Ярмарок Суєти - Сторінка 95

Могла б ходити до церкви й не засинала б, сидячи на родинній лавці, або ж ні, дрі­мала б за заслоною, опустивши на очі серпанок,— можна напрактикуватися й так. Я б усім платила готівкою, аби тільки мала гроші. Тутешні чудотворці саме цим і пиша­ються. І співчутливо дивляться на нас, нещасних грішни­ків, що не мають їх їм здається, що вони дуже щедрі, коли дають нашим дітям банкноту в п'ять фунтів, а нас зневажають за те, що в нас тих банкнот немає".

Хтозна, може, Ребека й мала слушність, так думаючи, може, й справді тільки гроші й успіх визначають різницю між нею і чесною жінкою? Коли згадати, яку силу мав спокуса, то хто може сказати, що він кращий за свого сусіда? Якщо спокійне, забезпечене життя й не робить людину чесною, то принаймні сприяє тому, що вона зали­шається чесною. Якийсь там олдермен, повертаючись з обіду, де його пригощали черепаховою юшкою, не вилізе з карети, щоб украсти бараняче стегно; та нехай він по­голодує, тоді побачимо, чи не поцупить він буханець хліба. Так утішала себе Ребека, порівнюючи шанси й оцінюючи розподіл добра і зла на землі.

Вона знов оглянула й відвідала всі свої колишні улюб­лені місця, поле, ліс, гай, ставки і сад, кімнати в старому замку, де вона свого часу прожила цілих два роки. Тут вона була молодою, чи порівняно молодою, бо Ребека не пам'ятала, коли по-справжньому була молодою. Але вона пам'ятала тодішні свої думки й почуття і зіставляла їх з теперішніми, коли вже побачила світ, пожила серед значних людей і піднялася так високо порівняно зі своїм колишнім скромним становищем.

"Я досягла цього тому, що маю голову на в'язах,— думала Бекі,— і тому, що світ складається майже з самих дурнів. Я тепер не могла б вернутися назад і спілкуватися з тими людьми, яких зустрічала в батьковій майстерні. До моїх дверей під'їздять лорди з зірками й орденами Підв'язки, а не вбогі митці, що мають у кишенях тільки крихти тютюну. Мій чоловік — джентльмен, невістка — графська дочка, і я гостюю в тому домі, де кілька років тому була в становищі, не багато вищому, ніж служниця., Та чи я тепер краще забезпечена, ніж тоді, як була дочкою художника й лестощами видурювала в сусіднього торговця цукор і чай? Припустімо, що я б вийшла заміж за Френсіса, який був закоханий у мене,— я й тоді не була б убо­гіша, ніж тепер. Ох, якби можна було поміняти своє ста­новище в товаристві і всі свої зв'язки на кругленький капіталець у трипроцентних паперах!"-Ось як Ребека розуміла марноту людських справ і ось у якій надійній пристані хотіла обякоритися. Їй, може, й спадало на думку, що якби вона чесно й скромно виконувала свої обов'язки і йшла в житті рів­ним шляхом, то була б тепер не далі від того щастя, до якого пробиралася манівцями. Але як діти в Королеви йому Кроулі обминали кімнату, де лежало тіло їхнього батька, так і Ребека, коли в неї зринали такі думки, обминала їх, не хотіла на них зупинятися. Вона зневажливо уникала їх — принаймні ризикнула вибрати іншу стежку, з якої тепер неможливо було звернути. Сам я переконаний, що муки сумління — найслабкіше з усіх людських почуттів, їх дуже легко приглушити, якщо вони й озиваються, а дехто й зовсім не знає їх. Нам стає ніяково, коли нас викривають, нас непокоїть думка про сором чи кару, але не багато знайдеться на Ярмарку Суєти людей, яким почуття вини отруює життя.

