Ярмарок Суєти - Сторінка 64

І щоб остаточно вбити бідолаху, місіс Родон кинулась до неї; захоплено привітала свою любу Емілію і негайно почала нею опікуватися.

Ребека знайшла вади в її сукні й зачісці, здивувалася, що вона могла так chaussée , й пообіцяла прислати їй завтра свою corsetière . Вона запевняла, що бенкет чудовий, що тут зібралися всі, кого всі знають, а таких, кого ніхто не знає, дуже мало. За якісь два тижні, після трьох проханих обідів у товаристві генерала, ця молода жінка так досконало опанувала світський жаргон, що навіть природжена аристократка не могла б розмовляти краще, і тільки з її чудової французької вимови видно було, що вона не природжена аристократка.

Джордж, що залишив Еммі на стільці, коли вони зайшли до зали, дуже швидко повернувся, тільки-но біля неї зупинилася її люба приятелька. Бекі саме дорікала місіс Осборн за дурощі її чоловіка.

Ради бога, люба, втримуй його від гри, а то він пропаде.— мовила вона.— Вони з Родоном щовечора грають у карти, а ти ж знаєш, що він дуже бідний і Родон виграє в нього все до останнього шилінга, якщо він не перестане. Чому ти не заборониш йому? Не будь така легковажна. Чому ти не приходиш до нас увечері, а нудишся вдома в товаристві того капітана Доббіна? Ну звісно, він très aimable , але як може комусь подобатися чоловік з такими величезними ногами? А в твого чоловіка ноги чарівні. Та ось і він сам. Де ви були, негіднику? Тут Еммі виплакала за вами очі. Ви прийшли запросити мене на кадриль?-Вона залишила біля Еммі шаль та букет і пурхнула танцювати з Джорджем. Тільки жінки вміють так ранити. Кінчики їхніх маленьких стріл змащені отрутою, що завдає в тисячу разів дужчого болю, ніж замашна чоловіча зброя. Наша сердешна Еммі, яка не вміла ненавидіти й ніколи ні з кого не знущалася, була безсила в руках свого безжального ворога. Джордж протанцював з Ребекою двічі або тричі, Емілія вже й не рахувала скільки. Вона сиділа в своєму кутку, ніхто її не помічав, тільки Родон підійшов до неї і незграбно спробував зав'язати розмову, а пізно ввечері Доббін набрався мужності, приніс їй прохолодного напою і сів коло неї. Він не хотів питати її, чого вона така сумна, але вона сама, пояснюючи, чому в неї заплакані очі, сказала, що її схвилювала місіс Кроулі своїми словами про Джорджа, який, мовляв, не перестав грати в карти.

Дивна річ: коли хтось полюбить гру, то дає себе дурити найочевиднішим шахраям,— мовив Доббін. Так,— погодилась Емілія, проте думала вона зовсім про інше. Не програні гроші її так зажурили.

Нарешті Джордж повернувся, щоб забрати шаль і квітки Ребеки. Вона збиралася їхати і навіть не підійшла попрощатися з Емілією. Бідолаха ні словом не дорікнула чоловікові, тільки ще нижче схилила голову. Доббіна тоді саме відкликав його приятель, генерал дивізії, і почав йому стиха щось казати, тому він не бачив цієї останньої сцени. Джордж забрав букет, та коли він передав його власниці, там лежала записочка, що, немов гадюка, причаїлася серед квіток.

Ребека, яка давно вже звикла мати справу із записками, відразу її помітила. Вона простягла руку по квіти. Зустрівшись з нею поглядом, Джордж збагнув, що вона 8нав про записку. Чоловік квапив її і, очевидно, був надто заполонений своїми думками, щоб помітити, як порозумілися Джордж і його дружина. Та, власне, й не було чого помічати: Ребека подала Джорджеві руку, зміряла його своїм звичним, швидким, багатозначним поглядом, зробила реверанс і вийшла. Джордж, схилившись над її рукою, нічого не відповів на якесь запитання Кроулі, навіть не почув його; він був такий схвильований і захоплений своєю перемогою, що не хотів розмовляти.

