Ярмарок Суєти - Сторінка 144

Ледер­лунг справді була дуже милою жіночкою і мала хоч і не сильний, але приємний голос, а Штрумпф була вже таки не першої молодості, та ще й трохи за товста: наприклад, коли вона в останній сцені "Сно­види" з'явилася в нічній сорочці, з ліхтарем у руці і мала вилізти у вікно й перейти кладкою потік біля мли­на, то насилу могла пропхатися крізь нього і кладка вгиналася й тріщала під її вагою. Зате як вона співала у фіналі опери і з яким бурхливим почуттям кидалася в обійми Ельвіно: здавалося, ще трохи — і вона задушить його! А тим часом маленька Ледерлунг... та цур їй, годі пліткувати, досить того, що ці дами були прапорами французької і англійської партій у Пумпернікелі, і гро­мадськість ділилася на прихильників однієї чи другої з цих великих націй.

На нашому боці були міністр внутрішніх справ, штал­мейстер, особистий секретар князя і вихователь принца-наступника, а французів підтримували дружина голов­нокомандувача, який служив під проводом Наполеона, і гофмаршал з дружиною, що рада була отримувати з Па­рижа нові фасони й завжди виписувала їх та свої капелюшки через кур'єра мосьє Макабо. Секретарем його канцелярії був малий Гріньяк — молодий, лукавий, а нашим представникам — кошики стрічок і орденів Колеса святої Катерини Шліпеншльопенської. Французь­кий посол отримав обидва ордени.

Він весь у стрічках, мов ваговоз, що дістає призи на змаганнях,— казав Глистер, якому правила йога служби не дозволяли приймати ніяких відзнак— Хай собі отримує ордени. Зате на чиєму боці перемога?-Справа в тому, що цей шлюб був тріумфом британської дипломатії: французька партія робила все, щоб наступник узяв принцесу з дому Поцтаузенд-Доннерветтіер,.

проти якої, звичайно, виступали ми.

На весілля були запрошені всі. На честь нареченої ву­лиця була оздоблена вінками квіток і тріумфальними ар­ками. Великий фонтан святого Міхеля виливав струмені страшенно кислого вина, а водограй на Арішларійській площі пінився пивом. Були пущені всі головні фонтани, а в парку та в садах закопано стовпи для щасливих селян, на які вони задля втіхи могли видряпуватися, зривати годинники, срібні виделки, призові ковбаси тощо, почеп­лені вгорі на рожевих стрічках. Джорджі також отримав приз, зірвавши його з верхівки стовпа, на який він спритно видряпався під радісні вигуки глядачів, і шлам спустив­шись униз швидко, мов водоспад. Але хлопець вилазив на стовп тільки задля слави: свою ковбасу він віддав селяни­нові, який сам був мало не досяг до неї Î тепер стояв уни­зу, нарікаючи на свою невдачу.

Французьке посольство було ілюміноване на шість лам­піонів яскравіше за наше; зате наш транспарант, із зобра­женням молодої пари, від якої панічне тікає Розбрат, до смішного схожий на французького посла, затьмарив супротивникові ілюмінацію. Я не маю сумніву, що саме за це Глистера потім підвищили на службі й дали йому ор­ден Лазні.

На святкування прибули цілі юрми чужоземців і серед них, звичайно, англійців.

Крім балів у князівському зам­ку, відбувалися громадські бенкети в ратуші і в.

редуті, до того ж у першому з них заходами однієї великої німецької компанії з Емса чи Ахена була опоряджена зала для trente et quarante та рулетки тільки на тиждень свят. Офі­церам і жителям міста не дозволяли грати в такі ігри, але селян, чужоземців і жінок туди пускали, як і будь-кого, хто мав бажання програти чи виграти гроші.

