Ярмарок Суєти - Сторінка 152

Але в неї були на це свої причини, і вона мала намір і далі сердитись на нього. Доббін, обуре­ний цією несправедливістю, а не своєю поразкою, пішов, гордовито вклонившись, і маленька господиня відповіла йому таким самим гордовитим, нищівно ввічливим реве­рансом.

Коли за майором зачинилися двері, Еммі пожвавішала, стала ще ласкавіша до Ребеки й почала поратись і влашто­вувати свою гостю в призначеній для неї кімнаті з таким запалом і завзяттям, наче її хто підмінив. Та коли людям, а надто людям слабкої волі, треба зробити якийсь неспра­ведливий вчинок, то краще, щоб усе відбулося швидше. До того ж Еммі здавалося, що вона своєю поведінкою виявляє велику твердість духу й належну любов та пошану до пам'яті покійного каштана Осборна.

На обід з'явився з прогулянки Джорджі і побачив, що стіл, як звичайно, накритий на чотири особи, але одне місце зайняла якась дама, а не майор Доббін.

О! А де ж Доб? — запитав юний джентльмен, вислов­люючись, за своїм звичаєм, дуже просто. Майор Доббін, мабуть, обідає в місті,— відповіла чати і, притягши хлопця до себе, відгорнула йому з лоба волосся, обцілувала його й відрекомендувала місіс Кроулі.— Це мій син, Ребеко,— мовила вона так, ніби хотіла сказати: "Хіба хтось на світі може зрівнятися з ний?"-Бекі захоплено глянула на нього й ніжно потиснула йому руку Милий хлопчик!— мовила вона.— І який схожий на мого...

Хвилювання не дало їй докінчити, та Емілія зрозуміла й так, що Бекі думає про свого обожнюваного сина. А втім, товариство приятельки заспокоїло місіс Кроулі, і вона всмак пообідала.

Кожного разу, як вона щось казала, Джорджі зводив на неї очі і уважно прислухався. Коли подали солодке, Еммі вийшла з-за столу дати якусь вказівку челяді. Джоз дрі­мав у своєму великому кріслі над номером "Галіньяні"; Джорджі й гостя сиділи близько одне коло одного, і хло­пець значуще поглядав на неї.

Нарешті він відклав щипці для горіхів, які тримав у руках.

Послухайте,— мовив він.

Що послухати?— засміялася Бекі.

Ви та сама дама, яку я бачив у масці за rouge et noir!-Тс! Ох ти, малий шибенику!—мовила Бекі, схопивши його за руку й поцілувавши її.— Твій дядько теж там був, але мама не повинна цього знати.

О ні... нізащо в світі!— відповів хлопець.

Бачиш, ми вже стали зовсім свої!—сказала Бекі-приятельці, коли та повернулася.

Що й казати, місіс Осборн впустила до себе в дім дуже , розважну й милу компаньйонку.

Вкрай обурений, хоч ще й не знаючи, яку страшну зраду готують проти нього, Вільям безтямно гасав містом, аж поки наткнувся на секретаря посольства Глистера, який запросив його обідати. За столом він знайшов нагоду запитати секретаря, чи той, бува, не знає такої собі місіс Родон Кроулі, що, як він пригадує, наробила в Лондоні багато галасу. І Глистер, який, звичайно, знав усі лондонські пліт­ки, до того ж був родичем леді Ґонт, виклав враженому майорові таку історію Бекі та її чоловіка, що вона просто приголомшила його й дала чимало матеріалу для нашої повісті,— адже за тим самим столом автор цієї книжки багато років тому теж мав задоволення слухати цю історію. Тафто, Стайн, родина Кроулі і їхні пригоди — все, пов'язане з її колишнім життям, отримало належну оцінку в устах ущипливого дипломата. Він знав геть усе, і навіть більше, про все на світі,— одне слово, завдяки йому наш простодушний майор зробив дивовижні відкриття. Коли ж Доббін сказав, що місіс Осборн і містер Седлі прийняли місіс Кроулі в свій дім, Глистер зареготав так неприємно, що майора аж пересмикнуло, й запитав, чи не краще було б узяти з в'язниці одного або двох джентльменів з поголе­ними головами, що в жовтих куртках, сковані по двоє, підмітають вулиці в Пумпернікелі, дати їм житло й харчі й доручити виховувати того малого шибеника Джорджі.