Його дружина бачила тільки частину сцени з букетом. Цілком природно, що Джордж повинен був принести шаль і квіти, коли Ребека його послала; це не виходило за межі того, що він разів двадцять робив для неї протягом останніх кількох тижнів.

Але тепер вона не витримала.

Вільяме,— мовила вона у відчаї, хапаючись за Доббіна, що знов опинився біля неї.— Ви завжди були ласкаві до мене... Я... я не зовсім добре себе почуваю.

Проведіть мене додому.

Вона не завважила, що звернулася до нього на ім'я, як звичайно звертався Джордж.

Доббін швидко вивів її на вулицю. Осборни мешкали недалеко, і вони пішки проштовхалися крізь юрбу, що надворі наче була ще більша, ніж у залі. Джордж двічі чи тричі вже сердився на Емілію, коли, пізно повернувшись додому, заставав її не в ліжку, тому вона відразу лягла; та хоч їй не спалося, вона не чула безперервного гомону, гуркоту й цокоту копит, що долинав знадвору,— сон відганяли від неї інші тривоги. Тим часом Осборн, радісний і збуджений, підійшов до ломберного стола і безоглядно віддався грі. Він щоразу вигравав.

Сьогодні мені в усьому щастить,— заявив він.

Але навіть щастя в грі не могло його заспокоїти, скоро він схопився, засунув виграш, до кишені, подався до буфету і там випив кілька келихів вина підряд.

Тут, в оточенні веселого товариства, якому він, добряче підпилий, щось розповідав, голосно регочучи, і знайшов його Доббін. Він уже кілька хвилин шукав його між ломберними столами. Доббін був блідий і поважний — цілковита протилежність до розчервонілого, веселого Джорджа.

Агов, Добі! Ходи випити, друже! Вино в герцога таке, що варто скуштувати! Налийте мені ще, шановний,— простягнув він тремтячою рукою свій келих.

Ходімо звідси, Джордже,— з таким самим поважним виглядом сказав Доббін.— Не пий більше.

Чому не пити? Що може бути краще за вино? Випий, нехай трохи порожевіють твої запалі щоки, друже. На!-Доббін підступив ближче і щось прошепотів йому на вухо. Джордж стрепенувся, нестямно вигукнув "ура!", вихилив келих, стукнув ним по столу і швидко вийшов під руку з приятелем.

Ворог переправився через Самбру,— ось що сказав йому Вільям.— Наше ліве крило вже введене в бій. Ходімо, за три години й ми вирушаємо.

Джордж тремтів від хвилювання, бо хоч цієї новини довго чекали, вона все ж таки прийшла несподівано. Що важили тепер кохання й інтриги? Швидко йдучи додому, він думав про безліч речей, тільки не про це — думав про минуле і про надії на майбутнє, про те, яка його чекає доля, про дружину, а може, й дитину, яку він хтозна чи побачить. Ох, як би йому хотілося, щоб він, не зробив того, що вже було зроблене цього вечора! Принаймні він міг би з чистим сумлінням попрощатися з ніжною, невинною істотою, кохання якої він так мало цінував!-Джордж думав про своє коротке подружнє життя. Протягом цих кількох тижнів він розтринькав майже весь свій маленький капітал. Як же він негарно, нерозважно повівся! Що він залишить дружині, якщо його спіткав лихо? Ні, він не гідний її! Навіщо він одружився? Він непридатний для родинного життя. Чому він не послухався батька, що був для нього такий щедрий? Надія, жаль на себе, шанолюбство, ніжність, егоїстичне каяття впереміш зринали в його серці. Він сів писати батькові листа, згадуючи те, що вже раз казав йому, як мав іти на поєдинок. Уже почало благословлятися на світ, коли він скінчив цього прощального листа. Він запечатав його й поцілував печатку. Він думав про те, як негарно розлучився зі своїм шляхетним батьком, згадував, скільки добра зробив йому суворий старий джентльмен.

