Ярмарок Суєти - Сторінка 153

на дозвіллі, і ваше сумління відкине це звинува­чення. Воно вже й тепер відкидає його!-Емілія похилила голову.

Не мої вчорашні слова так вас схвилювали,— повів далі він.— Це був тільки привід, Еміліє, або я дарма кохав вас і спостерігав за вами п'ятнадцять років.

Хіба за цей час я не навчився читати ваші почуття й заглядати у ваші-думки? Я знаю, на що здатне ваше серце: воно може від­дано чіплятися за спогад і плекати мрію, але не вміє від чувати такої прихильності, якої заслуговує моя любов і яку я б здобув у великодушнішої за вас жінки. Ні, ви не варті кохання, яке я вам дарував. Я весь час знав, що винагорода, задля якої я змагався ціле своє життя, не варта такого зусилля, що я був просто дурнем, якого засліпило кохання і який прагнув виміняти за свою вірність і запал мізерні залишки вашої любові. Я кидаю цей торг і відступаю. Я вас ні в чому не звинувачую. Ви дуже добрі і зробили все, що могли, але ви нездатні... нездатні піднятися до висот того почуття, яке я мав до вас і яке з гордістю

Розділила б жін­ка з величнішою, ніж у вас, душею. Прощавайте, Еміліє. Я спостерігав за вашою боротьбою. Треба її кінчати. Ми обоє стомилися від неї.

Емілія заніміла, перелякана тим, що Вільям так раптово розірвав пута, якими вона його тримала, і заявив про свою незалежність і перевагу. Він так довго лежав біля її ніг, що сердешна жінка вже звикла його топтати. Вона не хо­тіла виходити за нього заміж, але хотіла тримати біля себе. Не хотіла нічого давати йому, але хотіла, щоб він віддавав їй усе. В коханні часто укладають такі угоди.

Вільямів напад розбив і знищив Емілію. її ж атака ще раніше була відбита.

Чи це означає, Вільяме... що ви... що ви їдете геть?—запитала вона.

Він невесело засміявся.

Я вже раз їхав і повернувся за дванадцять років. Ми тоді були молоді, Еміліє.

Прощавайте. Я згаяв чималу ча­стину свого життя на цю гру.

Поки вони розмовляли, двері в кімнату місіс Осборн були прочинені: Бекі трималася за дужку й повернула її тієї миті, коли Доббін відпустив, тому вона чула кожне слово з їхньої розмови. "Яке в цього чоловіка добре серце,— думала Ребека,—і як безсоромно бавиться ним ця жінка!" .. Вона захоплювалася Доббіном і не мала на нього зла за те, що він виступив проти неї. То був відвертий, чесний хід. "Ох,—зітхнула вона,—якби я мала такого чоловіка, як він,— обдарованого серцем і розумом! Я б не подивилася, що в нього великі ноги!.." І, швидко зміркувавши, вона по­бігла до своєї кімнати й написала Доббінові записку, бла­гаючи його залишитись на кілька днів... відкласти від'їзд... вона могла б прислужитися йому в справі з Е.

Розмова закінчилась. Ще раз бідолашний Вільям дійшов до дверей і вже не вернувся. А вдовичка, що зчинила всю цю бучу, домоглася свого, здобула перемогу, і їй залишалось тільки досхочу натішитись нею. Нехай дами позаз­дрять її тріумфові.

У романтичну пору обіду з'явився містер Джорджі й знов звернув увагу на те, що Доб відсутній. За столом пану­вала мовчанка. Джозів апетит не зменшився, зате Еммі не взяла в рот ані шматочка.

Після обіду Джорджі розташувався на підвіконні вели­чезного старовинного вікна, що опукло виступало зі стіни й одним боком виходило на Ринкову площу, де стояв готель "Слон", його мати щось старанно робила поряд. Раптом хлопець помітив якийсь рух перед будинком майора по той бік вулиці.

Гляньте! — вигукнув він.— Он Добів ридван... його викочують з подвір'я.

