З ярмарку - Сторінка 57

Заради мене вони всі ладні душу віддати! Отже, їдемо в Білу Церкву?

— їдемо в Білу Церкву.

ПОСАДА "СЕКРЕТАРЯ"

Наш герой їде з своїм новим патроном у Білу Цернву. — Його приймають, ян дорогого гостя.— Сімейна ідилія. —-"Реб Лейві". — Хазяїн знайомить свого сенретаря з адвокатською професією. — Нашого героя принро ошунано. — Промовистий лист батьнові й нові надії

По дорозі в Білу Церкву "присяжний повірений" повів себе по-панському, як багатий поміщик: не поскупився на квитки першого класу, на фастівському вокзалі витратив чимало грошей в буфеті, а чоловіка, що їм прислуговував, теж не скривдив. Своїм знайомим він рекомендував нашого юного героя як "секретаря". А що він дома наплів про свого "секретаря", знає хіба тільки господь бог. Але слід гадати, що "присяжний повірений" обмалював свого "секретаря" найяскравішими фарбами, бо його прийняли так палко, так пишно, неначе то був довгожданий гість або багатий родич з Америки, від якого сподіваються одержати спадщину. Дружина Мойше Епель-баума — жінка праведна й чудова господарка — убралася по-святковому й причесала дітей. А вечерю вона зготувала розкішну, від такої вечері не відмовився б навіть сам цар. Старший син Епельбаума, Лейві, страшенний розумник — у сім'ї його прозвали "реб Лейві" — не міг стримати свого захвату й буркнув, встаючи з-поза столу й погладжуючи черевце, що не завадило б кожного дня мати таких гостей і такі розкішні вечері. Мойше Епельбаум затопив синові у вухо й пробурмотів, що не завадило б йому, "реб Лейві", бути трохи розумнішим і не ляпати казна-що. А "секретареві" він сказав:

— Як вам подобається мій синок, "реб Лейві"? Справжнє золотко, нічого сказати! Нівроку, великий знавець! Головою ручуся, що він не навчиться навіть проказувати по мені кадиш!

Цей дотеп усіх розсмішив, і самого "реб Лейві" теж. Проте мати вирішила заступитись за сина. Все-таки мати! Але це призвело майже до конфлікту. Мадам Епельбаум була певна — і вона це досить одверто висловила,— що коли її синок доживе до батькового віку, то він буде такий розумний, як і його батько.

— А може, ще й розумніший, ніж батько,— підхопив "реб Лейві".

Батько розлютився. Щастя, що синок вчасно ушився, а то вийшло б на зле. Мойше Епельбаум признався, що хоча він проти тілесних кар і шмагання, на його думку, варварський звичай, який суперечить принципам цивілізації, проте він вважає, що такому розбещеному хлопцеві, як його "реб Лейві", не зашкодить хоч раз на тиждень покуштувати різок. Це, заявив Епельбаум, принцип. І з усього видно, що цей принцип був "реб Лейві" добре відомий, бо він додержувався зовсім іншого принципу: коли йому загрожувала прочуханка, він умить зникав — шукай вітра в полі!

Але цього разу конфлікт із зникненням "реб Лейві" не вщух. Він перенісся, літературно висловлюючись, в іншу сферу. Війна, яка лише хвилину тому точилася між батьком і сином, тепер розгорілася між чоловіком та жінкою. Епельбаум напався на жінку, докоряючи їй, що винна в усьому вона, його люба, дорога дружина, дай їй боже здоров'я, бо вона завжди заступається за свого чудового синка. А мадам Епельбаум не залишилася в боргу й нагадала любому, дорогому чоловікові, дай йому боже здоров'я, що коли йому було стільки років, скільки тепер синові, то він був ще більший босяк за синка, і якщо він, її дорогий Мойше Епельбаум, має добру пам'ять, то, певно, не забув, що колись, не про нас будь сказано, його звали не Мойше Епельбаум, а Мойше-лемішка...

Не можна сказати, що гостеві було приємно несподівано опинитися свідком сімейної сцени й спостерігати, як любе й дороге подружжя перетирає одне одного на зубах у присутності сторонньої людини. Та гостеві впало в око ось що: обидві воюючі сторони, і чоловік, і жінка, зовсім не гарячилися при цьому. Навпаки, можна було подумати, ніби вони щойно побралися, відбувають весільну подорож і знічев'я обмінюються компліментами. Різні люди є на білому світі й різні ідилії!

