Ярмарок Суєти - Сторінка 65

Може так вийти, що я не повернуся снідати, місіс О'Дауд,— і з цими словами, які означали, що полк вирушить таки вранці, майор замовк і заснув.

Місіс О'Дауд, у папільйотках і в нічній кофті, вирішила, що за таких обставин вона, як добра господиня, повинна діяти, а не спати. "Встигну виспатись, коли Мік уже піде",— подумала вона й заходилася пакувати його ранець, чистити плащ, кашкет та готувати інше похідне спорядження. В кишені плаща вона поклала невеликий, зручний у дорозі запас харчів та обплетену флягу, чи так званий "кишеньковий пістолет" з майже цілою пінтою дуже міцного коньяку, який майорові і їй самій дуже подобався. Тільки-но стрілки її "репетиції" показали пів на другу і механізм усередині вибив фатальну годину (його звук, на думку власниці, був схожий на бій кафедральних дзиґарів), місіс О'Дауд збудила свого майора і приготувала йому чашку такої чудової кави і так вчасно, як мало хто того ранку в Брюсселі. І хто заперечить, що всі ці клопоти шановної дами не свідчать про кохання так само, як сльози і напади істерії, якими чутливі жінки виявляють свою любов, і що пити разом з дружиною каву, коли ріжки вже сурмлять вбір і по всьому місті б'ють барабани, куди корисніше й потрібніше, ніж просто безтямно ридати? Внаслідок цього майор з'явився на місце виспаний, чепурний, бадьорий і, сидячи на коні, своїм рожевим, гладенько поголеним обличчям додав мужності і впевненості кожному солдатові. Офіцери віддавали честь місіс О'Дауд, коли полк крокував повз балкон, де стояла ця брава жінка, привітно махаючи їм рукою; і я насмілюся сказати, що зовсім не брак відваги, а швидше жіноча делікатність і узвичаєна пристойність не дозволили їй самій повести славетний *** полк у бій. У неділю та зa інших важливих обставин місіс О'Дауд звичайно читала щось дуже врочистим голосом із величезного тому проповідей свого дядька-декана. Ці проповіді були для неї великою втіхою на борту транспортного судна, як вони поверталися додому із Вест-Індії і мало не потонули. Тепер, коли полк вирушив у похід, місіс О'Дауд також звернулася до цієї книжки, щоб знайти в ній поживу для своїх роздумів. Мабуть, вона мало що розуміла з того, що читала, і думки її блукали десь-інде, але ж як би вона змогла заснути, коли поруч на подушці лежав нічний ковпак сердешного Міка? Так завжди буває на світі: Джек і Доналд вирушають здобувати слави, з ранцями за плечима весело крокують під звуки бадьорої мелодії: "Я дівчину покинув...", а "дівчина" залишається страждати вдома — вона має час і подумати, і посумувати, і дещо згадати.

Знаючи, що всякі жалі надаремні і що чутливість тільки робить людину ще нещаснішою, місіс Ребека мудро вирішила не давати волі своєму смуткові і витримала розлуку з чоловіком по-спартанському спокійно. Навіть сам капітан Родон розчулився куди більше за цю рішучу маленьку жінку, коли настала пора прощатися. Вона цілком підкорила собі цю буйну, неотесану натуру. Родон кохав, обожнював дружину і безмежно захоплювався нею. За все своє життя він ніколи не зазнав такого щастя, яке за ці останні місяці дала йому Ребека. Всі колишні радощі: перегони, офіцерські обіди, полювання, карти, всі колишні романи й залицяння до модисток і оперних танцівниць та інші легкі перемоги незграбного військового Адоніса і здавалися йому зовсім нудними порівняно з законними подружніми втіхами останнього часу. Ребека чудово знала, чим його захопити, і його дім та її товариство стали для нього в тисячу разів приємніші за будь-яке інше місце і будь-яке товариство, до якого він змалку звик. Він проклинав свої колишні дурощі, своє гультяйство, а надто жалкував, що наробив таких величезних боргів, які завжди стоятимуть на заваді світським успіхам його дружини. Родон не раз зітхав з цього приводу в нічних розмовах і Ребекою, хоч, коли був неодружений, борги ніколи його не турбували. Він сам дивувався, що так сталося.

А хай йому чорт,— казав він (а може, вдавався й до ще вагоміших слів зі свого простацького лексикону),— та поки я не женився, мені було байдужісінько, на якому векселі я підписувався, аби тільки Мозес поголився чекати, а Леві — відсунути сплату місяців на три. Більше нічого мене не цікавило. А відколи я оженився, то, слово честі, навіть не торкаюся гербового паперу, звичайно, крім тих випадків, коли переписую давні векселі.

Ребека завжди вміла розвіяти його сум.

Дурненький мій,— казала вона,— ми ж бо ще маємо твою тітку. А якщо вона не виправдає наших надій, є те, що ви звете "Газетою". Або стривай, у мене є ще одна ідея на той випадок, якщо твій дядько Б'ют вріже дуба. Парафію завжди успадковує молодший брат, то чом би тобі не продати військовий чин і не стати священиком?-Уявивши собі таку зміну, Родон гучно зареготав, і громовий голос драгуна залунав серед ночі по всьому готелі. Генерал Тафто теж чув його зі своїх покоїв на поверх вище, а другого ранку Ребека натхненно відтворила всю цю сцену і навіть склала Родонові першу проповідь, на превелику втіху генерала.

Та все це було й минулося. Коли нарешті прийшла певна звістка про наступ ворога і про те, що військо має покинути місто, Родон так засмутився, що Бекі почала глузувати з нього, зачепивши навіть його гвардійську честь.