"Ридваном" звали Добів екіпаж, куплений за шість фун­тів стерлінгів, з якого всі вони завжди сміялися. Еммі стрепенулася, але нічого не сказала.

Ти ба! — вів далі Джорджі.— Френсіс виходить з ва­лізами, а Кунц, сліпий на одне око форейтор, веде трьох Schimmels. /Сивих коней (калічена чім.)/. Ви гляньте на його чоботиська й жовту курт­ку... ото проява! Що? Вони запрягають коней у Добів екі­паж. Він кудись їде?-Так,— сказала Еммі,— він вирушає в подорож.

Вирушає в подорож? А коли він повернеться?-Він... він не повернеться,— відповіла Еммі.

Не повернеться? — вигукнув Джорджі і схопився з місця.

Сидіть, сер! — гримнув на нього Джоз.

Сиди, Джорджі,— сказала й мати. Обличчя в неї було дуже сумне.

Хлопчик залишився, але почав неспокійно крутитися по кімнаті. Він ставав коліньми на підвіконня, знов зіска­кував, всім своїм виглядом виказуючи нетерплячість і за­цікавлення.

Коні були запряжені, багаж прилаштований. Френсіс вийшов з будинку, несучи зв'язані докупи шпагу, ціпок і парасольку майора й поклав їх у карету. Потім виніс скриньку з письмовим приладдям та бляшану коробку з трикутним капелюхом і поставив їх під сидіння. На­останці він з'явився з старим, поплямованим синім пла­щем з червоною камлотовою підшивкою, що не раз уку­тував свого власника за ці п'ятнадцять років і hat manchen Sturm erlebt /Пережив немало бур (нім./), як співалося в популярній пісні тих часів. Він був куплений для ватерлооської кампанії і захищав від холоду Джорджа та Вільяма після нічної битви під Катр-Бра.

З'явився старий Бурке, господар будинку, тоді Френсіс ще з якимись пакунками...

останніми пакунками... тоді майор Вільям. Бурке хотів поцілувати його. Майора обож­нювали всі, з ким він мав якісь стосунки. Йому насилу пощастило уникнути тих виявів прихильності.

Їй-богу, я таки піду! — вигукнув Джордж.

Передай йому оце,— мовила Бекі, далеко не байдужа до того, що відбувалося на вулиці, й тицьнула хлопцеві в руку якийсь папірець.

Той кинувся стрімголов сходами вниз і миттю перебіг вулицю. Жовтий форейтор уже легенько поляскував ба­тогом.

Вільям, звільнившись від обіймів господаря, сів уже в екіпаж. Джордж вскочив туди слідом за ним, обхопив (вони побачили з вікна) його руками за шию і засипав запитаннями. Тоді пошукав рукою в кишені жилета й простяг йому записку. Вільям досить квапливо схопив її і розгорнув тремтячими руками, та вираз його обличчя відразу ж змінився, він розірвав папірця навпіл і викинув з екіпажа. Потім поцілував Джорджі в голову, і той з допомогою Френсіса зліз додолу, витираючи кулаками очі. Він все ще очікував, тримаючись за дверці.

Fort, Schwager!/ Рушай, фурмане! (Нім.)/ — Жовтий форейтор гучно ляснув батогом, Френсіс скочив на передок, коні рушили, і Доббін похилив голову на груди. Він так і не підвів її, коли проїздив попід Еміліїними вікнами. А Джорджі, залишив­шись сам на вулиці, на очах у всіх голосно заплакав.

Вночі покоївка Еммі почула, як він знов плакав, і при­несла варення з морелей, щоб потішити його. Вона також поплакала разом з ним. Усі вбогі, всі скромні, всі чесні й добрі люди, що знали майора, любили цього ласкавого й простого чоловіка.

А щодо Еммі, то хіба вона не виконала свого обов'язку? їй на втіху залишився портрет Джорджа.

