Ярмарок Суєти - Сторінка 154

Вона співала, грала, сміялася, розмовляла трьома мовами, всіх приваб­лювала в дім і навіювала Джозові думки, що це його великі світські таланти й дотепність згуртовують навколо нього місцеве товариство.

Щодо Еммі, яка почувала себе господинею в домі хіба тільки тоді, коли треба було сплачувати рахунки, то Бекі скоро знайшла спосіб втішати й розважати її. Вона весь час розмовляла з нею про майора Доббіна, відісланого ні з чим, не переставала захоплюватись тим чудовим, чес­ним чоловіком і казала, що Еммі повелася з ним дуже жорстоко. Еммі боронилася, доводила, що її вчинок був продиктований високими релігійними засадами, що жінка, яка раз... і т. д., та ще й за такого ангела, як той, за кого вона мала щастя вийти заміж, залишається його дружи­ною назавжди. Але вона не мала зла на майора і радо слухала, як Бекі його вихваляла, навіть сама десятки разів на день заводила мову про Доббіна.

Так само не важко було Бекі знайти спосіб прихилити до себе Джорджі й челядь.

Еміліїна покоївка, як ми вже казали, була серцем і душею віддана доброму майорові. Спершу вона не любила Бекі за те, що через неї Доббін розлучився з її господинею, але поступово змирилася з місіс Кроулі, оскільки та стала палкою прихильницею і захисницею Вільяма. Під час нічних нарад, на які збиралися обидві дами після проханих вечорів, міс Пейн, розчісуючи їм "кучму", як вона називала біляві кучері однієї і м'які каштанові коси другої, завжди знаходила нагоду замовити слово за милого доброго джентльмена майора Доббіна. її оборона так само не сердила Емілію, як і захоплена мова Ребеки. Вона часто змушувала Джорджі писати йому й на­гадувала, щоб він неодмінно передав щире вітання від матері. А коли вночі вона дивилася на портрет чоловіка, він уже не дорікав їй — може, навіть вона сама дорікала йому тепер, коли Вільям поїхав.

Еммі почувала себе не вельми щасливою після своєї героїчної жертви. Вона стала дуже distraite /Неуважна (франц)/ , нервова, мовчазна й вередлива. Родина ще ніколи не бачила її та­кою дратівливою. Вона зблідла й погано себе почувала.

Часто вона пробувала співати ті пісні (однією з них була. "Einsam bin ich, nicht alleine"/ "Не сама я, а самітна" (нім.)/ — ніжний любовний ро­манс Вебера, який доводить, о юні мої дами, що в ті давні часи, коли ви ще, може, тільки народилися, люди також уміли кохати й співати) — ті пісні, кажу, що подобалися майорові. І наспівуючи їх у повитій присмерком вітальні, вона раптом замовкала посеред пісні, йшла до спальні й там, певна річ, знаходила втіху в. спогляданні мініатюри свого чоловіка.

Після Доббінового від'їзду залишилося кілька книжок, позначених його прізвищем: наприклад, німецький слов­ник з написом "Вільям Доббін,*** полк" на титульній сторінці, путівник з його ініціалами та ще кілька томиків, що належали майорові.

Еммі склала їх на комод, де, під портретами обох Джорджів, стояли її кошик з шитвом та скринька з письмовим приладдям, а також лежали біб­лія і молитовник.

Крім того, майор, їдучи, забув свої ру­кавиці; і ось Джорджі, порпаючись якось у материній скриньці, знайшов ті рукавиці, рівненько складеними й схованими в так званій потайній шухлядці скриньки.