Малий шибеник Джорджі Осборн, кишені в якого зав­жди були повні грошей, коли мати з дядьком і майором поїхали на великий бенкет до замку, теж прийшов у ра­тушу в товаристві дядькового провідника, містера Кірша; і оскільки в Баден-Бадені йому пощастило лише зазир­нути до гральної зали,— він був там з Доббіном, який, звичайно, не дозволив йому грати,— то тепер він, певна річ, найперше подався до місця тих розваг і почав крутитися навколо столів, де орудували круп'є і понтери. Грали жін­ки. Декотрі з них "були в масках — таке дозволялося в ша­лені дні карнавалу.

Біля одного стола з рулеткою сиділа русява жінка в сук­ні з глибоким викотом, уже далеко не новій, і в чорній масці, із якої дивно поблискували її очі; перед нею лежали картка, шпилька і кілька флоринів. Вона справляла якесь дивне вра­ження.

Та хоч як вона старалася, хоч яка була уважна, а вга­дувала погано. Жінка зітхнула, стебнувши плечима, і, про­ткнувши картку на стелі, затарабанила по ній пальцями. На квилю вона озирнулася й помітила гарнень­ке личко Джорджі, що зацікавлено спостерігав за цією сценою. Ото малий негідник! Що йому тут треба? Пильно дивля­чись на нього блискучими очима з-під маски, вона запи­тала:-Monsieur nVeet pas joueur? /Ви не граєте? (Франц.)/-Non, madame ,— відповів хлопець.

Ви не коли не грали,— може, зробите мені невеличку послугу?-Яку? — спитав хлопець, почервонівши.

Зіграйте, "будь ласка, за мене. Поставте на будь-який номер.

Жінка витягла з-за корсажа гаманець, дістала з нього золотий — єдину монету, що там була,— і вклала її хлоп­цеві в руку. Джорджі засміявся і виконав її прохання.

Номер, звичайно, виграв. Кажуть, нібито є якась сила, що допомагає новачкам.

Дякую,— мовила жінка, присовуючи до себе гроші.— Дякую. Як вас звати?-Осборн,— відповів Джорджі і вже сягнув рукою до кишені по гроші, щоб і собі спробувати щастя, коли в залі з'явилися майор у мундирі і Джоз у костюмі маркіза, що приїхали з бенкету.

Дехто з гостей, знудившись у замку і воліючи розважа­тися в ратуші, пішов з бенкету ще раніше. Але майор і Джоз, мабуть, заїздили додому й довідалися, що хлопця там немає, бо Доббін відразу підійшов до нього, взяв за плече і швидко відвів далі від спокуси. Тоді озирнувся по залі, побачив Кірша, захопленого тим, про що ми вже ка­зали, і, підійшовши до нього, запитав, як він посмів при­вести містера Джорджа в таке місце.

Laissez-moi tranquille / Дайте мені спокій (франц.)/,— відповів містер Кірш, якого розпалили гра і вино.— faut s'amuser, parbleu. Je ne suis pas au service de monsieur/ Треба ж людині розважитися,

хай йому біс. Я служу не у вас (франц.)./ .

Побачивши, в якому він стані, майор не захотів свари­тися з ним, обмежившись тим, що забрав Джорджа, і тіль­ки спитав Джоза, чи той теж іде з ними. Джоз стояв біля жінки в масці, якій тепер досить щастило, і з великим за­цікавленням стежив за грою.

Ходімо краще додому, Джозе,— сказав майор,— ра­зом з Джорджем і зі мною.

Я трохи побуду тут і вернуся з цим негідником Кіршем,— відповів Джоз. Почуття делікатності не дозволяло Доббінові спереча­тися при хлопцеві з Джозом, тому він залишив його й пі­шов з Джорджі додому.

Ти грав?— запитав майор, коли вони вийшли на­двір і звернули на свою вулицю.

Ні,— відповів хлопець.

Дай мені слово честі джентльмена, що ніколи не гра­тимеш!-Чому?— запитав хлопець.— Це така приємна роз­вага!