Думаю, ти ж не вважаєш мене боягузом, Бекі? — сказав він тремтячим голосом.— Але я дуже добра ціль для французів, і якби мене влучила куля, то залишилася б одна, а може, й дві істоти, яких я хотів би забезпечити, адже це через мене вони потрапили в біду. Тут нема з чого сміятися, місіс Кроулі! Ребека пестощами й ніжними словами спробувала заспокоїти ображеного чоловіка.

Вона вдавалася до глузувань тільки тоді, коли жвавість і почуття гумору брали гору в її багатій натурі (що, власне, траплялося дуже часто), але могла швидко надати своєму обличчю виразу невинної скромності.

Золотко моє, хіба я не маю серця? — мовила вона і, швидко витерши невідомо що з очей, глянула па чоловіка й усміхнулася.

Ну от,— сказав він,— порахуймо, що тобі залишиться, коли мене вб'ють. Тут мені дуже щастило, ось маєш двісті тридцять фунтів. Собі я поклав у кишеню десять наполеондорів. Більше мені не треба, бо генерал платить за все, мов принц, і коли я поляжу, то, як бачиш, не з великим скарбом. Не плач, голубонько, я, може, й залишуся живий, щоб дратувати тебе далі. Потім, я не беру жодного свого коня, а поїду на генераловому сірому, так буде дешевше, я вже сказав йому, що мій кульгає. Якщо мене не стане, ти за них щось уторгуєш. Учора Гріг давав мені за кобилу дев'яносто, ще як не було цієї проклятущої звістки, а я, дурень, сказав, що менше як за сотню її не віддам. Снігур завжди матиме свою ціну, але краще продай його тут, бо в гендлярів дуже багато моїх векселів; я не раджу тобі повертатися до Англії з кіньми. За ту кобилу, що тобі подарував генерал, теж можна дещо отримати, та й тут нема тих проклятих рахунків за конюшню, що в Англії,— додав, сміючись, Родон.— Цей дорожній несесер коштував мені двісті, тобто я винен за нього двісті фунтів, а золоті корки й флакони теж, певне, варті тридцять чи сорок. Здайте, шановна пані, все це, будь ласка, в ломбард, а також мої брошки, каблучки, годинник, ланцюжок та інші речі. Вони варті купу грошей.

Міс Кроулі при мені заплатила за годинник з ланцюжком сто фунтів. А флакони з золотими корками, хай їм біс! Шкода, що я їх більше не придбав. Едвардс накидав мені срібну лапку, щоб скидати чоботи, і я міг ще взяти несесер із срібною грілкою, та срібний сервіз. Ну, та що вже про це. казати, треба хоч якнайкраще скористатися тим, що є, Бекі.

Даючи дружині всі ці вказівки, капітан Кроулі, який раніше рідко думав ще про когось, крім себе, робив водночас перегляд свого невеличкого майна і прикидав, що можна обернути в гроші і як забезпечити Ребеку на той випадок, коли б із ним щось сталося. Йому подобалося записувати олівцем, великими кривулями, окремі речі свого рухомого майна, Які могла б потім продати вдова, наприклад:-"Моя мантонівська дубельтівка —десь сорок гіней; мій дорожній плащ, підбитий соболиним хутром — п'ятдесят фунтів; мої дуельні пістолети в скрині з чирвового дери-ва (ті, що з них я вбив капітана Маркера) — двадцять фунтів; мої черезсідельники й попона стандартного взірця, а також взірця Лорі" і т. д. І господинею всіх цих речей він зробив Ребеку.

Дотримуючись свого плану ощадливості, капітан одягнувся в найстаріший, ношений мундир і еполети, залишивши новіші на збереження своїй дружині (або, може, вдові). І цей уславлений у Віндзорі та Гайд-парку денді вирушив у похід, убраний скромно, мов сержант, і мало не з молитвою на устах за жінку, яку він залишав.

Він підняв її на руки й хвилину тримав в обіймах, міцно притискаючи до свого серця, що голосно стукотіло. Обличчя його почервоніло, а очі зайшли імлою, коли вія опустив її і залишив саму. Ідучи поряд з генералом, поки вони наздоганяли свою бригаду, що вирушила раніше, він мовчки курив і аж через кілька миль перестав крутити вуса й порушив мовчанку.

А Ребека, прощаючись із чоловіком, як ми вже казали, мудро вирішила не давати волі надаремним жалям. Вона помахала йому з вікна й ще трохи постояла там, коли його вже не стало видно. Вежі соборів і гостроверхі дахи химерних старовинних будинків щойно почали рожевіти в перших променях сонця. Тієї ночі Ребеці не довелося відпочити. Вона й досі була в своїй чудовій бальній сукні, руді коси, кучері яких уже трохи порозкручувалися, спадали їй на шию, а під очима після безсонної ночі залягли темпі синці.

Який у мене жахливий вигляд,— мовила вона, приглядаючись до себе в люстрі,— і якою блідою робить мене рожевий колір!-І Ребека заходилася скидати з себе рожеву сукню. З-за корсажа в неї випала записка, яку вона, всміхаючись, підняла і замкнула до туалетної скриньки. Потій вона поставила свій букет у склянку з водою, лягла в ліжко й солодко заснула.

В місті вже панувала цілковита тиша, коли Ребека прокинулась о десятій годині й випила кави, яка дуже її зміцнила і заспокоїла після втоми й переживань, викликаних подіями того ранку. Поснідавши, Ребека також узялася до тих рахунків, які вночі робив простодушний Родон, і обміркувала свої можливості. Коли взяти до уваги всі обставини, то навіть якби трапилося найгірше, вона буде досить добре забезпечена.