Ці відомості неабияк вразили й налякали майора. Вранці (ще до зустрічі з Ребекою) було вирішено, що Емілія йде ввечері на придворний бенкет. Там буде найзручніше пого­ворити з нею. Майор вернувся додому, вбрався в мундир і з'явився в замку, сподіваючись зустріти там місіс Осборн. Але вона не приїхала.

Коли він повернувся до своєї квар­тири, у вікнах покоїв, де жив Седлі, вже не світилося. Він не міг побачитися з нею до ранку. Не знаю, як йому спало­ся вночі віч-на-віч з жахливою таємницею.

Уранці, тільки-но дочекавшись того часу, коли правила пристойності дозволяли стукати до чужого помешкання, він послав служника через вулицю з запискою, в якій писав, що йому конче треба поговорити з Емілією. Посланець по­вернувся й сказав, що місіс Осборн почуває себе погано й не виходить зі своєї кімнати.

Емілія також не спала цілу-ніч. Вона думала про те, над чим уже сотні разів сушила собі голову. Сотні разів, уже готова скоритися, вона сахалась перед жертвою, на яку, здавалося їй, у неї не вистачало снаги. Вона боялася сту­пити цей крок, незважаючи на його кохання й вірність і на свою власну прихильність, пошану і вдячність. Що важать добрі вчинки? Що важать постійність чи заслуги? Одне пасемце дівочих кіс, один волосок з бакенів миттю пере­тягне їх на терезах.

Для Еммі вони важили не більше, ніж для всіх інших жінок. Вона випробовувала їх, хотіла належно їх оцінити й не могла. І тепер безжальна маленька тиранка знайшла привід і вирішила стати вільною.

Коли після полудня майора нарешті допустили до Емілії, замість щирого, ніжного вітання, до якого він звик за стіль­ки довгих днів, вона зустріла його ввічливим реверансом і подала ручку в рукавичці, яку відразу ж відсмикнула, тільки-но він торкнувся до неї.

Ребека також була в кімнаті й пішла назустріч майорові, всміхаючись і простягаючи йому руку. Доббін відступив назад, трохи зніяковівши.

Я... я перепрошую, пані,— мовив він,— але мушу по­передити вас, що я прийшов сюди не як ваш приятель.

Фу! Що це ви в біса надумали?— стривожено вигук­нув Джоз, який смертельно боявся сцен.

Цікаво, що майор Доббін має проти Ребеки?— мовила Емілія тихим, чистим, ледь тремтячим голосом і рішуче глянула на нього.

Я не потерплю такого в своєму домі!— втрутився Джоз.— Кажу вам, що не потерплю! Доббіне, прошу вас, сер, перестаньте!-Він озирнувся навколо, задрижав, дуже почервонів і, за­сопівши, рушив до своєї кімнати.

Любий друже,— мовила Ребека ангельським голо­сом,— вислухайте, що майор Доббін має проти мене.

Кажу ж я, що не хочу цього чути!— верескнув Джоз і, підібравши поли халата, вийшов. Залишились тільки дві жінки,— мовила Емілія.— Можете тепер казати, сер!-Вам навряд чи личить так поводитись зі мною, Емі­ліє,— гордовито сказав майор,— і ніхто мені не закине, що я нечемно ставлюся до жінок. Мене зовсім не тішить той обов'язок, що привів мене сюди.

Ну то прошу, швидше виконуйте його, майоре Доббіне,— мовила Емілія, дедалі дужче дратуючись.

Доббінове обличчя набрало не дуже приємного виразу, j коли вона почала говорити таким владним тоном.

