Ярмарок Суєти - Сторінка 69

На обличчі в неї з'явилося щось схоже на усмішку.

Ребека тихенько вийшла з кімнати.

Як там Емілія? — запитав Джоз, що й досі сидів у кріслі.

Її не можна залишати саму,— відповіла Ребека.— Мені здається, що їй дуже погано.— І вона, трохи засмучена, залишила Джоза, відмовившись від його запрошення

Розділити з ним ранній обід, який він уже замовив.

З натури Ребека була досить добра й послужлива, а Емілію вона, можливо, навіть любила. Крім того, докірливі слова приятельки, хоч які вони були гіркі, не образили Ребеку, а швидше потішили її. Тому, зустрівши місіс О'Дауд, яку проповіді жодного разу не заспокоїли і яка сумно тинялася в парку, Ребека підійшла до неї, трохи її цим здивувавши, бо майорова дружина не звикла до такої уваги й виявів чемності з боку місіс Кроулі, сказала що бідолашна Емілія почуває себе дуже погано, що вона з відчаю майже втратила розум, і вмовила добродушну ірландку піти й розрадити свою улюбленицю.

В мене й свого клопоту досить,— поважно відповіла місіс О'Дауд,— і я не думаю, що сердешній Емілії потрібне сьогодні чиєсь товариство. Але якщо їй так погано, як ви кажете, а самі ви не можете побути з нею, хоч так її завжди любили, я, звісно, піду і спробую їй чимось допомогти. До побачення, пані.

З цими словами власниця годинника з репетицією стріпнула головою і залишила місіс Кроулі, товариства якої вона не вельми запобігала.

Бекі дивилася їй услід і всміхалася. В неї було дуже розвинуте почуття гумору, і парфянський погляд, який на неї кинула, відходячи, місіс О'Дауд, майже розвіяв її сумний настрій.

"Моє шануваннячко, чарівна пані, рада бачити вас такою веселою. Принаймні ви не виплачете своїх очей з горя",— подумала Бетті і квапливо подалася до помешкання місіс Осборн.

Бідолашна Емілія все ще стояла коло ліжка, де її залишила Ребека; вона майже збожеволіла з горя. Майорова дружина, жінка трохи сильнішої вдачі, ніж у неї, зробила все, щоб потішити свою молоду приятельку. —-Ви повинні триматися, люба Еміліє,— лагідно сказала вона.— А то він пошле по вас після перерви, а ви лежатимете хворі. Ви не єдина жінка, доля якої сьогодні в божих руках.

Я знаю. Знаю, що я дуже погана, дуже слабкодуха,— відповіла Емілія.

Вона усвідомлювала свою немічність. Але присутність рішучої приятельки підбадьорила її, з місіс О'Дауд їй стало краще. Вони просиділи разом до другої години, і серця їхні були з полком, що посувався все далі й далі вперед. Страшні сумніви і муки, молитви, страх і невимовна туга супроводжували полк. Це був жіночий внесок у війну. Війна обкладала даниною всіх однаково: чоловіки платили їй кров'ю, а жінки— слізьми.

О пів на третю настала подія, дуже важлива в щоденному житті Джоза,— обід. Нехай собі військо воює і гине, а йому треба попоїсти. Він зайшов до Емілії і заходився вмовляти її, щоб вона пообідала з ним.

Ти тільки спробуй,— сказав він.— Юшка дуже смачна. Спробуй, Еммі,— прохав він, цілуючи їй руку.

Брат віддавна вже не цілував її, за винятком того разу, коли вона брала шлюб.

Ти дуже добрий і ласкавий, Джозефе,— мовила Емілія.— 1 всі ви добрі, але дозволь мені побути сьогодні своїй кімнаті.

Проте запах юшки видався дуже приємним місіс О'Дауд, тому вона вирішила приєднатися до Джоза. Отож вони вдвох сіли до столу.

Хай бог благословить цю їжу,— врочисто проказала дружина майора і, згадавши свого чесного Міка, що десь їхав на чолі полку, зітхнула й додала: — Що там обідають наші бідолашні хлопці? — І, як справжній філософ, узялася до їжі.