Майор красномовно й виразно пояснив йому, чому не можна грати; звичайно, він міг би підсилити свої наста­нови прикладом з життя Джорджевого батька, але не хо­тів жодним словом кидати тінь на пам'ять загиблого. Від­вівши Джорджі додому, він пішов до себе й невдовзі поба­чив, як згасло світло в кімнаті Джорджі поруч з кімнатою Емілії, а за півгодини вона теж погасила світло. Я не знаю, що змушувало майора так уважно стежити за цим.

Л Джоз залишився біля грального столу; він не захоп­лювався азартними іграми, проте й не цурався їх: приємно було час від часу трохи полоскотати собі нерви.

До того ж у кишені його гаптованого бального жилета побрязкувало кілька наполеондорів. Він простяг руку через біле плече русявої жінки, що сиділа перед ним, поставив наполеондор і виграв. Жінка ледь посунулася, даючи йому місце біля себе, і скинула полу своєї сукні з вільного стільця.

Сідайте, й мені з вами пощастить,— мовила вона все ще з чужоземним акцентом, що дуже відрізнявся-від щирого, правильного "дякую", яким вона винагородила вдалий coup Джорджі.

Огрядний джентльмен озирнувся навколо, чи не бачить його хтось із вельможних осіб, опустився на стілець і про­мурмотів:-Авжеж, бог свідок, мені таки щастить! Я певен, що й вам пощастить зі мною.— Далі пішли інші компліменти, якими Джоз хотів приховати своє збентеження.

Ви часто граєте? — спитала незнайомка в масці.

Інколи ставлю два чи три наполеондори,— зверхнім тоном відповів Джоз, недбало кидаючи на стіл золотого.

Так, це цікавіше, ніж воювати з Наполеоном,— лу­каво мовила маска, але, помітивши зляканий Джозів по­гляд, повела далі з милим французьким акцентом: — Ви граєте не задля виграшу. І я теж. Я граю, щоб забутися, та, на жаль, не можу.

Не можу забути давніх часів, мосьє. Ваш малий небіж — викапаний батько, а ви...

ви не змі­нилися... ні, змінились. Усі міняються, всі забувають, ні в кого немає серця!-Господи боже, хто ви? — вжахнувся Джоз.

Не впізнаєте, Джозефе Седлі? — сумним голосом за­питала жінка і, скинувши маску, глянула на нього.— Ви мене забули?-Пожалься боже! Місіс Кроулі! — пробелькотів Джоз.

Ребека,— мовила вона і взяла його за руку, водночас не перестаючи стежити за грою.— Я зупинилася в готелі "Слон",— повела вона далі.— Запитайте пані де Родон. Сьогодні я бачила свою милу Емілію — яка вона гарненька і яка щаслива! І ви також. Усі щасливі, крім мене, бідолашної, Джозефе Седлі ,і, витираючи сльози хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом, вона "ніби ненавмисне пересунула свою ставку з червоного на чорне.

Знов випало червоне, і вона програла.

Ходімо звідси,— мовила вона.— Погуляймо трохи, ми ж бо давні Друзі, правда, містере Седлі?-І містер Кірш, що на той час програв усі свої гроші, по­дався слідом за Джозефом осяяного місячним світлом ву­лицею, де мерехтіла ілюмінація і ледь виднів транспарант над приміщенням нашого посольства.

Розділ LXIV НЕПРИКАЯНИЙ

РОЗДІЛ

Нам доведеться пропустити частину біографії місіс Кроулі, виявляючи делікатність і такт, яких від нас вимагав світ — високоморальний світ, що, мабуть, не стільки бореться з людськими вадами, скільки не любить називати їх справжніми іменами. На Ярмарку Суєти є речі, які ми чу­дово й самі робимо, хоч ніколи не заводимо про них мови; так як ардавінці поклоняються дияволові, але ніколи не згадують про нього, так і вихована публіка не любить читати правдивого опису тих вад; вона, як усяка справді витончена англійка чи американка, не дозволить, щоб слово "штани" торкнулося її цнотливого слуху.