Ярмарок Суєти - Сторінка 81

Як же Дженкінс вирівнює свій бюджет? Я хочу спитати те, що повинен спитати кожен із його приятелів: як він і досі не потрапив до рук охоронців закону і навіть повернувся (чим усіх здивував) минулого року з Булоні?-"Я" тут введене для уособлення світу взагалі — це місіс Гранді в приватному колі кожного шановного читача, який, безперечно, знайде серед своїх знайомих таких, що живуть хтозна за Що. Я не сумніваюся, що ми всі випили чимало келихів вина за здоров'я гостинного господаря, дивуючись, як він у біса за те вино заплатив.

Через три або чотири роки після приїзду з Парижа, коли Родон Кроулі з дружиною поселилися в маленькому затиш­ному будиночку на Керзон-стріт у Мейфейрі, навряд чи серед численних друзів, які втішалися їхніми обідами, знайшовся б хоч один, що не ставив би собі про них такого запитання. Романіст, як ми вже зазначили, знає все. І ос­кільки я можу розповісти публіці, як Кроулі та його дру­жина жили без ніякого прибутку, то звертаюся з прохан­ням до газет, що мають звичку наводити цитати з різних сучасних їм періодичних видань, не передруковувати по­даних нижче точних відомостей і розрахунків, з яких я, перший їх відкривши і витративши на них певні кошти, хочу отримати зиск.

"Сину мій,— сказав би я, коли б доля благословила мене сином,— виявивши хоч крихту допитливості й постійно спілкуючись з людиною, ти можеш дізнатися, як їй ща­стить добре жити, не маючи за душею жодного пенні. Але краще тримайся якнайдалі від такого джентльмена і кори­стуйся відомостями з другої руки, як ти користуєшся логарифмами, бо обчислювати їх самому вийде, їй-богу, тобі дорожче".

Отже, не маючи ніякого прибутку, Кроулі з дружиною протягом двох чи трьох років, про які ми можемо розпо­вісти тільки дуже коротко, жили в Парижі щасливо й приємно. В цей час Кроулі залишив гвардію і продав свій патент. І коли ми знов зустрічаємося з ним, тільки вуса та звання полковника на візитних картках свідчать про те, що він служив у війську.

Ми вже згадували, що Ребека, тільки-но опинившись у Парижі, посіла дуже помітне, ба навіть чільне місце у сто­личному товаристві і її радо приймали в багатьох домах французької аристократії, яка повернулася з вигнання. Англійці з вищих кіл, що жили в Парижі, теж упадали коло неї, обурюючи тим своїх дружин, які терпіти не могли цієї вискочки. Протягом кількох місяців салони Сен-Жерменського передмістя, в яких вона забезпечила собі місце, і блиск нового двору, де її радо приймали, зачаровували й, мабуть, п'янили трохи місіс Кроулі, бо в пору цього , тріумфу вона схильна була навіть гордувати деким — переважно молодими військовими, з яких в основному складалося товариство її чоловіка.

Натомість полковник збуджено позіхав серед герцогинь і поважних придворних дам.

Ті старі торби, граючи в карти, зчиняли такий ґвалт за кожну п'яти франкову монету, що полковник Кроулі не хотів марнувати з ними час за граль­ним столом, їхньої дотепності він не міг оцінити, бо не знав французької мови. "І не набридне Бекі,— дивувався він, щовечора робити реверанси всім тим принцесам!" Врешті він перестав їздити з Ребекою на ті вечори й повер­нувся до своїх звичайних розваг серед добрих друзів, ви­браних на свій: смак.

Кажучи, що хтось добре живе невідомо за що, ми вжи­ваємо вислів "невідомо за що" на означення чогось невідо­мого нам; просто даємо зрозуміти, що не знаємо, як та людина покриває свої видатки. Що стосується нашого при­ятеля полковника, то він мав великий потяг до всяких азартних ігор і, оскільки йому весь час доводилось оруду­вати картами, костями чи більярдним кийком, він оволодів ними, певна річ, набагато краще за тих, хто лише при-нагоді брав їх у руки. Орудувати більярдним кийком — це все одно що орудувати олівцем, флейтою чи рапірою: їх не можна опанувати зразу; тільки постійні вправи й напо­легливість у поєднанні з природним хистом дають змогу досягти майстерності в цій справі. І Кроулі з блискучого аматора став справжнім майстром більярду. Як у великого полководця, його геній виростав разом з небезпекою, і, коли щастя відверталося від нього протягом усієї гри і проти нього починали битися об заклад, він з дивовижним хистом і сміливістю раптом робив кілька спритних ударів, що міняли хід гри, і врешті здобував перемогу, вражаючи всіх, тобто тих, хто не знав його стилю. Бо ті, хто знав його, були обережні, коли ставили гроші проти гравця, наділе­ного таким самовладанням і такою блискучою, неперевершеною майстерністю.

У карти він грав так само чудово, хоч на початку вечора весь час програвав, ходив дуже неуважно й робив такі помилки, що новачки. часто схильні були недооцінювати його хист. Та коли після кількох невеличких програшів він розворушувався, ставав обережніший, усі помічали, що гра його зовсім мінялась, і тепер уже можна було з пев­ністю сказати, що, перше ніж скінчиться вечір, він розіб'є свого суперника вщент. І справді, дуже мало було таких, що могли похвалитися виграшем у Кроулі.

