Ярмарок Суєти - Сторінка 83

Коли служник випадково стояв біля під'їзду, то шанобливо кланявся йому, куховар купував у нього городину і звав його "паном господарем", і якби Реглс хотів, то міг би знати все, що робили його квартиранти і що в них подавали до столу.

Він був доброю людиною, доброю і щасливою. Будинок давав йому такий солідний прибуток, що він вирішив по­слати дітей в добру школу, тому, не шкодуючи коштів, прилаштував Чарльза до пансіону доктора Лупмена в Шугеркейн-лодж, а маленьку Матильду — до міс Довбайбі в Лорентайнум-хayc, що в Клеймі.

Реглс любив, навіть обожнював родину Кроулі, від якої пішло все його багатство.

У кімнатці за крамничкою висів силуетний портрет його господині і її власноручний малю­нок вартівні в Королевиному Кроулі, виконаний тушшю, а до опорядження будинку на Керзон-стріт він додав тіль­ки гравюру, яка зображала Королевине Кроулі в Гемпшірі, маєток Уолпола Кроулі, баронета. Уолпол Кроулі красувався на ній у позолоченій кареті, запряженій шесте­риком білих коней, що їхала над озером, де плавали лебе­ді і снували човни з жінками в кринолінах та музиканта­ми в перуках. Реглс і справді думав, що більше ніде в сві­ті немає такого гарного палацу і такої славетної, родини.

Випадково будинок Реглса на Керзон-стріт виявився вільний, коли Родон з дружиною повернулись до Лондона. Полковник дуже добре знав цей будинок і його власника: останній весь час підтримував зв'язки з родиною Кроулі, бо допомагав Боулсові, коли міс Кроулі мала гостей. Ста­рий не тільки здав будинок полковникові, але й викону­вав роль дворецького, коли в нього бували бенкети. Місіс Реглс господарювала внизу на кухні й посилала нагору такі обіди, що їх схвалила б навіть стара міс Кроулі. Так Кроулі найняли будинок задарма, бо хоч Реглсові дово­дилось сплачувати державні й муніципальні податки, проценти своєму колезі-дворецькому, внески за страху­вання життя і за дітей у школу, купувати харчі й питво для своєї родини, а один час і для родини полковника, і хоч таке господарюванні довело його до банкрутства, і діти його опинилися на вулиці, а сам він — у борговій в'язниці,— хтось же мусить платити за джентльмена, який живе невідомо за що, отож сердешному Реглсові й випало покривати брак капіталу в полковника Кроулі.

Цікаво було б довідатись, скільки родин пограбували й до­вели до злиднів такі великі дурисвіти, як Кроулі? Скільки значних вельмож обдирають дрібних торговців, принижу­ються до того, що видурюють у своїх убогих постачальни­ків жалюгідні суми, ладні обшахрувати їх бодай на кілька шилінгів? Коли ми читаємо, що якийсь аристократ виїхав на континент, ще якомусь накладено арешт на маєток, а той чи інший заборгував шість-сім мільйонів, цей удар нам здається навіть величним, і ми співчуваємо жертві, яку спіткало таке горе. Але хто пожаліє сердешного перукаря, який не отримав грошей за те, що пудрив голови ліврей­ним служникам, чи нещасного столяра, що зубожів, вико­нуючи за свої гроші замовлення на орнаментовані альтан­ки, в яких мала снідати міледі, чи бідолашного кравця, що завдяки протекції управителя дістав замовлення і заклав усе, що в нього було, і навіть більше, аби тільки скінчити лівреї, про які він мав честь радитися з самим мілордом? Коли валиться великий дім, ці бідолахи непомітно гинуть під його уламками; недарма давня легенда каже: перше ніж людина сама попаде в пекло, вона спровадить туди чи­мало інших людських душ.

Родон та його дружина великодушно протегували всім торговцям і постачальникам міс Кроулі, що пропонували їм свої послуги. Декотрі з них були дуже раді цьому, особливо убогіші. Дивно було бачити, як невтомно праля з Тутінга щосуботи прикочувала свій візок і кожного тиж­ня подавала рахунки, які ніхто не сплачував. Городину постачав сам містер Реглс. Рахунок за портер для челяді з шинку "Воєнна фортуна" можна вважати курйозом в історії пивних закладів.

Служникам не виплачували біль­шу частину їхньої платні, тож і вони змушені були брати пиво в тому шинку в кредит. Загалом, Кроулі не платили нікому: ні слюсареві, що лагодив замок, ні скляреві, що склив вікна, ні каретникові, що здавав карету, ні візникові, що їздив нею, ні різникові, що постачав баранину, ні кра­мареві за вугілля, на якому вона смажилась, ні куховарці, що її готувала, ні слугам, що їли її. І так, здається мені, багато людей примудряється жити в розкошах, не маючи ніякого прибутку.

У маленькому містечку такі речі не могли б лишитися непоміченими. Там усі знають, скільки їхні сусіди беруть молока і яке м'ясо подають на обід. Може, в номерах двох­сотому й двісті другому по Керзон-стріт і відомо було, що робиться в будинку, розташованому між ними, бо слуги спілкувалися між собою через огорожу, але ні сам Кроулі, ні його дружина, ні їхні друзі не хотіли знати ні номера двохсотого, ні номера двісті другого. Коли хтось приходив у будинок двісті перший, його зустрічали дуже радісно: господар і господиня з усмішкою привітно тиснули йому руку, пригощали добрим обідом, так наче мали три або чотири тисячі певного річного прибутку. Але вони таки його й мали — тільки не в грошах, а в продуктах і в чужій праці. Якщо вони й не платили за баранину, то вона в них була, якщо вони й не давали золота за своє вино, то яке нам до того діло? Ніде до столу не подавали кращого вина, як у чесного Родона, і ніде не було таких веселих,, вишу­кано сервованих обідів. Його невеличкі вітальні були найзатишнішими і найскромнішими з усіх, які тільки можна собі уявити, Ребека оздобила їх з великим смаком тися­чами дрібничок, привезених з Парижа, а коли ще вона сідала до фортепіано і безтурботно заводила пісню, гостеві здавалося, ніби він потрапив у домашній рай, і він визна­вав, що хоч господар цього дому не дуже мудрий, зате його дружина чарівна і ніде не влаштовують таких приєм­них обідів.

