Ярмарок Суєти - Сторінка 97

А проте звістка про Доббінове одруження дозволила Емілії відкинути стриманість, з якою вона завжди ставилась до майора. Вона була рада, що може признатися й сама відчути, як тепло і вдячно згадує про нього... а щоб вона ревнувала до Глорвіни (о господи, до Глорвіни!), то Емілія обурено відхилила б таке припущення, навіть якби про нього натякнув їй сам ангел небесний.

Увечері, коли Джорджі повернувся додому — на преве­лику свою радість, у запряженій поні колясці, якою пра­вив старий візник містера Доббіна,— на шиї в нього на тоненькому золотому ланцюжку висів годинник. Він ска­зав, Що годинник йому дала стара негарна леді, яка все плакала і цілувала його. Але він її не любить. Він дуже любить виноград. І любить тільки, свою маму. Емілія здригнулась і злякалася: в її лагідне серце закралося лихе передчуття, коли вона довідалась, що чоловікові ро­дичі бачили її сина.

Міс Осборн повернулася додому на обід. Батькові того дня пощастило залагодити на біржі вигідну спекуляцію, і він був у досить доброму гуморі, тож навіть зволив по­мітити, яка схвильована його дочка.

Що сталося, міс Осборн? — запитав він. Дочка заплакала.

О сер,— відповіла вона,— я бачила малого Джорджі. Він гарний, як ангел... і такий схожий на нього!-Старий нічого не сказав, але почервонів і затремтів усім тілом.

Розділ XLHI-У ЯКОМУ ЧИТАЧ МАЄ ОБМИНУТИ МИС ДОБРОЇ НАДІЇ

Враженому читачеві "доведеться тепер перенестися за десять тисяч миль, до військового селища Бандлгандж у Мадраській окрузі індійських володінь Англії, де роз­квартировані наші хоробрі давні друзі з*** полку під ко­мандуванням відважного полковника сера Майкла О'Дауда. Час був ласкавий до цього огрядного офіцера, як зви­чайно буває ласкавий до тих, хто має здоровий шлунок, добру вдачу й не вельми втомлює свій розум. Полковник добре орудував виделкою й ножем під час сніданку, потім знов успішно брався до цієї зброї в обід. Після обох тра­пез він курив свій кальян і, коли дружина лаяла його, кадив ним так само незворушно, як ішов на вогонь францу­зів під Ватерлоо. Роки й спека не зменшили енергії і балакучості правнуки шляхетних Мелоні і Моллоїв. її милість, наша давня знайома, почувала себе в Мадрасі так само гарно, як і в Брюсселі, у військовому селищі — як і в наметі. У поході її можна було побачити поперед полку на спині королівського слона — справді величне видовище! На тому ж слоні вона брала участь у полюванні на тигрів у джунглях. її приймали тубільні принци і при­гощали її та Глорвіну в жіночій половині свого будинку, даруючи їм шалі й коштовності, від яких, на жаль, дово­дилось відмовлятися. Вартові всіх родів військ віддавали їй честь, хоч де б вона з'явилася, і .у відповідь на їхнє вітання леді О'Дауд урочисто торкалася рукою свого капе­люшка. Вона була однією з перших дам Мадраської окру­ги. Там усі пам'ятають її сварку з леді Сміт, дружиною молодшого судді сера Майноса Сміта, коли дружина пол­ковника ляснула пальцями під носом у дружини судді й заявила, що не піде до столу позад якоїсь там нещасної цивільної. Навіть тепер, хоч минуло вже двадцять п'ять років, багато хто пам'ятав, як леді О'Дауд танцювала джигу в губернаторському домі, як вона змучила двох ад'ютантів мадраської кавалерії та двох джентльменів з цивільної служби, і тільки майор Доббін, кавалер ордена Лазні й другий за званням офіцер *** полку, нарешті вмо­лив її піти до їдальні — тоді вона, lassata nondum satiata recessit .

