З ярмарку - Сторінка 58

— 99ВітайтЄ| обраний одноголосно". — Для парафіян це теж чудо. —Приїзд у Переяслав, затьмарена радість. — Шолом дає собі слово честі не бути таким, ян усі

Лубни — це назва міста, яке забажало казенного рабина. Слово "забажало" вжито, власне, тільки ради красного слівця. Місто так бажає казенного рабина, як, скажімо, бажають могильника. Адже інститут казенних рабинів зовсім зайвий, його накинув російським євреям царський уряд, і вони змушені миритися з ним, як з чимось путящим. Найцікавіше є те, що не начальство безпосередньо призначає казенного рабина, щоб той опікував над євреями, а самі євреї повинні його обирати, їхній кагал. Але ці вибори примусові, диктуються згори. Тобто начальство наказує кагалові зібратися в такий-то день там-то й там-то і обрати собі казенного рабина. Тоді з'являються кандидати. Кожен кандидат має своїх прибічників, і кожна сторона вживає свою зброю й свої засоби впливу на виборців. Хто має добру протекцію, хто діє з допомогою грошей, а хто з допомогою чарчини. Ніхто не дрімає. Місто кипить, вирує. Люди гарячаться. Одне слово, на єврейській вулиці свято — обирають казенного рабина. Голосують, опускають кулі, життя буяє! Іноді це триває тижні, а іноді — місяці. Для нагляду за виборами, щоб, крий боже, не було зловживань під час підрахування голосів, начальство присилає чиновника. І лише після виборів починається справжня колотнеча. Оскільки вибори має затвердити губернатор, то в губернське правління летять доноси, скарги від необраних кандидатів. І якщо вибори скасовано, то вся історія починається наново. Нові кандидати, нові сторони, нові вибори, нові доноси й нові касації.

Серед осіб, які виставили свої кандидатури до виборів казенного рабина в Лубнах, був також попередній рабин, син меламеда Мойше-Довида, Шимен Рудерман, той самий, що збирався, коли пам'ятаєте, вихреститись у Переяславі, але євреї його визволили з монастиря й послали в Житомирську школу казенних рабинів. Цей рабин, мабуть, не дуже припав до вподоби лубенським парафіянам. Люди чекали виборів, як приходу месії. Лубенські євреї не хотіли знати ніякої політики й ніяких хитрощів. Коли їм хтось подобався, вони йому одверто казали: "Ти нам подобаєшся". А коли не подобався, вони казали: "Іди собі з богом, ти нам не подобаєшся". Рабинові Рудерману вони вже давно сказали, і досить одверто, що він може шукати собі іншого місця. Щоб він не подумав, ніби з ним тут жартують, вони його місце в синагозі віддали іншому, і коли в суботу рабин прийшов у синагогу, він не мав де сісти й мусив усю відправу вистояти на ногах. Зате другої суботи він прийшов з поліцією й силою захопив своє почесне місце біля східної стіни. Можна собі уявити, який ефект, яке враження це справило. Подія ця набула великого розголосу. Бо крім того, що всю історію було описано в газеті "Гамейліц", редактор Цедербаум додав ще від себе петитом "Примітку редактора", яка зайняла втричі більше місця, ніж сама кореспонденція. Там він віддав належне і рабинові, і всьому кагалові, дорікаючи їм за блюзнірство, за те, що вони пустили в божу обитель поліцію. Закінчив він свою примітку повчанням, що так поводитись не можна, підтвердивши своє повчання кількома притчами та цитатою з "Сказання про Есфір": "Досить нам терпіти ганьбу й наругу". Цедербаум, хай йому земля пухом, був майстер своєї справи.

Проте Рудерман не зняв своєї кандидатури на посаду лубенського казенного рабина. Інші кандидати теж діяли разом із своїми прихильниками, кожна сторона на свій лад. І боротьба розгорілася. Майже наприкінці кампанії, за кілька днів перед виборами, наче з неба, впав герой цього життєпису з листом дядька Пині до його свата, одного з найшановніших людей міста Лубни, до реб Нахме-на Кагана. То був родовитий старик, багатій. Він, звісно, займав у синагозі найпочесніше місце. Кантор не смів правити далі відправу, поки реб Нахмен не закінчить попередньої молитви, хоч би це тривало навіть цілу вічність. А коли реб Нахменові доводилось запізнитись у синагогу (це траплялося мало не щосуботи), він посилав кого-небудь попередити, щоб на нього не чекали. Але парафіяни

які, звісно, знали звичай, розуміли, що він цим натякає, щоб на нього чекали. Одне слово, реб Нахмен був свого роду світилом, про нього можна було сказати: "Ученість і велич поєднані тут".

Молодий кандидат застав його за читанням мішнаіс. Прочитавши листа дядька Пині, старий Каган поправив окуляри й оглянув хлопця з ніг до голови. Скидалося на те, що молодий чоловік у своєму коротенькому піджачку справив на старого не дуже гарне враження. Але авторитет дядька Пині взяв, мабуть, гору, і хазяїн запропонував гостеві сісти. Розбалакавшися з ним і впевнившись, що хлопець непогано розуміється на священних текстах, знає талмуд і в розмові може докинути староєврейське слівце, старий почав усміхатися й звелів подати яку-не-будь закуску. Внесли тацю, на таці стояло блюдечко, а на блюдечку лежав один-однісінький, мов сиротина, солодкий пірник, і в пірнику стирчала родзиночка.

