Ярмарок Суєти - Сторінка 147

Вона ніколи не відмовлялася ні від шампанського, ні від букета, ні від поїздки за місто, ні від місця в ложі, але найбільше любила карти ввечері і грала дуже сміливо. Спершу тільки на маленькі ставки, потім на п'ятифранковики, потім на наполеондори, потім на банкноти; потім не мала чим заплатити місячного рахунку в пансіоні, потім почала позичати гроші в юних джентльменів; потім знов розжилася на готівку і перейняла зверхній тон у розмові з мадам де Бородіно, якій раніше лестила й годила; потім зійшла на ставки в десять су й опинилася в страшних злиднях; потім настигли гроші за чверть року, вона роз­рахувалася з мадам де Бородіно й знов узяла карти в руки, ставлячи проти мосьє де Роосіньйоля чи шевальє де Реба.

Хоч як нам прикро, але мусимо признатися, що Бекі, покидаючи Брюссель, не заплатила мадам де Бородіно за три місяці перебування в пансіоні; про цю обставину, а також про те, як вона грала, пила, як стояла навколішки перед англійським священиком, велебним містером Маффом, випрохуючи в нього гроші, як вона упадала коло мілорда Нудла, сина сера Нудла й учня велебного містера Маффа, якого частенько запрошувала до себе в кімнату і в якого вигравала великі суми в карти,— про ці факти, кажу я, та про сотні інших її підлот графиня де Бородіно розповідає кожному англійцеві, що зупиняється в її пан­сіоні, і додає, що пані Родон — просто vipère .

Так наша маленька мандрівниця розставляла своє шатро в різних містах Європи, не знаючи спокою, як Улісс або Бемфілд Мур Кер'ю. їй дедалі більше подобалося таке не­прикаяне життя. Вона стала волоцюгою і приятелювала з такими людьми, що у вас волосся на голові стало б сторч, якби ви їх зустріли.

В Європі немає жодного більш-менш помітного міста, де б не було невеличкої колонії англійських пройдисві­тів — людей, прізвища яких судовий виконавець містер Гемп час від часу виголошує в судовій камері,— молодих джентльменів, часто з дуже добрих родин,— тільки що ті їх зреклися,— постійних відвідувачів більярдних зал і ка­в'ярень, шанувальників закордонних кінних перегонів і гральних столів. Вони заповнюють боргові в'язниці, пия­чать, галасують, б'ються, зчиняють бучі, вони тікають, не сплативши рахунків, викликають на дуель французьких та німецьких офіцерів, вони обігрують у картмістера Бевзі, а діставши гроші, вирушають до Бадена в чудових бричках, вони подвоюють ставки, щоб відігратися, тоді тиняються між столами з порожніми кишенями, обшарпані розби­шаки, злиденні чепуруни, поки ошукають якогось єврея-банкіра, видавши йому фальшивий вексель, або знайдуть ще одного Бевзі і пограбують його. Дуже цікаво стежити за зміною розкошів і злиднів у цих людей. Мабуть, їхнє жит­тя — суцільна велика пригода. Бекі — чи треба нам при­знаватися в цьому? — провадила саме таке шиття, і воно їй досить подобалося. Вона їздила з тими волоцюгами від міста до міста. Місіс Родон, якій так щастило, була відома за кожним гральним столом Німеччини. У Флоренції вона жила на квартирі разом з мадам де Крюшкассе. Я чув, що її вислали з Мюнхена; а мій приятель, містер Фредерік Пі­жон, запевняє, що в її домі в Лозанні майор Ледар î ша­новний містер Дюсейс напоїли його під час вечері, а потім обіграли на вісімсот фунтів. Як бачите, ми змушені трохи торкнутися біографії Бекі; але про цю пору її життя, ма­буть, чим менше буде сказано, тим краще.

Чув я також, що коли місіс Кроулі особливо не щастило, вона подекуди давала концерти й уроки музики. Якась мадам де Родон справді виступала у Вільдбаді на matinée musicale , і їй компанував пан Шпоф, перший піаніст волоського господаря; а мій спритний приятель містер Пролазлі, який знає кожного й подорожував по всіх усюдах, розповідав, що коли він був у Страсбурзі 1830 року, якась madame Rebecque виступала в опері "Біла дама" й викликала страшний скандал у тамтешньому театрі. Публіка свистом прогнала її зі сцени почасти тому, що акторка не вміла співати, але головним чином через вияв недоречної симпатії з боку деяких осіб, що сиділи в пар­тері (туди пускали офіцерів гарнізону).

Пролазлі не сум­нівався, що тією невдатною débutante була не хто інша, як місіс Кроулі.

Власне, вона була просто волоцюгою, що блукала по світу. Коли вона отримувала від чоловіка гроші, то грала, а коли програвала їх, то також не помирала з голоду, хто­зна-як і на які кошти живучи. Казали, ніби її одного разу бачили в Санкт-Петербурзі, але поліція швидко випрова­дила її з тієї столиці, тому аж ніяк не можна вірити чут­кам, що вона потім стала російською шпигункою в Тепліці та Відні. Я навіть чув, що в Парижі вона знайшла одну свою родичку, не більше й не менше як свою бабусю по матері, і та виявилась ніякою не Монморансі, а бридкою старою служницею в якомусь бульварному театрі. їхня зустріч, що про неї, як мені натякали, знали й інші особи, була дуже зворушлива. Автор цієї повісті не має змоги до­кладніше розповісти про ту подію.