Коли Джоз починав їсти, у нього дедалі кращав настрій. Він хотів випити за здоров'я *** полку або вигадати якийсь інший привід, щоб дозволити собі келих шампанського.

Вип'ємо за О'Дауда та *** відважний полк,— запропонував він, галантно вклоняючись своїй гості.— То як, місіс О'Дауд? Налий, Ісидоре, шампанського.

Проте Ісидор зненацька здригнувся, а дружина майора; відклала ніж і виделку.

Вікна в кімнаті, що виходили на південь, були відчинені, і з того боку, над скупаними в сонячному промінні дахами, прокотився глухий, далекий" гуркіт.

Що це? — запитав Джоз.— Чому ти, йолопе, не наливаєш?-C'est le feu!l — мовив Ісидор і кинувся на балкон— Хай нас бог боронить! Це гармати! — вигукнула місіс О'Дауд, схопилася й теж кинулась до вікна.

Тисячі блідих облич визирали й з інших вікон. А скоро мало не все населення міста висипало на вулиці.

Розділ XXXII-У ЯКОМУ ДЖОЗ ГОТУЄТЬСЯ ДО ВТЕЧІ, А ВІЙНА ДОХОДИТЬ КІНЦЯ-Ми, жителі мирного Лондона, ніколи не бачили і, дасть бог, ніколи не побачимо такої метушні й переполоху, який зчинився в Брюсселі. Юрми людей поспішали до Намюрської брами, звідки долинав гуркіт, а багато з них виїздили й далі, на рівну дорогу, щоб якнайшвидше отримати новини з армії. Всі розпитували одне одного про новини. Прихильники французів вибігали на вулицю, шаленіючи з захвату, і пророкували імператорові перемогу. Купці замикали крамниці й виходили, щоб влити й свої голоси в той тривожний хор. Жінки поспішали до церков, юрмилися в каплицях, молилися навколішки на кам'яних плитах і східцях. А гармати вдалині гуркотіли не вгаваючи. Карети з подорожніми квапливо залишали місто, чимдуж простуючи до гентської рогатки. Прихильники французів почали видавати свої пророцтва за дійсність.

— Він відрізав одну армію від другої,— гомоніли навколо.

Він іде просто на Брюссель, переможе англійців і буде вночі тут.

Він переможе англійців,— гукав Ісидор своєму господареві,— і буде сьогодні вночі тут!-Служник вибігав на вулицю і знов повертався до будинку з новими подробицями нещастя. Джоз дедалі дужче бліднув: його поволі опановувала тривога. Хоч скільки він пив шампанського, воно не додавало йому відваги. До заходу сонця наш товстун дійшов до такого нервового стану, що в його приятеля Ісидора аж на серці потеплішало, бо він уже був певен, що заволодіє всім добром і курткою зі шнурами.

Весь цей час жінок не було. Трохи послухавши стрілянину дружина майора згадала про Емілію в сусідній кімнаті й побігла туди, щоб побути з нею і, скільки можна, заспокоїти її. Думка про те, що вона повинна опікуватися цією безпорадною, ніжною істотою, збільшила природну хоробрість чесної ірландки. Вона просиділа біля приятельки годин із п'ять, то вмовляючи її, то відвертаючи від тяжких думок жвавою розмовою, але найбільше мовчала і подумки посилала до неба гарячі благання.

Я не випускала її руки,— розповідала згодом ця відважна жінка,— поки зайшло сонце і стрілянина припинилася.

Поліна, la bonne Емілії, стояла навколішки в по ближній церкві і молилася за son homme à elle .

Коли гуркіт гармат затих, місіс О'Дауд вийшла з Еміліїної кімнати до їдальні, де перед двома порожніми пляшками сидів Джоз, у якого душа давно вже втекла в п'яти. Раз чи два він заглядав до спальні сестри з нажаханою міною, ніби хотів щось сказати. Але дружина майора не рушала з місця, і він відходив, не насмілюючись озватися. При ній він соромився сказати, що хоче втекти.