Успіх не зраджував йому, тож не дивно, що заздрісники й переможені часом відгукувалися про нього дуже й дуже неприхильно. І як французи казали про герцога Веллінг­тона, який ніколи не зазнавав поразок, що лише збіг щасливих обставин забезпечує йому перемогу,— навіть до­пускали, що він зшахрував під Ватерлоо, тому й виграв цю останню велику ставку,— так і в Англії, в штаб-квартирі гравців, пішли розмови, що незмінні успіхи полковника Кроулі можна пояснити тільки нечесною грою.

Хоч на той час у Парижі до послуг гравців були вже заклад Фраскатті й Салон, захоплення грою поширилось настільки, що картярські доми не могли його вдовольнити, й азартні ігри провадили в приватних будинках з таким запалом, наче й не було публічних місць для заспокоєння цієї манії. На чарівних невеличких réunions y Кроулі вечорами також віддавалися цим фатальним розвагам, чим добродушна місіс Кроулі була вельми невдоволена. Вона стурбовано говорила про чоловікову пристрасть до гри, скаржилася на неї всім, хто до них приходив. Вона благала своїх молодих знайомих ніколи не торкатися гральних костей, а коли юний Жоутодзюбл зі стрілецького полку програв чималу суму грошей, Ребека, як розповідала цьому бідолашному хлопцеві її покоївка, цілу ніч проплакала й буквально навколішки благала свого чоловіка подарувати борг і спалити вексель.

Та як він міг подарувати його, коли сам щойно програв стільки ж Блекстонові з гусар­ського полісу і графові Пантеру з Королівської кавалерії? Жоутодзюблові можна дати відстрочку, авжеж... але, зви­чайно, заплатити він мусить, це дитячі балачки — казати, щоб хтось палив вексель.

Та й інші офіцери — переважно молоді, бо Ребеку ото­чувала молодь,— ішли з її вечорів з похмурими обличчями, залишивши ту чи іншу суму за її фатальними картярськи­ми столами. її дім почав набувати недоброї слави, досвід­чені гравці попереджали новачків про небезпеку. Полков­ник О'Дауд з *** полку, що перебував тоді в складі окупа­ційних військ у Парижі, попередив таким чином хорун­жого Спуні. Цей піхотний полковник та його дружина затіяли бурхливу, голосну сварку під час обіду в "Café de Paris" з подружжям Кроулі, які теж там обідали. В тій сварці взяли участь обидві дами. Місіс О'Дауд ляснула пальцями перед самим носом місіс Кроулі і назвала її чо­ловіка , "справжнісіньким шулером". Полковник Кроулі викликав полковника О'Дауда, кавалера ордена Лазні, на поєдинок.

Головнокомандувач, дізнавшись про сварку, по­слав по полковника Кроулі, що вже готував пістолети, ті самі, "з яких він убив капітана Маркера", і поговорив з ним так переконливо, що поєдинок не відбувся. Якби Ребека не впала навколішки перед генералом Тафто, Кроулі відіслали б назад до Англії. Кілька тижнів після цього скандалу він грав лише з цивільними.

Проте, незважаючи на безперечну майстерність Родона і його постійні успіхи, Ребека, обміркувавши все, дійшла висновку, що їхнє становище ненадійне і що, хоч вони майже нікому не платять, їхній невеличкий капітал од­ного дня може зійти до нуля.

Карти, любий мій, добра підпора капіталові,— сказала вона,— але ще не самий капітал. Настане день, коли людям набридне грати, і що тоді буде з нами?-Родонові довелося визнати, що вона має слушність. Він уже помітив, що після кількох вечорів з невеличким при­гощанням тощо чоловікам набридало грати з ним і, незва­жаючи на чари його дружини, вони не квапилися прихо­дити знов.

Хоч як легко й приємно їм жилося в Парижі, кінець кінцем це було тільки порожне гаяння часу, весела розвага, і Ребека переконалася, що мусить забезпечити Родонові успіх на батьківщині. Треба було знайти йому місце вдома чи призначення в колоніях. Тому вона вирішила поверну­тися до Англії, як тільки розчистить собі туди дорогу. Най­перше вона звеліла Кроулі продати патент і вийти на пенсію.

Його обов'язки ад'ютанта при генералі Тафто скін­чилися ще раніше. Ребека скрізь висміювала генерала — його перуку (яку він замовив собі, приїхавши в Париж), корсет, штучні зуби, а найбільше його шанолюбні претензії на славу підкорювача жінок і безглузду впевненість, що жодна з них не встоїть перед ним. Тепер він усю свою увагу разом з букетами, обідами в ресторанах, ложею в опері та різними дрібничками переніс на місіс Брент, пишно-брову дружину комісара Брента.

Бідолашна місіс Тафто не стала від того щасливішою і так само просиджувала довгі вечори зі своїми дочками, знаючи, що її генерал, напахчений і закучерявлений, поїхав, щоб цілу виставу про­стояти за кріслом місіс Брент. У Бекі, звичайно, замість нього з'явився цілий десяток інших обожнювачів, і будьте певні, що своїми дотепами їй не важко було знищити су­перницю. Та, як ми сказали, її втомило порожнє світське життя; ложі в театрах і ресторанні обіди їй набридли, з бу­кетів не можна було зробити запасу на майбутнє, і вона не могла утримувати себе з дрібничок, мереживних носовичків та лайкових рукавичок. Вона відчувала марноту всіх цих утіх і прагнула вагоміших благ.

Саме тоді надійшла чутка, що миттю поширилась серед полковникових кредиторів у Парижі й дуже їх потішила. Міс Кроулі, багата тітка, від якої він чекав великого спад­ку, лежала на смертній постелі; полковникові треба було негайно їхати, щоб застати її живою.