Пеггі О'Дауд справді була така, як завжди: добра в на­мірах і в ділах, невгамовної вдачі, рада покомандувати, тиран свого Майкла, опудало серед усіх полкових дам, мати для молодих офіцерів: вона доглядала їх під час хво­роби, рятувала, коди вони потрапляли в халепу, і вони: пла­тили леді Пеггі любов'ю і відданістю. Але дружини молод­ших офіцерів і капітанів (майор не був одружений) весь час буди в змові проти неї. Вони казали, що Глорвіна над­то копилить губи, а сама Пеггі нестерпно деспотична. Вона не давала спокою невеличкій пастві, яку збирала в себе місіс Кірк, і глузувала з молодих офіцерів, які ходили слу­хати проповіді тієї дами, заявляючи, що дружиш солдата нічого робити з себе святенницю — хай краще латає білиз­ну своєму чоловікові; а коли полк хоче слухати проповіді, то до його послуг книжка найкращих у світі проповідей — її дядька декана. Пеггі рішуче поклала край залицянню лейтенанта Стабла до дружини полкового хірурга, погро­зивши, що зажадає назад гроші, які він у неї позичив (бо той молодик і далі був великим марнотратником), якщо він відразу не припинить свого роману й не поїде на мис Доброї Надії лікувати здоров'я. З іншого боку, вона сховала в себе місіс Поскі, яка однієї ночі втекла зі свого бунгало, рятуючись від чоловіка, що після другої пляшки бренді зовсім осатанів, а потім доглядала його під час нападу бі­лої гарячки й зуміла відучити від п'янства, бо сам той офі­цер уже не міг з ним боротися. Одне слово, в біді вона виявлялась найкращою розрадницею, а в щасті найнестерпнішим товаришем, оскільки була про себе дуже високої думки й завжди хотіла зробити по-своєму.

Ось і тепер вона вирішила, що Глорвіна повинна вийти заміж за нашого давнього приятеля Доббіна. Місіс О'Дауд знала майорові перспективи й цінувала його добру вдачу і чудову репутацію, яку він здобув у полку. Глорвіна, дуже вродлива, квітуча, з чорними кучерями й блакитними очи­ма дівчина, що вміла їздити верхи і грати сонати незгірше за будь-яку панну з графства Корк, здавалася їй саме тією особою, якій судилося принести Доббінові щастя,— куди ліпшою, ніж та сердешна слабохарактерна Емілія, в яку він був колись закоханий і...

Ви лишень гляньте на Глорвіну, як вона заходить до кімнати,— казала місіс О'Дауд,— і порівняйте її з тією бідолашною місіс Осборн, якій і курка сяде на голову. Вона вам якраз пара, майоре, ви чоловік тихий, і треба ж комусь за вас заступатися. І хоч вона походить не з такої шляхет­ної родини, як Мелоні або Моллої, та запевняю вас: рід її давній, і кожен аристократ пишався б такою ріднею.

Але треба визнати, що, перше ніж у Глорвіни визрів на­мір скорити Доббіна своїми чарами, вона багато разів ви­пробовувала їх на інших. Глорвіна провела сезон у Дуб­ліні і хтозна-скільки ще таких сезонів у Корку, Кіяарні та Мелоу, де кокетувала з усіма гідними її планів офіце­рами тамтешніх гарнізонів і з тими неодруженими сквай­рами, які здавались їй підхожими. їй разів з десять трап­лявся жених в Ірландії, не кажучи вже про пастора з Баті, що так негарно повівся з нею. Цілу дорогу до Мадраса вона фліртувала з капітаном і старшим офіцером корабля "Ремчандер" Ост-Індської компанії і пробула цілий сезон в окружному місті з братом і місіс О'Дауд, які поїхали з нею, залишивши майора командувати полком. Там усі захоплювалися Глорвіною, всі танцювали з нею, але жо­ден, вартий уваги, не освідчувався їй. Два-три дуже зеле­ні молодші офіцери і один чи два безвусі цивільні зітхали за нею, але вони не відповідали її вимогам.