Ще раніше, тільки-но повернувшись додому, Джордж зазирнув до спальні Емілії: дружина лежала тихо, із заплющеними очима, і він був радий, що вона спить.

Служника він уже застав за зборами в дорогу; той зрозумів його знак не зчиняти гамору, і все було спаковане тихо й дуже швидко. "Чи мені збудити Емілію,— міркував Джордж,— чи краще залишити записку її братові, щоб він передав їй страшну новину?" Вій зайшов до спальні ще раз глянути на неї.

1 Взутися (франц.).

2 Корсетницю (франц.).

3 Дуже милий (франц.).

Емілія чула, як він заходив до кімнати першого разу, але не розплющувала очей, щоб навіть її безсоння не здалося йому докором. Але вже саме те, що він прийшов з бенкету так швидко після неї, трохи заспокоїло її несміливе серденько, і, обернувшись у його бік, коли він обережно вийшов з кімнати, вона задрімала.

Тепер Джордж ввійшов ще обережніше і знов глянув на неї. При тьмяному світлі нічника вій бачив її миле, бліде личко; почервонілі повіки з довгими віями були стулені, а одна кругла біла рука лежала на ковдрі. Господи милосердний, яка ж вона чиста, яка гарна, яка ніжна й самітна! А він — який він брутальний, черствий егоїст! Щиро каючись, охоплений соромом, він стояв у ногах ліжка й дивився на Емілію. Як він зважився, хто він такий, щоб молитися за таку безневинну істоту? Нехай бог благословить її! Нехай бог благословить її! Він підійшов до ліжка, глянув на її руку, м'яку, теплу від сну руку, і обережно нахилився до делікатного, блідого личка. І чудові руки ніжно обняли його за шию.

Я не сплю, Джордже,— сказала нещасна жінка й так заплакала, що її серденько, яке тепер було так близько від його серця, мало не розірвалося. Вона, бідолашна, прокинулася — і для чого? Тієї хвилини з плацдарму гучно пролунали звуки сурми, підхоплені по цілому місті, і від гуркоту барабанів піхоти і виску шотландських волинок усі прокинулися.

Розділ XXX "Я ДІВЧИНУ ПОКИНУВ "

Ми не претендуємо на те, щоб нас зарахували до воєнних романістів. Наше місце серед мирних людей. Коли палуби звільнено для бойових дій, ми спускаємося вниз і покірно чекаємо. Ми б тільки заважали тим сміливцям, що змагаються в нас над головою. З *** полком ми дійдемо до міської брами і, залишивши майора О'Дауда виконувати свої обов'язки, повернемося до його дружини, до наших дам та обозу.

Майор та його дружина не були запрошені на бенкет, па якому в попередньому

Розділі виступили інші наші приятелі, тож мали більше часу для здорового, природного відпочинку в постелі, ніж ті, хто хотів не лише виконати свій обов'язок, але й повеселитися.

Я певен, люба Пеггі,— сказав майор, неквапом натягаючи на вуха нічний ковпак,— що за день чи два тут почнеться такий танок, якого багато хто з тих танцюристів на бенкеті зроду не бачив.

Йому було куди приємніше лягти спати після спокійно випитого вдома келиха вина, ніж брати участь у якихось там розвагах. Пеггі, з свого боку, рада була б похизуватися на бенкеті в своєму капелюшку з райським птахом, якби не та новина, що приніс чоловік,— вона її відразу засмутила.

Добре було б, якби ти збудила мене за півгодини до того, як засурмлять збір,— сказав майор дружині.— Десь о пів на другу, люба, і доглянь, щоб мої речі були готові.