Ярмарок Суєти - Сторінка 98

Моя дружина щойно отримала цілу паку суконь з Європи і серед них рожеву атласну для Глорвіни. Та сукня доконає вас, Добе, якщо тільки жінки й атлас здатні вас розворушити.

Та річ у тім, що майора не могли подолати ні краса, ні мода. В серці нашого чесного приятеля жив тільки один жіночий образ, і він аж ніяк не нагадував Глорвіну О'Дауд у рожевому атласі. То була тендітна маленька жінка в чорному, з великими очима й каштановими косами, яка рідко сама озивалась, хіба що до неї зверталися, і голос якої зовсім не скидався на Глорвінин,— ласкава молода мати з дитиною на руках, що усмішкою запрошувала Доббіна глянути на свій скарб; рум'яна дівчина, яка, наспі­вуючи пісню, вбігла до вітальні на Рассел-сквер і повисла на руці в Джорджа Осборна, закохана й щаслива,— тільки цей образ ввижався чесному майорові вдень і вночі, пану­вав у його серці. Цілком можливо, що Емілія не була по­дібна до того портрета, який малювала Доббінова уява. В журналі мод своїх сестер в Англії він побачив один ма­люнок, нишком вирізав його і приклеїв зсередини на віко скриньки для письмового приладдя, бо йому здалося, ніби зображена на ньому особа, трохи схожа на місіс Осборн, хоч я бачив його і можу посвідчити, що то був малюнок сукні з високою талією і чисто ляльковим личком над нею, яке безглуздо всміхалося. Може, вимріяний Доббінів образ був такий самий несхожий на справжню Емілію, як цей безглуздий малюнок, що його він так цінував. Але хто з нас, коли він закоханий, буває тверезіший? І хіба він стане щасливіший, як побачить і визнає свою оману? Доб­бін. був під владою таких чарів. Він не набридав друзям і знайомим своїми почуттями і не втрачав через них сну й апетиту. Голова в майора трохи посивіла, відколи ми ба­чили його востаннє, а може, срібні ниточки поблискували і в чиїхось шовковистих каштанових косах.

Але почуття його не змінилося й не постаріло, його кохання було таке яскраве, як у дорослого чоловіка згадка про дитинство,-Ми вже казали, що європейські кореспондентки майора— панни Доббін і Емілія — написали йому з Англії листи. Місіс Осборн від щирого серця привітала його з майбутнім одруженням з міс О'Дауд.

"Ваша сестра тільки що навідала мене,— писала Емі­лія,— і розповіла про важливу подію, з приводу якої про­шу прийняти мої найщиріші вітання. Сподіваюся, що мо­лода леді, з якою, я чула, ви маєте одружитися, виявиться з усіх поглядів гідною такого доброго й чесного чоловіка, як ви. Бідолашна вдова може тільки помолитися за вас і побажати вам щастя. Джорджі посилає вітання своєму любому хрещеному батькові й сподівається, що він його не забуде. Я сказала йому, що ви маєте намір з'єднати свою долю з особою, яка напевне заслуговує на ваше кохання; та хоч такий зв'язок повинен бути найміцнішим, найсвятішим і найвищим за всі інші, проте я сподіваюся, що вдова й дитина, якими ви опікувалися і яких любили, зав­жди знайдуть куточок у вашому серці".

Як ми вже згадували, він весь був написаний у такому тоні; в кожному рядку кореспондентка висловлювала особ­ливу свою радість.

Цей лист (він прибув тим самим кораблем, який привіз леді О'Дауд скриню всілякого вбрання з Лондона, і будьте певні, що Доббін розпечатав його найпершого з усієї пошти) викликав у майора такий настрій, що Глорвіна, її рожевий атлас і все, пов'язане з нею, здалося йому особ­ливо бридким. Майор проклинав бабські плітки і взагалі весь жіночий рід. Того дня все його дратувало: і нестерпна спека, і втомливі маневри. Господи милосердний, невже розумна людина повинна марнувати ціле своє життя на те, щоб день у день перевіряти портупеї і провадити військові навчання з якимись там йолопами? Безглузді розмови мо­лодих офіцерів у їдальні гнітили його дужче, ніж будь-коли.

Що йому, майже сорокарічному, до того, скільки бекасів застрілив лейтенант Сміт і які штуки виробляв ко­била хорунжого Брауна? Жарти за столом викликали в нього почуття сорому. Він був надто старий, щоб слухати дотепи помічника лікаря і базікання молоді, з якого ста­рий О'Дауд з лисою головою і червоним лицем тільки до­бродушно посміхався. Старий тридцять шість років слухав ті самі жарти, та й сам Доббін слухає їх уже років п'ят­надцять. А після галасливого й нудного обіду в офіцерській їдальні сварки й скандали полкових дам! Усе це було про­сто нестерпне, ганебне! "Ох, Еміліє, Еміліє,— сумно думав він,— я тобі такий відданий, а ти ще й дорікаєш мені! Я ж тільки тому нидію тут, що ти мене не любиш. І замість на­городи за довгі роки вірності ти благословляєш мене па шлюб з цією нав'язливою ірландкою! "-Серце бідолашного Вільяма було сповнене гіркоти й від­рази, ніколи ще він не почувався таким нещасним і саміт­ним. Він ладен був покласти край своєму життю з його суєтою. — такими надаремними й нерозважними здавалися йому всі його змагання і таким смутним і похмурим май­бутнє. Він цілу ніч пролежав без сну, тужачи за батьків­щиною. Лист Емілії впав на нього, як вирок долі. Ні від­даність, ні вірність, ні пристрасть не могли розтопити її серце. Вона не помічала, що він її кохає. Перевертаючись на ліжку, він подумки казав їй:-"Господи боже! Невже ти не знаєш, Еміліє, що я кохаю тільки тебе, єдину в світі... а ти холодна до мене, мов ка­мінь. Я доглядав тебе цілі місяці, коли ти була хвора і при­голомшена горем, а ти попрощалася зі мною, всміхаючись, і забула мене, тільки-но я зачинив за собою двері!"-Тубільні служники, які спали біля веранди, не могли надивуватися, що майор, якого вони завжди знали спокій­ним і врівноваженим, був такий схвильований і пригніче­ний. Чи пожаліла б вона його, якби побачила тепер? Він знов і знов перечитував її листи, всі, які мав від неї: ді­лові, з приводу досить невеликої суми грошей, що, як він запевняв її, залишилась від чоловіка, коротенькі за­писки з запрошеннями, кожен клаптик паперу, який вона будь-коли присилала йому,— які вони всі були холодні, які люб'язні, які безнадійні й байдужі!-Якби поруч з ним виявилась якась лагідна, ніжна душа, здатна зрозуміти й оцінити це мовчазне, великодушне серце, то хто зна, може, пануванню Емілії настав би кінець і кохання нашого приятеля Вільяма влилося б в інше, сприятливіше річище.