Глор­віна їх відштовхнула, а тим часом молодші за неї дівчата виходили заміж. Є жінки, і навіть вродливі, яким випадав така доля. Вони надзвичайно легко закохуються, їздять верхи й ходять на прогулянки майже з половиною офіцер­ського складу, а все ж, хоч їм уже під сорок, панни О'Греді залишаються паннами О'Греді. Глорвіна запевняла, що якби не та злощасна сварка місіс О'Дауд з дружиною судді, вона б зробила в Мадрасі добру партію, де старий містер Чатні, який очолював цивільну службу (і який потім одружився з міс Добі, молоденькою тринадцятиріч­ною дівчиною, коли та саме повернулася зі школи в Євро­пі) , вже от-от мав їй освідчитися.

Отож хоч леді О'Дауд і Глорвіна сварилися по кілька разів на день і майже з усякого приводу (далебі, якби Мік О'Дауд не мав ангельської вдачі, він напевне здурів би, живучи весь час з двома жінками, що без угаву торохтіли), проте в одному вони цілком погоджувались, а саме: в тому, що Глорвіна мусить вийти заміж за майора Доббіна, і по­клали собі не давати йому спокою, поки не доможуться свого. Глорвіна, яку не збентежили попередні сорок чи п'ятдесят поразок, узяла Доббіна в справжню облогу. Вона співала йому ірландські мелодії, вона так часто і з таким почуттям питала, "чи прийде він до альтанки", що було дивно, як чоловік, маючи серце в грудях, міг устояти перед тим запрошенням. Вона весь час допитувалася, "чи сму­ток не затіняв днів його молодості", і ладна була, мов Дездемона, плакати, слухаючи розповіді майора про небез­пеки, яких він зазнав у походах. Ми вже згадували, що наш чесний приятель любив самотою пограти на флейті. Глорвіна змушувала його виконувати з нею дуети, і леді О'Дауд простодушно виходила з кімнати, щоб не заважати молодій парі. Глорвіна вимагала, щоб майор вранці прогу­лювався з нею верхи. Все військове селище бачило, як вони виїздили й поверталися. Вона постійно писала йому до­дому записки, позичала в нього книжки й підкреслювала олівцем ті сентиментальні або смішні місця, які їй сподо­балися. Вона користувалася його кіньми, служником, лож­ками й паланкіном.

Тож і не дивно, що люди почали єдна­ти їх і що майоровим сестрам в Англії здалося, буцімто вони скоро матимуть невістку.

А тим часом Доббін, витримуючи таку навальну облогу, був ганебно незворушний.

Він тільки сміявся, коли мо­лодші товариші з полку жартували з приводу очевидної прихильності до нього Глорвіни.

Пусте! — казав він.— Вона лише вправляється на мені, як на фортепіано місіс Тозер, бо воно в неї під ру­кою. Я вже старий для такої квітучої панни, як Глорвіна.

Отож він і далі їздив з нею верхи, переписував їй в аль­бом ноти й вірші і покірно грав з нею в шахи, бо саме та­кими невинними розвагами втішаються у свій вільний час декотрі офіцери, тим часом як інші, що не люблять сидіти вдома, полюють на кабанів, стріляють бекасів, грають у карти, курять сигари або дудлять грог. Що ж стосується Майкла О'Дауда, то хоч дружина й сестра напосідалися, щоб він умовив майора освідчитись і не мучив так жор­стоко бідолашну невинну дівчину, старий вояк твердо від­мовився брати участь у тій змові.

Майор — доросла людина, і йому не треба няньки,—казав сер Майкл,— він сам посватається, якщо захоче.

Або обертав усе в жарт і казав, що Доббін ще надто мо­лодий, щоб заводити родину, й що він написав додому, прохаючи в матусі дозволу на одруження.

Навіть більше, в приватних розмовах з майором полков­ник застерігав його:-Бережіться, Добе, голубе мій, ті жінки доведуть вас до біди...