Ярмарок Суєти - Сторінка 70

Полк перестав існувати. Його ніде не було. Він не мав штабу. Регул опам'ятався, коли вже мчав верхи за багато миль від поля бою, зовсім самітний. То де ж він мав шукати прихистку, як не на кухні у відданих обіймах Поліни, якими вона його так часто зустрічала?-Близько десятої на сходах будинку, де Осборни, як заведено на континенті, займали один поверх, почувся брязкіт шаблі. Потім почувся й стукіт у кухонні двері, і Поліна, яка щойно вернулася з церкви, мало не зомліла зі страху, коли, відчинивши, побачила стомленого гусара. Він був такий блідий, як опівнічний драгун, що приходив тривожити Леонору. Поліна була б зойкнула, якби не боялася, що з'явиться господар і побачить її приятеля. Тому вона стримала крик, завела свого героя до кухні й заходилася пригощати його пивом та найкращими шматками з обіду, якого Джоз так і не з'їв. Гусар довів, що він не примара, убгавши в себе велику кількість м'яса й пива, а жуючи, розповів історію своїх злощасних пригод.

їхній полк, мовляв, виявив дивовижну відвагу і якийсь час стримував натиск усієї французької армії. Але врешті їх перемогли, як на цю пору уже й англійську армію. Ней знищував кожний полк, з яким стикався. Бельгійці марно пробували втрутитись і припинити різанину англійців. Брауншвейзьці розгромлені, а їхній герцог убитий. Це була безладна débâcle . Регул намагався втопити в пиві своє горе з приводу поразки.

Ісидор, що також зайшов до кухні, вислухав усю цю розмову й побіг передати її своєму господареві.

Всьому кінець! — гукнув він Джозові.— Мілорда герцога взято в полон, герцога Брауншвейзького вбито, англійська армія тікає хто куди, врятувався тільки один чоловік, і він тепер сидить на кухні... Підіть послухайте його самі.

Джоз, хитаючись, подався до кухні, де Регул усе ще сидів на кухонному столі, присмоктавшись до кухля з пивом. Намагаючись розмовляти французькою мовою, яку, скажемо щиро, він дуже калічив, Джоз почав благати гусара, щоб той і йому про все розповів. Чим далі описував Регул нещастя, тим воно більшало. Він єдиний з полку не поліг на полі битви. Він бачив, як упав герцог Брауншвейзький і як тікали чорні гусари. А шотландців змели гармати.

А *** полк? — пробелькотів Джоз. Порубаний па шматки,— відповів гусар. Почувши це, Поліна зойкнула: О моя господиня, ma bonne petite dame! І вона так заголосила, що її крик розлігся по всьому будинку.

Очманілий з ляку, Седлі не знав, як і де шукати порятунку. Він помчав з кухні назад до вітальні і кинув благальний погляд на двері Емілії, які місіс О'Дауд зачинила й замкнула на ключ у нього перед носом, але, згадавши, як зневажливо вона поставилася до нього, трохи постояв біля них, прислухався, тоді вирішив уперше за цілий день вийти на вулицю. Схопивши свічку, Джоз почав шукати свого кашкета з галунами, якого знайшов там, де й завжди: на столику в передпокої, перед дзеркалом, де він звичайно кокетував сам із собою — збивав чуб на скронях і пасував кашкета набакир, перше ніж з'являтися на люди. І така сильна була ця звичка, що навіть тепер, опанований страхом, він заходився машинально закручувати кучері й відповідно прилаштовувати кашкета. Тоді вражено глянув на своє бліде обличчя в люстрі і звернув увагу на вуса, що пишно розрослися за сім тижнів, відколи він їх запустив.

"А й справді, вони подумають, що я військовий!" — вжахнувся Джоз, згадавши слова Ісидора про те, що британській армії французи влаштують різню, якщо вона програє. Він повернувся на кволих ногах назад до своєї спальні й нестямно затермосив за дзвоник, викликаючи служника.