Не цікавлячись товариством і дуже нудьгуючи на бен­кетах, Еммі більше любила вечорами вирушати на довгу прогулянку з Джорджі (на той час Ребека залишалася з Джозом)., і тоді мати й син провадили такі розмови про майора, що навіть хлопчик не міг стримати усмішки. Емі­лія казала йому, що, на її думку, кращої людини за ма­йора Вільяма немає в світі,—він найшляхетніший, найласкавіший, найвідважніший і найскромніший. Знов і знов вона (розповідала йому, що вони геть усе завдячують ве­ликодушній увазі свого ласкавого приятеля, що він їм допо­магав у годину скрути і горя, піклувався про них, коли всім іншим було до них байдуже, що всі його това­риші вихоплювались ним, а сам він ніколи жодним словом не згадував про свої подвиги, що батько Джорджі довіряв йому більше, ніж будь-кому іншому, і що добрий Вільям завжди його підтримував.

Коли твій дідо був ще хлопчиком,— казала вона,— він часто розповідав мені, що Вільям ще в школі засту­пився за нього перед одним розбишакою. І відтоді вони завжди приятелювали, аж до останнього дня, коли твій любий тато поліг у бою.

А Доббін убив того чоловіка, що вбив тата? — запи­тав Джорджі.— Певне, що вбив, або вбив би, якби спіймав його, правда, мамо? Коли я стану солдатом, то ненавиді­тиму французів! Ось побачите!-За такими розмовами здебільшого й минав той час, коли вони були разом.

Простодушна жінка зробила хлопчика своїм повірником. А він любив Вільям а так само, як і всі, хто його добре знав.

До речі, місіс Бекі, щоб не відставати у вияві почуттів, і собі повісила в кімнаті портрет, чим здивувала й насмі­шила багатьох своїх знайомих і дуже втішила оригінал, яким був не хто інший, як наш знайомий Джоз. Ощасли­вивши родину Седлі своєю появою в них, Бекі, яка при­була туди з надзвичайно скромним, щоб не сказати, мі­зерним багажем, мабуть, соромилася непоказного вигляду своїх валізок та коробок і тому часто згадувала про зали­шені в Лейпцигу речі, звідки їх мали переслати сюди. Сину мій, коли мандрівник увесь час говорить про свій розкіш­ний багаж, який випадково виявився не з ним,— стере­жися його! В дев'яти випадках з десяти то шахрай.

Ні Джоз, ні Еммі не знали цього важливого правила. Для них, мабуть, не мало значення, чи справді в Бекі є багато гарних суконь у її відсутніх валізах. Та оскільки теперішні її убори були дуже приношені, Еммі забезпе­чувала товаришку речами зі своїх запасів або водила до найкращої в місті кравчині й там замовляла їй усе необ­хідне.

Тепер, будьте певні, Бекі вже не носила порваних ко­мірців і збляклого шовку, що сповзав з плечей. Зі. зміною життєвих обставин вона змінила й свої звички — закину­ла баночку а рум'янами перестала вживати збуд­ник, до якого була звикла, чи принаймні вдавалася до нього тільки у виняткових випадках—наприклад, коли Джоз літніми вечорами, поки Еммі з сином були на прогулянці, вмовляв її випити чарку грогу. Та якщо Бекі суворо об­межувала себе, то зовсім інакше поводився негідник Кірш, провідник: його не можна було відірвати: від пляшки, і він ніколи не знав, скільки випив, приклавшись до неї. Часом він сам дивувався, чого так швидко меншав французького коньяку в містера Седлі. Та облишмо цю делікатну тему. Бекі, мабуть, зловживала напоями куди менше, ніж до свого переїзду в порядну родину.

Нарешті з Лейпцига прибули ті скрині, що ними Бекі хвалилася,— їх було три, але зовсім не великих, і не гар­них. Та й щось не видно було, щоб вона витягала з тих скринь якісь сукні чи оздоби. З однієї скриньки, де зберігалася купа різних паперів (то була та сама скринька, в якій шалено порпався Родон Кроулі, шукаючи схованих грошей Ребеки), вона врочисто дістала якийсь малюнок, пришпилила його на стіну в своїй кімнаті, й підвела до нього Джоза. То була сцена зі східного життя: портрет якогось чоловіка, виконаний олівцем,— тільки обличчя йому підмальовано рожевим кольорам,— що верхи на слоні віддалявся від кількох кокосових пальм і пагоди.