Отже, перебуваючи в Королевиному Кроулі, Ребека здо­була собі стільки друзів серед служників мамони, скіль­ком могла приділити увагу. Леді Джейн і її чоловік про­щаючись, виявляли до неї якнайтепліші почуття. Вони тішилися, що в майбутньому зможуть зустрічатися в Лон­доні, коли родинний дім у столиці буде полагоджений і наново опоряджений. Леді Саутдаун приготувала Ребеці паку ліків і передала з нею листа велебному Лоренсові Грілсу, в якому прохала цього джентльмена врятувати "від вічного вогню особу, що її вона вшанувала своєю увагою". Сер Пітт провів їх у кареті, запряженій четве­риком, до Грязьбері, пославши наперед воза з їхніми ре­чами й запасом упольованого птаства.

Як ви, мабуть, скучили за своїм милим хлопчиком! —промовила леді Джейн, прощаючись з родичкою.

О так! — відповіла Ребека, закотивши зелені очі. Вона була страшенно рада покинути Королевине Кроулі,-а все ж покидала його неохоче. Щоправда, нудьга тут смертельна, зате повітря куди чистіше, ніж те, яким вона звикла дихати. Мешканці замку нецікаві, але всі по-своєму добре до неї ставилися.

"Це на них, певне, впливав тривале володіння трипро­центними паперами",— казала сама до себе Ребека і, ма­буть, мала слушність.

Та хоч як там було, а лондонські ліхтарі весело світи­лися, коли поштова карета їхала по Пікаділлі. На Керзон-стріт Брігс добре натопила камін, а малий Родон не лягав спати, щоб зустріти тата й маму.

Розділ XLII-У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО РОДИНУ ОСБОРНІВ

Чимало часу минуло вже відтоді, як ми бачили нашого шановного приятеля, старого містера Осборна. І не можна сказати, що він почував себе найщасливішим із смертних, відколи ми з ним востаннє зустрічалися. Сталося чимало подій, які ще дужче погіршили його вдачу. Не завжди йому вдавалося наполягти на своєму, а будь-який опір та­кому розумному бажанню цей джентльмен сприймав як особисту образу. Всякий непослух почав удвічі дужче дратувати старого, коли подагра, роки, самотина й гіркота багатьох розчарувань придушили його своїм тягарем.

Після смерті сина густий темний чуб Осборна швидко посивів, лице стало ще червоніше, а руки ще дужче тру­силися, коли він наливав собі чарку портвейну.

Своїм клеркам у Сіті він влаштовував справжнє пекло, його домашнім теж було не легше. Навряд чи Ребека, що, як ми бачили, благала господа послати їй процентні папери, проміняла б свою вбогість, відчайдушні авантюри і ризик, якими було сповнене її життя, на Осборнові гроші й одно­манітний морок, що його оточував.

Він був освідчився міс Суорц, але прибічники тієї леді зневажливо відштов­хнули його і видали її заміж за одного молодого нащадка шотландської аристократії.

Містер Осборн був навіть не від того, щоб одружитися з жінкою низького походження і потім знущатися з неї, скільки душа забажає, але не траплялося особи на його смак, тому він тиранив удома свою незаміжню дочку. Вона мала чудову карету й чудо­вих коней, сиділа на покуті столу, заставленого найкращим сріблом. Вона мала чекову книжку, бездоганного лакея, що супроводжував її на прогулянках, і необмежений кре­дит, торговці зустрічали й проводжали її шанобливими поклонами,— одне слово, мала всі привілеї багатої спад­коємиці, але життя її було смутне. Сироти в притулку, підмітальниці вулиць, найубогіша посудниця на кухні бу­ли щасливі порівняно з цією бідолашною, немолодою вже панною.