Дотепність, розум і зухвалість швидко здобули Ребеці славу в певних лондонських колах. Біля дверей її будинку спинялися солідні карети, і з них виходили дуже поважні люди. В Парку її коляску завжди бачили в оточенні модних денді, а в її маленькій ложі на третьому ярусі опери завжди видно було багато голів, що весь час мінялися. Але треба визнати, що жінки тримались осторонь від неї і їхні . двері були зачинені для нашої маленької пройдисвітки.

Про життя і звичаї світських дам автор, звісно, може сказати тільки те, що чув від інших. Чоловікові так само важко проникнути в нього чи збагнути його таємниці, як довідатися, про що розмовляють жінки, коли після обіду залишають їдальню. І тільки після наполегливих розпитів можна здобути певне уявлення про ті таємниці. Виявля­ючи таку саму наполегливість, кожен, хто прогулюється Пел-Мелем і вчащав до столичних клубів, коли не з влас­ного досвіду, то від знайомих, з якими він грає в більярд чи разом снідає, дізнається дещо про вищий лондонський світ, — скажімо, про те, що там, так само як є чоловіки, схожі на Родона Кроулі (ми вже згадували про його ста­новище) , які можуть видатись великими людьми новачкам, що ще не призвичаїлись до Парку й вічно бачать тих джентльменів у товаристві найвідоміших юних аристокра­тів, є й жінки, яких можна назвати улюбленицями чолові­ків: біля них упадають усі джентльмени, зате їхні дружи­ни не виявляють їм ніякого довір'я й пошани. Така, на­приклад, місіс Випікайдуш, вродлива леді з білявими куче­рями, яку ви щодня можете побачити в Гайд-парку, в ото­ченні найзначніших і найуславленіших денді нашої кра­їни. Або місіс Роквуд, про вечори якої докладно пишуть у великосвітських газетах і в якої обідають посли й вель­можі; можна було б назвати й багатьох інших, якби це було потрібне для нашої історії. Та якщо прості люди, да­лекі від світу, чи провінціали, що горнуться до вищих кіл, милуються такими леді в прилюдних місцях, де вони ото­чені показним блиском, або заздрять їм здаля, то хтось обізнаніший міг би їм сказати, що ті дами мають не біль­ше шансів ввійти в так зване "товариство", ніж будь-яка темна дружина, дрібного землевласника із Сомерсетшіра, що читає про них у "Морнінг пост". Чоловікам із лондон­ського вищого світу відома ця сумна правда. Ви не раз чули, як безжалісно вилучають з "товариства" леді, на­чебто й заможних і з високим становищем. Шалені зусил­ля, яких вони докладають, щоб потрапити в те коло, при­ниження, яких вони допускаються, образи, які вони терп­лять, здивують кожного, хто вивчає людський рід чи його жіночу половину. Намагання будь-що потрапити у верхи суспільства й труднощі, які для цього треба здолати, могли б стати вдячною темою для письменника, якому не бра­кує, розуму, часу і знання рідної мови, необхідних для того, щоб написати таку повість.

Тих кілька дам, з якими місіс Кроулі була знайома за кордоном, не лише не захотіли відвідувати її, коли вона опинилася по цей бік Ла-Маншу, а й навмисне обминали її при зустрічі. Аж дивно, як ті вельможні леді враз за­були її, і, безперечно, Ребеці не дуже приємно було пере­конуватися в цьому. Коли леді Голодвірс зустріла її .в фойє опери, то зібрала навколо себе дочок, наче вони могли заразитися від самого дотику Бекі, і, позадкувавши на крок чи два, заслонила їх своїми грудьми і втупилася в свого маленького ворога. Але, щоб спантеличити Бекі, треба було куди гострішої зброї, ніж той крижаний холод, що струмував з похмурих очей старої Голодвірс. Коли леді де ля Цвіль, що часто їздила верхи поруч з Ребекою у Брюсселі, зустріла відкриту коляску місіс Кроулі в Гайд-парку, її милість геть осліпла й так і не впізнала своєї колишньої приятельки. Навіть місіс Бленкінсоп, дружина банкіра, не привіталася з нею в церкві. Тепер Бекі постій­но ходила до церкви; дуже повчально було бачити, як вона з'являлася там разом з Родоном, що ніс два великі моли­товники з позолоченими обрізами, а потім покірно вислу­хував усю відправу.

Родон спершу брав дуже близько до серця образи, яких зазнавала його дружина. Він супився, лютував і погрожу­вав викликати на поєдинок чоловіків та братів кожної з тих зухвалих жінок, що не віддавали Ребеці належної пошани. І тільки її найсуворіші накази і благання стри­мували його в межах пристойності.

Адже ти не можеш ввести мене в товариство пострі­лами,— добродушно казала вона.— Не забувай, любий, що я була тільки гувернанткою, а ти, мій бідолашний, дур­ненький півнику, маєш найгіршу славу—тут і борги, і карти, і всякі інші вади.