Але тут він спілкувався тільки з кучерявою Глорвіною, і ця моторна дівчина не схильна була кохати майора, а швидше мріяла своїми чарами змусити його, щоб він захоплювався нею,— шанолюбна і без­надійна мета, принаймні якщо брати до уваги ті засоби, якими сердешна дівчина хотіла її досягти. Вона накручу­вала свої коси й показувала йому свої плечі, ніби казала: "Ви коли бачили такі чорні кучері й таку білу шкіру?"Вона всміхалася йому, щоб він переконався, що в неї здо­рові всі зуби, але він не звертав уваги на ті принади.

Невдовзі після того, як прибула скриня з лондонським вбранням, а може, саме тому, що вона прибула, леді О'Дауд та інші дами Королівського полку влаштували бенкет офіце­рам і цивільним службовцям селища. Глорвіна вирядилася в свою чудову рожеву сукню, та майор, що на бенкеті збуджено тинявся по кімнатах, навіть не помітив того дива. Глорвіна пурхала повз нього у вальсі з усіма молодшими офіцерами, а майор зовсім не ревнував її і не розсердився, коли капітан кавалерії Бенглс повів її до столу. Ні ревно­щі, ні сукні, ні плечі не могли схвилювати майора, а Глор­віна більше нічого не мала.

Отож вони обоє були прикладом марноти нашого життя, бо кожне з них мріяло про те, чого не могло досягти. Глор­віна аж плакала з люті, що їй не пощастило. Вона розрахо­вувала на майора "більше, ніж на будь-кого іншого", схлипуючи, казала бідолашна дівчина.

Він занапастить моє серце, Пеггі,— скаржилась вона невістці, коли не сварилася з нею.— Мені доведеться звузити всі свої сукні, бо скоро я стану, як кістяк.

Але товста чи худа, весела чи смутна, верхи на коні чи па дзиґлику за фортепіано, майорові вона була байдужа. І полковник, попахкуючи люлькою і слухаючи сестрині скарги, пропонував з наступною поштою виписати для Глорі з Лондона кілька чорних суконь і розповів їй таєм­ничу історію про одну леді в Ірландії, що вмерла з жалю, коли втратила чоловіка, якого ще не встигла здобути.

Поки майор наражав дівчину на танталові муки, не освідчуючись і не виявляючи ніякої схильності закоха­тися, з Європи прибув ще один корабель і привіз листи, а серед них кілька й для цього черствого чоловіка. То були листи з дому, з давнішим поштовим штемпелем, ніж по­передні, і коли майор Доббін упізнав на одному руку се­стри, тієї, що завжди списувала братові цілі аркуші, пере­повідаючи йому всі погані новини, які тільки їй щастило зібрати, лаяла його і з сестринською відвертістю повчала, псуючи "найдорожчому Вільямові" настрій на цілий день, то, щиро казати, не вельми заквапився зламати печатку, а відклав те задоволення до сприятливішої хвилини, коли на серці буде веселіше. Два тижні тому він вилаяв сестру в своєму листі за те, що вона набалакала таких дурниць місіс Осборн, і водночас послав відповідь самій Емілії, спростовуючи чутки, які дійшли до неї, і запевняючи її, що "він тим часом не має наміру одружуватися".

Через два-три дні по тому, як прибула друга пака листів, майор досить весело провів вечір у домі леді О'Дауд, і Глорвіні навіть здалося, що він уважніше, ніж звичайно, слухав "Де зливаються дві річки", "Юного менестреля" та ще кілька пісеньок, які вона йому співала (Глорвіна по­милялася — Доббін дослухався до її співу не більше, ніж до виття шакалів за вікном). Потім, зігравши з нею партію в шахи (улюбленою вечірньою розвагою леді О'Дауд бу­ла гра в крібедж з лікарем), майор Доббін попрощався з родиною полковника і, як завжди, пішов додому.

Там на столі, мов докір, лежав нерозпечатаний сестрин лист. Доббін узяв його, трохи засоромлений тим, що поста­вився до нього так неуважно, і приготувався провести не­приємну часину за нерозбірливими карлючками своєї сестри...

Минула, мабуть, з година, як майор пішов від полков­ника; сер Майкл заснув. Сном праведника, Глорвіна, як завжди, позакручувала свої чорні кучері на незчисленні клаптики паперу, леді О'Дауд теж подалася До подружньої спальні на першому поверсі і вкрила свої пишні форми за­пиналом, рятуючись від комарів,— коли вартовий біля брами побачив майора Доббіна, що прудко йшов осяяною місяцем вуличкою до їхнього будинку, видно, чимось схви­льований.