Якось у Римі місіс Родон щойно переказали її піврічне утримання на головного тамтешнього банкіра, а оскільки кожного, хто мав на рахунку більше як п'ятсот скуді, за­прошували на бенкети, які цей фінансовий туз влаштову­вав протягом зимового сезону, то й Бекі вшанували запро­шенням, і вона з'явилася на одній із пишних вечірок князя й княгині Полоніа. Княгиня походила з дому Помпіліїв, що по прямій лінії вели свій рід від другого царя Риму та Егерії з дому Олімпійців, а дід князя, Алессандро Полоніа, торгував милом, есенціями, тютюном та хусточками, ходив з дорученнями різних джентльменів і потроху позичав гроші на проценти. В салонах банкіра збиралися всі великі люди Рима — князі, герцоги, посли, митці, музиканти, мон-синьйори, юні мандрівники зі своїми гувернантками —люди всякого чину і стану. Зали банкіра були пишні, залиті світ­лом, на стінах блищали позолочені рами (з картинами), попід стінами — сумнівні антиген, а велетенська позоло­чена корона й герб князя — золотий гриб на рожевому тлі (колір тих хусточок, якими торгував його дід) — та сріб­ний водограй родини Помпіліїв яскріли на всіх стелях, дверях і стінах будинку, а також на атласних балдахінах, готових до прийому пап та імператорів.

І ось Бекі, яка приїхала з Флоренції в диліжансі і влаш­тувалася в дуже скромному номері готелю, отримала запро­шення на прохану вечерю в князя: Полота.

Покоївка убра­ла її старанніше, ніж будь-коли, і Бекі подалася на той бенкет, спираючись на руку майора Ледар", з яким вона тоді подорожувала (тим самим, який наступного року за­стрелив у Неаполі князя Ріволг і якого надупелив ціп­ком сер Джон Бакекін за те, що в його капелюсі виявилося ще чотири королі, крім тих, якими він грав у карти). Вони разом зайшли в покої, і Бекі побачила там чимало давніх знайомих, яких пам'ятала з щасливіших часів, коли вона була хоч і не невинна, але ще не спіймана. Майор Ледар був знайомий з багатьма чужоземцями: — пронозливими чоловіками з бакенами, з брудними емблемами клубу у пе­тельках сюртуків, під якими майже не помітно було соро­чок,— але земляки майора явно уникали його. Бекі також упізнала тут кількох леді — сумнівних італійських графинь, з якими чоловіки обійшлися дуже жорстоко... тьху, та чи варто нам говорити про цих покидь­ків, цю потолоч, нам, що були в найвишуканішому това­ристві Ярмарку Суєти? Якщо вже грати, то чистими кар­тами, а не цією замацаною колодою. Але кожен, хто вхо­дить до складу численної армії мандрівників, бачив такі нерегулярні загони мародерів, що, як Нім і Пістоль, при­мазуються до головних сил, виступають під прапором ко­роля, хваляться своїми повноваженнями, але грабують на свою користь і часом попадають на шибеницю, де їх зали­шають висіти на пострах іншим.

Отож Бекі під руку з майором Ледарем пройшлася по всіх кімнатах, випила разом з ним чимало шампанського біля буфету, де гості, особливо ті, з нерегулярного загону майора, запекло проштовхувались до закусок і напоїв, якими наша пара вже добряче підживилася. Звідти вони рушили далі, аж поки досягли оббитого рожевим оксами­том салону самої княгині в кіпці анфілади кімнат, де була статуя Венерн, оправлені в срібло венеціанські дзеркала й де князівська родина пригощала за круглим столом вече­рею своїх найпочесніших гостей. Бекі згадала, що саме в такому невеличкому ізбраному колі вона вечеряла в лорда Стайна... А ось і він сидить за столом Полоніа — вона по­бачила його.

На його біному, лисому, блискучому лобі червонів яскра­вий шрам від рани, заподіяної діамантом; руді бакени були перефарбовані й мінилися пурпуровим кольором, від чого його бліде обличчя здавалося ще бліднішим. На ньому був ланцюг і ордени, серед них орден Підв'язки на голубій стрічці. З усіх присутніх він здавався найвизначнішою осо­бою, хоч там вечеряли можновладний князь з княгинею і якась королівська високість з принцесою. Поруч з мілор­дом сиділа вродлива графиня Белдадонна, в дівоцтві де Гландьє, чоловік якої (граф Паоло делла Белладонна), по­всюдно відомий своїми чудовими ентомологічними колек­ціями, давно вже був відсутній — поїхав з якоюсь місією до імператора Марокко.

Коли Бекі побачила те славетне обличчя, яким вульгарним їй видався рантом майор Ледар і як засмер­діло тютюном від огидного капітана Шулера! Вона миттю прибрала вигляду великосвітської дами, намагаючись ди­витися й триматись гак, ніби вона знов опинилася у Мейфейрі. "Та жінка, видко з усього, дурна й сварлива,—поду­мала вона.— Я певна, що вона не вміє розважити його. Вона вже, мабуть, йому набридла, а зі мною він ніколи не нудився".

В її серці тріпотіло безліч таких зворушливих надій, по­боювань, спогадів, коли вона блискучими очима (на підма­льованому до самих вій обличчі вони аж мерехтіли) диви­лася па великого вельможу.

У ті вечори, коли лорд Стайн надягав ордени Зірки й Підв'язки, він прибирав також особливо вельможного вигляду, дивився на всіх і розмовляв, ніби могутній володар, яким він і був. Бекі замилувалася його усміхом — по­блажливим, невимушеним, гордовитим, сповненим гідності. Ох, bon Dieu, яке приємне було його товариство, який він блискучий, дотепний, цікавий співрозмовник, які в нього чудові манери! І вона проміняла його на майора Ледара, що тхне тютюном і горілкою, на капітана Шулера з його жокейськими жартами й жаргоном кулачного бійця і на таких самих інших.