— Відправте благословення й закусіть! — сказав старий і заходився розпитувати молодого кандидата про місто Переяслав, де він був років понад шістдесят тому.— Тоді це було благочестиве місто. Як там з благочестям тепер?

— Дуже добре,— відповів гість і відмовився від закуски, бо він не так побоювався благословення, яке доведеться проказати до їжі, як того, що йому запропонують проказати після їжі заключне благословення, яке він ніколи не міг завчити напам'ять.

На прощання старий Каган благословив його й побажав щастя. А йому, з божої помоги, напевно пощастить, запевняв старий молодого кандидата, бо він койген і його побажання завжди здійснюються.

Того-таки дня в місті поширилася чутка, що на посаду казенного рабина з'явився новий кандидат, ще дуже молодий, але цілком достойний. По-перше, він з шанованої сім'ї, родич реб Нахмена Кагана, крім того, він знавець біблії, чудово пише та обізнаний на талмуді з усіма коментарями. А що людська фантазія розігралася, то дехто вже додав, що він має також право виконувати обов'язки духовного рабина, давати поради з релігійних питань і перевершить не тільки місцевого духовного рабина, а ще трьох таких, як він. Одне слово, рідкісний птах! Коли молодий кандидат з'являвся на вулиці, між рядами крамниць, на нього показували пальцями, і він чув, як люди казали за його спиною:

— Оце він!

— Хто?

— Новий рабин.

— Такий цуцик?

— Молоко на губах не висохло.

— Яке в нього довге волосся!

— Волосся довге, розум короткий...

Проте він здогадався зробити щось з півдюжини візитів до місцевих верховодів, до верхів міста — до Бахмут-ських, Каневських, Рогачевських та інших представників місцевої буржуазії. Мало того, він ще в суботу, напередодні виборів, пішов у синагогу. Молодого кандидата посадовили на чільне місце, щоб як слід надивитися на нього, і йому довелося витримати кілька сот ручкань. Нарешті його викликали до читання тори.

То був щось ніби іспит, і наш герой прочитав свій уривок з тори блискуче. Але це ще нічого в порівнянні з тим, що діялось під час виборів. А сталося ось що. У залі управи було повно людей, і вже зібралися були розпочати вибори, коли раптом наймолодший кандидат виступив з промовою, і до того ще по-російському, пересипаючи її ні до ладу ні до прикладу цитатами з біблії, притчами та казуїстичними коментарями. Проте ця промова справила таке враження, що молодого кандидата обрали казенним рабином одноголосно,— він не дістав жодної чорної кулі. Додому одразу полетіла депеша: "Вітайте, обрали одноголосно". А молодий рабин пішов до реб Нахмена, щоб подякувати йому. Старого дуже розчулило те, що його протеже пройшов з таким успіхом. Він попросив молодого рабина, щоб той переказав йому промову, яку він виголосив перед виборцями. Рабин відповів, що він би охоче переказав її, але слухати нічого.

— Чому ж кажуть, що люди аж пальчики облизували?

— Якщо дозволите, я вам розповім одну історію.

— Будь ласка, аби це було до діла.

Реб Нахмен надів окуляри і приготувався слухати, а молодий рабин почав:

— Історія, яку я збираюсь вам розповісти, трапилась з одним священиком. Молодий новоспечений священик прийшов до митрополита, щоб той його благословив і порадив йому, яку проповідь виголосити перед парафіянами в свято. Митрополит благословив його й порадив розповісти парафіянам про чудеса з святими угодниками, як-от:

чудо з сорока угодниками, які блукали по лісу три дні й три ночі й мало не вмерли з голоду. Але господь бог явив чудо — вони знайшли хлібину. Всі сорок святих сіли їсти цей хліб. їли-їли, їли-їли, і ще залишилося на завтра. Коли настало свято, молодий священик розповів у церкві парафіянам історію про це чудо, але трохи переінакшив її: "Один святий угодник блукав по лісу три дні й три ночі, мало не вмер з голоду. Але господь бог явив чудо — святий знайшов сорок хлібів. Він сів їсти. їв-їв, їв-їв, і ще залишилося на завтра". Згодом, коли митрополит дорікнув йому, як він міг допуститися такої помилки, молодий священик відповів: "Для отих парафіян це теж чудо".

Старий Каган аж заходився сміхом. Він був задоволений новим казенним рабином, радів ним, як рідним сином. Та недовго тривав тріумф молодого рабина. Його радість, як побачимо далі, швидко потьмарилась. А поки що поїдемо з молодим рабином в його рідне місто Переяслав.

Наш герой уявляв собі, що весь Переяслав ходором ходитиме в зв'язку з його обранням. Подумати тільки, такий молодий і такий успіх! Та нічого подібного не сталося. Раділа тільки сім'я, і то не дуже. Радіти можна буде лише тоді, коли губернатор затвердить ці вибори. А поки що все це висить у повітрі. Треба ще з'їздити в губернський центр, у Полтаву, клопотатися, підмазувати. Навіть тільки цього було предосить, щоб охолодити захват нашого героя. Але на додачу до цього він ще зустрівся з Хайте Рудерманом, молодшим братом лубенського рабина. Хайте йшов йому назустріч з незалежним виглядом, заклавши руки за спину, у жовтій куртці наопашки. Не знаючи за собою ніякої вини, наш герой подав йому руку, але той навіть пальцем не ворухнув, відійшов набік і попростував далі, наче незнайомий. "Брат за брата",— подумав ображений Шолом і, з'ясувавши собі таким чином поводження свого друга образника, кинувся до другого товариша, до Авремла Золотушкіна, щоб вилити перед ним свою душу.