Ісидор з'явився на виклик. Джоз опустився в крісло, розв'язав краватку, відкотив коміра й підняв обидві руки до горла.

Coupez-moi, Ісидоре! — крикнув він.— Vite! Coupez-moi! На мить Ісидор подумав, що Джоз збожеволів і хоче, ,щоб він перерізав йому горло. Les moustaches, — задихаючись, вів далі Джоз. — їLes moustaches...

coupy, rasy, vite! Так він розмовляв по-французькому — вільно, але далеко не бездоганно.

Ісидор миттю зголив йому бритвою вуса і страшенно зрадів, коли господар наказав йому принести капелюха і звичайний костюм.

Ne portu ploo... habit militair... bonny... donny a voo,prenny dehors ,— заявив Джоз.

Отже, нарешті військова куртка й кашкет дісталися Ісидорові.

Зробивши такий подарунок, Джоз вибрав із свого одягу простий чорний сюртук і жилет, зав'язав широку білу краватку й надів бобрикового капелюха. Якби він мав крислатого капелюха, то надів би його. Але він і так, як ви собі можете уявити, був схожий на опасистого пастора англіканської церкви.

Venny maintenong,— повів далі Джоз,— sweevy...ally... party... dong la roo.

З цими словами він скотився вниз сходами і вискочив надвір.

Хоч Регул і присягався, що його єдиного з полку чи навіть із союзної армії Ней не порубав на шматки, виявилося, що він був трохи не точний і що багато гаданих жертв уникло загибелі. Десятки Регулових товаришів повернулися до Брюсселя і, признаючись, що вони втекли, навіяли цілому місту думку про поразку союзних військ. Французів чекали з години на годину, зростала паніка, скрізь готувалися до втечі. "Немає коней",— нажахано думав Джоз. Він змушував Ісидора питати в десятка людей, чи вони не продали б або не позичили йому запряг, і серце в нього стискалося з відчаю, коли той повертався без нічого. Чи не податися йому в дорогу пішки? Але навіть страх не міг спонукати цього дебелого чоловіка до такої дії.

Майже всі готелі, що їх займали англійці, виходили в парк, і Джоз розгублено ходив по цьому кварталу разом з іншими людьми, яких теж вигнали на вулицю страх і цікавість. Він бачив, що декотрі родини мали більше щастя, ніж він, бо роздобули собі коней і, зчиняючи гуркіт, квапливо виїздили. Інші опинилися в такому самому становищі, як він, і ні підкупами, ні благаннями не могли дістати потрібних для втечі засобів. Серед них Джоз помітив леді Голодвірс з дочкою, що сиділи із спакованими речами в своїй кареті біля готельної брами й не пускалися в дорогу з тієї причини, яка затримувала в місті й Джоза.

Ребека Кроулі теж мешкала в цьому готелі, і в неї вже раніше склалися вкрай холодні стосунки з дамами Голодвірс. Міледі вдавала, що не помічає її, коли вони випадково зустрічалися на сходах, і скрізь, де тільки заходила мова про неї, вперто її ганила. Графиню шокувала надто близька дружба генерала Тафто з дружиною свого ад'ютанта. Леді Бланш уникала Ребеки, наче зачумленої. Тільки граф часом потай признавався до неї, коли був поза сферою впливу своїх дам.

Тепер Ребека мала нагоду помститися цим пихатим ворогам. У готелі стало відомо, що капітан Кроулі не взяв у похід своїх коней, і коли почалася паніка, леді Голодвірс принизилась до того, що послала до дружили капітана покоївку з вітанням від її милості і з дорученням дізнатися, за скільки вона продасть коней. Місіс Кроулі відповіла їй запискою, в якій засвідчувала свою пошану міледі й повідомляла, що не звикла провадити справи з покоївками.

Ця коротка відповідь змусила графа самому відвідати покої Бекі; але й він не домігся чогось більшого, ніж перша вповноважена.