Розділ LXVII У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЗВИЧАЙНІ РЕЧІ: НАРОДЖЕННЯ, ОДРУЖЕННЯ, СМЕРТЬ

Хоч у Ребеки й був таємний план, за яким щире Доббінове кохання мало дістати винагороду, ця жіночка вва­жала, що розголошувати його не варто; до того ж вона була найдужче зацікавлена в своєму власному добробуті, а не в чиємусь іншому, тому хотіла спершу обміркувати багато питань, що стосувалися її самої і хвилювали її куди більше, ніж земне щастя майора Доббіна.

Несподівано Бекі опинилася в затишному й зручному помешканні, в оточенні, друзів, ласкавих, добродушних, простих людей, яких вона вже хтозна-відколи н& зустрі­чала: і хоч вона була волоцюгою з огляду на обставини і за своїми нахилами, траплялися хвилини, коли відпочи­нок давав їй велику втіху. Як часом затятому арабові, що ціле своє життя кочує в пустелі на спині верблюда, при­ємно буває відпочити біля кринички під фініковими паль­мами або завернути в місто, потовктися на базарі, освіжи­тися в купелі й помолитись у мечеті, перше ніж знов вирушати на розбій, так і шатра та плов Джоза Седлі по­добалися нашій маленькій ізмаїлтянці. Вона спутала свого коня, скинула з себе зброю і задоволено сіла грітися біля господаревого багаття. Перерва в неспокійному ман­дрівному житті несподівано виявилася страшенно милою і приємною.

І тому що самій їй було гарно, вона щосили намагалася догодити іншим; а ми знаємо, що в мистецтві робити ко­мусь приємність Бекі досягла величезних успіхів. Щодо Джоза, то навіть під час короткого побачення з ним у ко­мірчині готелю "Слон" вона знайшла спосіб значною мірою повернути собі його прихильність. А за тиждень бенгалець став її вірним рабом і захопленим шанувальником. Він уже не засинав після обіду, як бувало досі, в товаристві Емілії, далеко не такому веселому. Він їздив на прогулян­ку з Бекі у відкритому екіпажі і влаштовував на її честь невеличкі бенкети.

Глистер, повірений у справах, що так жорстоко ганьбив її, з'явився на обід до Джоза, а тоді почав приходити що­дня — засвідчувати свою пошану Ребеці. Про сердешну Емілію, що й так була не дуже говірка, а після від'їзду Доббіна стала ще похмурішою і мовчазнішою, зовсім забули, коли з'явилася ця блискуча особа. Французький посол був такий самий зачарований нею, як і його англійський суперник. Німецькі дами, не надто вибагливі в питаннях моралі, особливо якщо йшлося про англійців, захоплюва­лися талантами й розумом чудесної приятельки місіс Осборн, і хоч Бекі не домагалася запрошення до двору, але найясніші, найвельможніши особи самі почули про її чари й запалали бажанням познайомитися з нею. Коли ж стало відомо, що вона аристократка, зі старовинного англійського роду, що її чоловік — полковник гвардії, його вельмож­ність і губернатор острова та що він розлучився з дружи­ною через якісь дріб'язкові чвари, яким не надають вели­кої ваги в країні, де й досі читають "Вертера", а "Спорід­неність Душ" того самого Гете вважають повчальною і моральною книжкою, то для кожного у вищих колах ма­ленького князівства зникли будь-які причини не пускати її до свого дому, а дами були схильні казати їй "du" і при­сягатися у вічній дружбі навіть більше, ніж Емілії, якій вони свого часу виявляли такі самі неоціненні почесті.

Ці простодушні німці надають коханню й свободі такого змі­сту, що його не зрозуміють чесні мешканці Йоркшира чи Сомерсетшіра, і в деяких, перейнятих філософським духом, цивілізованих містах жінка може бути розлученою скільки завгодно разів і мати в суспільстві добру славу. Відтоді, як Джоз почав жити власним домом, там ще ніколи не було так весело, як тепер, завдяки Ребеці.