раз або двічі на тиждень він обідав на Гілспай-стріт і верховодив там слугами й родичами так само, як і на Рассел-сквер.

Проте з майором Доббіном він завжди був чемний і в його присутності поводився набагато скромніше. Джорджі був кмітливий хлопець і побоювався майора. Він не міг не захоплюватися його простотою, привітністю і різнома­нітними знаннями, якими майор спокійно ділився з ним, його незмінною любов'ю до правди й справедливості. Джордж на своєму життєвому шляху ще не зустрічав такої людини, а справжні джентльмени завжди йому подо­бались. Він щиро полюбив свого хрещеного батька, і для нього було великою втіхою гуляти з Доббіном у парку й слухати його. Вільям розповідав Джорджі про його бать­ка, про Індію, про Ватерлоо, про що завгодно, тільки не про себе. Коли Джордж ставав понад міру зухвалий і пихатий, майор брав його на глузи, що місіс Осборн вважала великою жорстокістю.

Одного дня, коли вони пі­шли разом до театру і хлопець відмовився сісти в партері, тому що, мовляв, публіка там вульгарна, майор узяв йому місце в ложі, залишив його там, а сам повернувся вниз. Невдовзі майор відчув, що хтось бере його під руку, й по­бачив, як малий чепурун у лайкових рукавичках стискає його за лікоть. Джорджі зрозумів, яка безглузда його по­ведінка, й спустився вниз зі своїх верховіть. Ласкава усмішка засвітилася на виду в доброго Доббіна і блиснула в його очах, коли він глянув на покаяного грішника. Він любив хлопця, як і все, що належало Емілії. А в якому захваті була вона, коли почула про чудовий вчинок Джор­джі! Вона глянула на Доббіна ласкавіше, ніж звичайно. Йому навіть здалося, що вона почервоніла.

Джорджі без угаву вихваляв матері майора.

Я його люблю, мамо, бо він знає всяку всячину і не схожий на старого Віла, що завжди хвалиться і вживав такі довжелезні слова, правда? Хлопці в школі прозивають його "довгохвостий". Це я йому дав таке прізвисько! Правда, влучне? А Доб читає по-латинському, як по-англійському, ї по-французькому, і по-всякому. А коли ми гуляємо разом, він розповідав мені про тата й ніколи нічого не каже про себе, хоч я чув у діда, як полковник Баклер казав, що він один із найхоробріших офіцерів в армії і дуже відзначився. Дід страшенно здивувався і сказав: "Отой? А я гадав, що він і мухи не зачепить". Та я знаю, що зачепить, правда, мамо?-Еммі засміялась і подумала, що на це вже в майора, мабуть, вистачить відваги.

Якщо Джорджі з майором щиро заприязнилися, то між хлопцем і його дядьком, треба визнати, не було великої любові. Джордж узяв звичку надимати щоки, закладати руки в кишені жилета й казати: "Пожалься боже, не кажіть такого!" — так майстерно наслідуючи Джоза, що важко було втриматися від сміху. Під час обіду служники весело пирхали, коли хлопець, прохаючи дати йому щось, чого не було на столі, прибирав дядькову міну й казав його улюблену фразу. Навіть Доббін реготав, дивлячись, як Джордж передражнює свого дядька. Якби не Доббінові догани й не благання переляканої Емілії, малий шибеник перекривлював би Джоза просто в вічі. А шановний бен­галець, переслідуваний невиразним відчуттям, що хлопець вважає його за йолопа й бере на глум, дуже ніяковів у його присутності, а тому, звичайно, ще більше бундючився й величався. Коли наперед було відомо, що юний джентль­мен прийде на Гілспай-стріт обідати зі своєю матір'ю, мі­стер Седлі звичайно згадував про якесь побачення в клубі. Мабуть, ніхто не журився, що його не було вдома. В такі дні старого Седлі вмовляли вийти зі свого сховку нагорі, і в їдальні збиралося невеличке родинне товариство, до якого дуже часто приєднувався і майор Доббін. Він був ami de la maison : приятелем старого Седлі, Емілії і Джорджі та Джозовим порадником і помічником.

Для нас він однаково що в Мадрасі, так рідко ми його бачимо в себе в Кемберуелі,— сказала якось Доббінова сестра, міс Енн.

Ох, міс Енн, невже вам не спадало на думку, що майор не з вами мріяв одружитися?-Отже, Джозеф Седлі провадив життя в сповненому гід­ності неробстві, як і личило людині з його становищем. Звичайно, найперше він постарався стати членом "Схід­ного клубу", де просиджував передобідній час у товаристві своїх індійських колег, де обідав і звідки приводив гостей на обід додому.

Емілія повинна була зустрічати й розважати тих джентльменів та їхніх дам. Від них вона довідувалася, коли Сміт стане радником; скільки сотень тисяч рупій привіз з собою до Англії Джонс; як фірма "Томпсон" у Лондоні відмовилась оплачувати векселі, видані на неї бомбейською фірмою "Томпсон, Кебаб і К°", і як усі вва­жають, що калькуттське відділення фірми теж має зазнати краху; як нерозважно — щоб не сказати біль­ше— поводилась місіс Браун (дружина Брауна з нере­гулярного Ахмеднагарського полку), що просиджувала з юним лейб-гвардійцем Суонкі до пізньої ночі на палубі й заблукала з ним, "коли вони каталися верхи під час зу­пинки на мисі Доброї Надії; як місіс Гардімен вивезла в Індію тринадцять своїх сестер, дочок сільського па­стора, велебного Фелікса Крола, і видала заміж одинад­цять з них, до того ж сімом знайшла дуже добру пару; як.

Горнбі лютує, що його дружина захотіла лишитись у Єв­ропі, і як Троттера призначено збирачем податків у Амерапурі. Ось такі або схожі на них розмови точилися на всіх проханих обідах. Усі говорили про те саме, в усіх був однаковий срібний посуд, скрізь подавали на стіл ба­ранячі лопатки, варене індиче м'ясо і ео-trées. Про полі­тику заходила мова після десерту, коли дами йшли нагору й балакали там про свої недуги та про своїх дітей.

І всюди бачимо те саме. Хіба дружини адвокатів не гуторять про виїзні сесії суду? Хіба військові дами не пліткують про полкові справи? Хіба дружини священиків же балакають про недільні ніколи і про те, хто кого заміняв? Хіба великосвітські леді не розмовляють про те вузьке коле осіб, до якого вони належать? То чому ж нашим індійським приятелям не провадити своїх роз­мов? Хоч я визнаю, що вони зовсім нецікаві для випадко­вих осіб, яки" інколи доводиться слухати їх.

Невдовзі Еммі завела візитну книжку й сама почала регулярно виїздити в кареті, відвідуючи леді Бладаєр, дру­жину генерал-майора бенгальської армії сера Роджера Бладаєра, кавалера ордена Лазні; леді Гаф, дружину сера Дж.