Фредерік Буллок, есквайр, із фірми "Буллок, Галкер і К°", все-таки одружився з Марією Осборн, хоч і не без довгих торгів і бурчання. Коли Джордж загинув і був ви­лучений з батькової духівниці, Фредерік почав наполяга­ти, щоб Марії дали в посаг половину майна старого купця, і довго відмовлявся "вдарити по руках" як він сам казав) на інших умовах. Осборн заявив, що Фред був погодився взяти його дочку з двадцятьма тисячами і що він не вважає за потрібне брати на себе додаткові зобов'язання. Нехай Фред отримує те, що йому належить, або йде до біса. Фред, у якого розгорілася надія, коли Джорджа позбавили спадку, вважав, що старий купець безсовісно ошукав його, тому довгий час удавав, ніби хоче взагалі розірвати зару­чини. Осборн закрив свій поточний рахунок в "Буллока й Галкера", ходив на біржу з нагайкою, заприсягнувшись, що вперіщить нею по спині одного негідника, не назива­ючи, проте, його прізвища, і, як звичайно, виливав на всіх свою лють. Джейн Осборн потішала сестру під час тих родинних чварів.

Я завжди казала тобі, Маріє, що він любить твої гроші, а не тебе,— співчутливим тоном заявляла вона.

Принаймні він вибрав мене і мої гроші, а не тебе з твоїми грошима,— відповідала Марія, високо підносячи голову.

Проте розрив цей був тимчасовий. Батько Фреда й стар­ші компаньйони фірми, розраховуючи на майбутній поділ майна, радили йому взяти Марію навіть з двадцятьма ти­сячами посагу, половину якого вона мала отримати тепер, а половину після батькової смерті. Отож Фред "порачку­вав" (знову ж таки, як він сам висловився) і послав ста­рого Галкера миритися з Осборном. Мовляв, то його батько був проти цього шлюбу і ставав йому на перешкоді, а сам він прагне будь-що дотриматись угоди. Осборн похмуро прийняв перепросини. Родини Галкера й Буллока посідали почесне місце серед аристократії Сіті й мали навіть зв'язки з вест-ендськими вельможами. Старому Осборнові було приємно, що він матиме змогу казати: "Мій зять, сер, з фірми "Буллок, Галкер і К°", сер; своячка моєї дочки, сер, леді Манго, дочка високоповажного графа Каслмоулді". Уява його вже наповнювала дім вельможними го­стями. Тому він вибачив молодому Буллокові й погодився на весілля.

Це було бучне свято. Родичі молодого дали сніданок у себе, бо вони мешкали неподалік " від церкви святого Георгія на Ганновер-сквер, де відбувся шлюб. Були запро­шені вест-ендські вельможі, і багато з них поставили в книзі свої підписи.

Прийшли містер Манго й леді Мері Манго, а панночки Гвендоліна й Гінівер були дружками; прийшли полковник Бладаєр з гвардійського полку (найстарший син фірми "Брати Бладаєр" на Мінсінг-лейн), кузен нареченого, з шановною місіс Бладаєр, шановний Джордж Боултер, син лорда Леванта, і його дружина, у дівоцтві міс Манго, лорд-віконт Каслтодді, шановний Джеймс Мак-Мул і місіс Мак-Мул (у дівоцтві міс Суорц) та інші знатні гості, що поріднилися з Ломбард-стріт і ве­ликою мірою сприяли ошляхетненню Корнгілла.

Молоде подружжя мало будинок біля Барклі-сквер і не­величку віллу в Роугемптоні серед тамтешньої колонії банкірів. Жінки в родині Фреда вважали, що він зробив мезальянс, бо хоч їхній дід виховувався в притулку, самі вони через своїх чоловіків поріднилися з найкращими ро­дами Англії. І Марії, щоб надолужити вади свого поход­ження, довелося триматись особливо пихато й особливо уважно складати список гостей; вона відчувала, що від­тепер їй треба якнайменше бачитися з батьком і сестрою.

Безглуздо було б думати, що вона зовсім порве стосунки зі старим батьком, який мав, ще в руках стільки десятків тисяч фунтів.