Прислати до мене покоївку! — обурено кричала місіс Кроулі.— Як ще міледі не звеліла мені й осідлати коней! Хто хоче тікати — леді Голодвірс чи її femme de chambre?-Оце була й уся відповідь, з якою граф повернувся до дружини.

Чого не зробиш з біди? Після провалу другого посланця графиня хоч-не-хоч сама з'явилася до місіс Кроулі. Вона благала її продати коней, навіть пообіцяла запросити Бекі до свого маєтку, коли та дасть їй змогу повернутися туди. Але місіс Кроулі у відповідь тільки засміялася.

Мені не потрібне товариство ваших ліврейних дворецьких,— сказала вона.— Та ви, мабуть, і не повернетеся до дому, принаймні разом зі своїми коштовностями, їх заберуть французи. Години за дві вони будуть тут, а я тим часом здолаю вже півдороги до Гента. Ні, коней своїх я де продам, навіть за ті два найбільші діаманти, що ваша милість одягала на бенкет.

Леді Голодвірс затрусилася з люті і страху. Коштовності були частково зашиті в її сукні і в підкладці сюртука графа, а частково сховані в його чоботях.

Мої діаманти в банкіра, щоб ви знали, а коней я неодмінно роздобуду! — сказала вона.

Ребека зареготала їй у вічі. Люта до нестями, графиня вернулася вниз і сіла в карету; її покоївка, візник і граф знов розійшлися шукати коней у місті, кожне окремо, і лихо тому, хто повернеться останній! Міледі намірялася негайно їхати, якщо котресь приведе коней — байдуже, чи з чоловіком, чи без нього.

Ребека мала втіху бачити її милість у кареті без коней; дивлячись на графиню, вона голосно вболівала над її лихом.

Не може дістати коней, сердешна! — казала вона.—А в подушках карети зашиті діаманти! Гарна здобич дістанеться французам! Я маю па увазі діаманти, а не леді.

Все це вона розповідала господареві готелю, слугам і численним очевидцям, які випадково були на подвір'ї. Леді Голодвірс ладна була застрелити її з вікна карети.

Втішаючись приниженням свого ворога, Ребека помітила Джоза, що відразу попростував до неї, коли її побачив. Його змінене, нажахане, сите обличчя миттю зрадило таємницю. Він теж хотів тікати і шукав способу здійснити свій намір.

"Ось хто купить моїх коней,— подумала Ребека.— А я поїду на своїй кобилі".

Джоз підійшов до неї і всоте протягом цієї години запитав, чи вона не знає, де можна роздобути коней.

Як, і ви тікаєте? — запитала, сміючись, Ребека.— А я думала, що ви оборонець усіх жінок, містере Седлі!-Я... я людина не військова,— видушив із себе Джоз.

А Емілія? Хто захищатиме вашу бідолашну сестричку? — не вгавала вона.— Ви ж, певне, її не залишите?-Хіба я зможу допомогти їй, якщо... якщо прийдуть вороги? — відповів Джоз.— Жінок вони не зачеплять, а мій служник сказав, що чоловікам вони заприсяглися не давати пощади... чортові боягузи!-Який жах! — вигукнула Ребека, втішаючись його розгубленістю.

Та я й не маю наміру залишати її,— мовив добрий брат.— Ні, нізащо! В моїй кареті є для неї місце і для вас, місіс Кроулі. Якби тільки знайти коней! — додав він зітхаючи.

У мене є двоє коней, яких я можу продати,— сказала Ребека.

Джоз мало не кинувся до неї з обіймами, почувши таку звістку.

Готуй карету, Ісидоре! — гукнув він.— Є чим їхати, є!-Мої коні ніколи не ходили в упряжі,— сказала місіс Кроулі.— Снігур розтрощить карету на шматки, якщо ви його запряжете.

А під сідлом він тихий? — запитав недолугий їздець.

Тихий, мов ягня, і швидкий, мов заєць,— відповіла Ребека.

І ви вважаєте, що він витримає мою вагу? — знов запитав Джоз.

Він уже уявляв себе верхи на коні, зовсім забувши про беззахисну сестру.