Пожалься боже, та це ж мій портрет! — вигукнув Джоз.

Справді, то був він у молодості в китайчаній куртці крою 1804 року. Той малюнок колись давно висів на Рассел-сквер.

Я купила його,— тремтячим від хвилювання голосом сказала Бекі.— Я тоді ходила поглянути, чи не можна чимось допомогти моїм любим друзям. І ніколи вже з ним не розлучалась — та й ніколи не розлучуся!-Не розлучитесь? — вигукнув Джоз, сповнений неви­мовного захвату й гордощів.— То він вам і справді такий дорогий через мене?-Ви й самі добре знаєте, через кого,— відповіла Бекі.— Але навіщо про це говорити... навіщо думати... на­віщо оглядатися назад. Надто пізно!-Та вечірня розмова дуже припала Джозові до серця. Еммі тільки заглянула до вітальні й пішла спати, бо по­чувала себе стомленою і нездоровою. Джоз та його пре­красна гостя просиділи вечір у чарівному tête-à-tête, і сестра містера Седлі, лежачи без сну в сусідній кімнаті, чула, як Ребека співала Джозові давні романси десь 1815 року. Дивно, але тієї ночі він також спав не краще за Емі­лію.

Був червень, а отже, й розпал сезону в Лондоні. Джоз, який щодня читав незрівнянного "Галіньяні" (найкращого приятеля вигнанців), під час сніданку пригощав дам урив­ками з цієї газети. Щотижня в ній дають повний звіт про військові переміщення, і Джоз як людина, що й сама колись нюхнула пороху, дуже цікавився ними. Одного разу він прочитав: "Повернення *** полку. Грейвзевд, 20 черв­ня. "Ремчандер", корабель Ост-Індської компанії, сьогодні вранці зайшов у гирло Темзи, маючи на борту 14 офіцерів і 132 солдати цієї хороброї частини. їх не було в Англії чотирнадцять років. Вони були послані за море через рік після славетної битви під Ватерлоо; в якій брали діяльну участь, а потім відзначилися в бірманській війні. Полковник-ветеран сер Майкл О'Дауд, кавалер ордена Лазні, його ~ дружина і його сестра висадилися тут учора разом з капі­танами Поскі, Стаблом, Мекро й Мелоні, лейтенантами Смітом, Джонсом, Томпсоном і Ф. Томпсоном, хорунжими Гіксом і Греді. На пристані оркестр виконав національний гімн, і натовп гучно вітав хоробрих ветеранів, коли вони їхали до готелю Уейта, де був влаштований розкішний бенкет на честь захисників Давньої Англії. Під час обіду, поданого, певна річ, з властивою для Уейта вишуканістю, вітальні вигуки під вікнами й далі не стихали, тож леді О'Дауд і полковник вийшли на балкон і випили за здо­ров'я своїх земляків по келиху найкращого уейтівського бордо".

Другого разу Джоз прочитав коротке повідомлення: "Майор Доббін прибув до *** полку в Чатем"; потім він оголосив звіт про відрекомендування при дворі полковни­ка сера Майкла О'Дауда, кавалера ордена Лазні, леді О'Дауд (яку відрекомендовувала місіс Моллой Мелоні з Белімелоні) і міс Глорвіни О'Дауд (яку відрекомендову­вала леді О'Дауд). Невдовзі після цього прізвище Доббіна з'явилося в списку підполковників, тому що старий мар­шал Тіптоф помер під час переїзду *** полку з Мадраса і король ласкаво зволив перевести полковника сера Майкла О'Дауда, після повернення до Англії, в чин генерал-майора, доручивши йому й далі очолювати славетний полк, яким він так довго командував.

Про деякі з цих подій Емілія вже знала.