Та коли місіс О'Дауд з'явилася у їдальні, де Джоз сидів потемки в сумному товаристві двох порожніх пляшок з-під шампанського, він вирішив признатися їй.

Місіс О'Дауд,— сказав він,— може б, ви допомогли Емілії зібратися?-Ви хочете вивести її на прогулянку? — запитала майорова дружина.— Мабуть, вона надто квола, щоб іти гуляти.

Я...я звелів приготувати карету,— пояснив Джоз.— І... і поштових коней. Ісидор пішов по них.

Чого це вам заманулося кататися вночі? — запитала жінка.— Хіба Емілії не краще полежати? Я її щойно вклала.

То підійміть її,— мовив Джоз,— вона повинна встати, чуєте? — Він аж тупнув ногою.— Кажу ж вам, що я д замовив коні. Всьому кінець, і...

І що? — запитала місіс О'Дауд.

Я їду в Гент,— відповів Джоз.— Усі їдуть, знайдеться місце й для вас! Ми вирушимо за півгодини.

Майорова дружина глянула на нього безмежно зневажливим поглядом.

Я не рушу з місця, поки О'Дауд не скаже мені, куди їхати. Ви собі їдьте, містере Седлі, якщо хочете, а ми з Емілією, звичайно, залишимося. Вона поїде! — сказав Джоз і знов тупнув ногою. Місіс О'Дауд, узявши руки в боки, стала в дверях спальні.

Ви хочете відвезти її до матері? — запитала вона.— Чи самі квапитеся до матусі, містере Седлі? До побачення і щасливої дороги, сер. Bon voyage, як вони тут кажуть, і послухайтеся моєї поради: поголіть вуса, бо вони вас доведуть до біди.

От чорт! — застогнав Джоз з люті, страху й приниження.

Тієї миті зайшов Ісидор, також розлючений, Pas de chevaux, sacrèbleu! — зашипів він.

Усі коні були в дорозі. Того дня в Брюсселі не тільки Джоз піддався паніці.

Але страхові Джоза, і так уже великому й дошкульному, судилися дійти майже до крайньої межі того ж таки вечора. Ми вже згадували, що покоївка Поліна мала son homme à elle в лавах армії, яка вирушила назустріч імператорові Наполеону. її коханий був бельгійським гусаром родом із Брюсселя. Військо цієї нації виявило в тій війні все що завгодно, тільки не хоробрість, і молодий Ван-Кутсум, Полінин обожнювач, був надто добрим солдатом, щоб не послухатися наказу свого полковника тікати з поля бою. Коли гарнізон стояв у Брюсселі, молодий Регул (він народився в революцію) не відчував тягаря служби і майже весь свій вільний час бавив на кухні в Поліни. Кілька днів тому він попрощався з заплаканою коханою, набивши собі кишені та ранець всілякими смачними речами з її комори, і вирушив у похід.

Тепер для полку Регула похід уже скінчився. Він входив у склад дивізії під командуванням принца-наступника Оранського, і якщо брати до уваги довжину шабель та вусів і добротність мундирів та спорядження, то Регул і його товариші були найкращим загоном, яких будь-коли скликали на збір військові сурми.

Коли Ней кинувся на передові загони союзних військ і почав штурмувати одну позицію за другою, поки поява головного корпусу британської армії, що прибув із Брюсселя, не змінила становища в битві під Катр-Бра, ескадрони, серед яких був і Регул, відзначилися великою активністю у відступі перед французами: їх послідовно вибивали з однієї позиції на іншу, яку вони, з свого боку, дуже квапилися зайняти. їхній відступ затримала тільки британська армія з тилу. Отже, вони змушені були зупинитися, і ворожа кавалерія (кровожерне завзяття якої не можна засуджувати дуже суворо) мала нарешті можливість зіткнутися з хоробрими бельгійцями; але ті воліли краще зустрітися з англійцями, ніж з французами, і, швидко обернувшись до них спинами, промчали крізь англійські шеренги й розпорошилися хто куди.