Я прийшов сказати... і оскільки ви лишилися тут, мі­сіс Кроулі, то мені доведеться казати у вашій присутності... що я вважаю вас... що вам не личить перебувати в родині моїх друзів. Жінка, що розлучилася зі своїм чоловіком, що подорожує під чужим прізвищем і відвідує публічні азартні ігри...

Я приїхала туди на бенкет! — крикнула Бекі. ...не зовсім відповідне товариство для місіс Осборн та її сина,— вів далі Доббін.— І я можу додати, що тут є люди, які вас знають і заявляють, що їм відомі такі речі, про вашу поведінку, про які я навіть не хочу говорити в присутності... в присутності місіс Осборн.

Ви вибрали дуже скромний і зручний вид обмови, майоре Доббіне,— сказала Ребека.— Ви мене звинувачуєте в тяжких злочинах, яких, властиво, не назвали. В чому вони полягають? Я невірна своєму чоловікові? Неправда!-Хай хто завгодно спробує довести це — хоч би й ви! Моя честь така сама незаплямована, як і честь найлютішого-мого ворога, що будь-коли оббріхував мене. Чи, може, ви звинувачуєте мене в тому, що я бідна, самітна й нещасна? Так, я винна в цих злочинах, і мене карають за них щодня. Пусти мене, Еммі. Варто лише уявити, що я тебе не зустрі­чала, і мені сьогодні не буде гірше, ніж було вчора. Варто лише уявити, що ніч минула і бідолашна мандрівниця знов вирушила в дорогу. Пам'ятаєш ту пісеньку, що ми співали в давні, милі часи? Відтоді я й блукаю по світу... відштов­хнута, вбога, зневажувана за своє лихо і ображувана тому, що мене нікому захистити. Пусти мене, моя присутність тут заважає планам цього джентльмена.

Так, пані, заважає,— сказав майор.— Коли я в цьому домі маю якусь владу...

Ніякої влади ви тут не маєте! — перебила його Емі­лія.— Ти залишишся в мене, Ребеко. Я тебе не кину через те, що всі тебе переслідують, і не ображу через те, що... що майор Доббін надумав тебе ображати. Ходімо звідси, люба. І вони з Ребекою рушили до дверей.

Майор відчинив їх. Та коли дами проходили, він узяв Емілію за руку й мовив: Залишитесь, будь ласка, на хвилину, мені треба пого­ворити з вами.

Він хоче говорити з тобою за моєю спиною,— з вигля­дом мучениці сказала Бекі.

Емілія у відповідь взяла її за руку.

Присягаюся честю, що я маю намір говорити не про вас,— мовив Доббін.— Верніться, Еміліє.

І вона повернулася. Доббін уклонився місіс Кроулі, за­чиняючи за нею двері.

Емілія дивилася на нього, прихи­лившись до дзеркала. Обличчя й губи в неї побіліли.

Я був дуже схвильований, коли щойно говорив,— по­чав він, трохи помовчавши.— І дарма сказав про свою владу у вашому домі.

Атож,— сказала Емілія; зуби в неї цокотіли.

Принаймні я маю правд на те, щоб мене вислухали,— повів далі Доббін.

Дуже великодушно нагадувати мені, що ми вам багато чим зобов'язані,— відповіла вона.

Право, яке я маю на думці, дав мені батько Джор­джа,— сказав Вільям.

Так, а ви образили його пам'ять. Учора. Ви й самі знаєте. І я вам ніколи цього не прощу. Ніколи! —заявила Емілія. Тремтячи з гніву і хвилювання, вона кидала в нього цими короткими фразами, мов каменями.

Невже ви й справді так думаєте, Еміліє? — сумно мовив Вільям.— Невже ці слова, сказані зопалу, можуть переважити відданість, яка тривала ціле життя? Я гадаю, що нічим не образив пам'яті Джорджа, і якщо вже нам почати обмінюватись докорами, то я принаймні не заробив жодного від його вдови і матері його сина.

Поміркуйте про це потім...