Після розкішної вечері "присяжний повірений" Епельбаум посадовив свого гостя й "секретаря" за письмовий стіл, дав йому переписати якийсь папір, а сам приліг здрімнути. Перепочивши, він закурив цигарку й завів мову із своїм "секретарем". Ця розмова була така цікава, що, далебі, грішно було б не зафіксувати її. Тепер, після стільких років, дослівно переказати її неможливо, але зміст, сенс цієї розмови був приблизно такий:

— Послухайте мене, молодий чоловіче, річ ось у чому. Ви, я бачу, хлопець не дурний, гарно пишете і по-російському розмовляєте теж непогано. Усе це свідчить, що ваша мрія здійсненна, тобто ви природжений адвокат. Вам досить тільки побажати, і ви будете адвокатом. Знання — річ другорядна. Головне, хай вас не бентежить, що інші мають кращі знання, ніж ви. Своїм язичком ви повинні розбити кожного, хоч би які знання він мав. Ні в якому разі не давайте і взнаки, що ви чимось поступаєтесь перед людиною значнішою за вас,— ви самі найзнач-ніша людина. Ви повинні без упину сипати словами. Язик повинен працювати більш, ніж голова. Вам слід засипати свого супротивника такою зливою слів, щоб той аж очманів і втратив будь-яку здатність міркувати і що-небудь тямити. Тоді ви зможете закинути його тисячами гранат із "Зведення законів" і "Касаційного департаменту", яких там і сліду нема. Це щодо суддів. А про клієнтів і балакати нічого. Клієнти — це барани, які дозволяють себе стригти, корови, які дозволяють себе доїти, віслюки, які люблять, щоб на них їздили верхи. З ними тим паче не слід панькатись. Вони й самі не поважають лемішки, що проповідує мораль. Нахабу вони поважають значно більше, ніж професора, набитого законами, як мішок половою. На вулицю без великого портфеля не з'являйтесь — що ви там тримаєте, не має значення, хай то будуть навіть старі газети чи брудні комірці та манжети. А вдома можете цілий день бавитися кицькою. Але тільки-но почуєте дзвоник, ви повинні заглибитись у товсту книжку й потирати собі при цьому лоба. Клієнта з рук не випускайте, поки не внесете його до кінця, і не повинно бути в світі нічого такого, про що ви б сказали: "Я не знаю", бо ви знаєте геть усе.

Після такої чудової лекції автор цього життєпису міг би, здається, здогадатись, що за птах оцей "присяжний повірений" Мойше Епельбаум. Але в цього Епель-баума було таке розумне, симпатичне обличчя, він так чарував вас своїми очима й приваблював своєю красномовністю, що ви мимоволі піддавалися його впливові. Того-таки вечора Епельбаум, добре передрімавши, узяв ціпочок і портфель, збираючись кудись іти. І тут знову спалахнув конфлікт між любим, дорогим подружжям. Дружина спитала чоловіка, куди він іде. Чоловік відповів, що йде в клуб на півгодини — він має там зустрітися з одною людиною. Жінка відповіла, що вона вже знає, які це півгодини, дай боже, щоб він повернувся хоча б завтра до обіду. І людина, з якою він має зустрінутись, теж їй добре відома. Це не людина, казала вона, а чоловічки, самі лише королі, дами, валети...

— А про тузи ти, певно, забула, моя дорога, про тузи!.. Що то за гра без тузів?..

Жінка нічого не відповіла. Вона лише так глянула на нього, що інший би на його місці пішов крізь землю. Але Епельбаум і вухом не повів. Він підійшов до "секретаря", який писав у цю хвилину, нахилився до нього й тихо спитав, скільки в нього грошей.

"Секретар" схопився за кишеню й показав, скільки в нього грошей. Епельбаум замислився на якусь хвилинку, потім простяг руку.

— Може, ви їх мені позичите на якусь часинку. Я ще сьогодні поверну вам, коли прийду з клубу.

— О, будь ласка! — відповів "секретар" і віддав йому всі гроші.

Коли Мойше Епельбаум пішов, мадам Епельбаум почала розпитувати "секретаря", як він попав до її чоловіка в секретарі і яке відношення він має до Бродського.

— До якого Бродського?

— До київського мільйонера Бродського.

— При чому тут Бродський?

— Хіба Бродський не ваш дядько?

— Чому ви вирішили, що Бродський мій дядько?

— А ким він вам доводиться?

— Хто?

— Та Бродський.

•— А ким, на вашу думку, він повинен мені доводитись?

Коротка пауза. Обоє дивляться одне на одного вкрай здивовані, думаючи кожен своє. За якусь хвилину мадам Епельбаум знову звернулась до "секретаря":

— Он як! Ви, значиться, і не служили у Бродського?

— Чому вам здалося, ніби я служив у Бродського?

— І ви з ним навіть не знайомі?

— З ким?

— Тьху! Розмовляємо, розмовляємо й ніяк не можемо порозумітись. Скажіть хоча б, хто ви такий і як ви сюди потрапили...

Другого дня нашого наївного героя чекав новий сюрприз: його патрон Мойше Епельбаум ще не повернувся з клубу. "Реб Лейві" дали доручення — піти в клуб і покликати батька обідати. "Реб Лейві" не мав ніякої охоти дістати натщесерце даремні ляпаси, і мати змушена була видати йому ці ляпаси авансом. Нарешті "реб Лейві" приніс звістку, що його батько вранці поїхав з клубу просто на вокзал, а звідти в Київ.

На нашого героя ця звістка впала, наче грім з ясного неба: він і гроші втратив, і в дурні пошився. Лише тоді він почав розпитуватися про свого патрона й дізнався, що Епельбаум ніколи не був присяжним повіреним, він тільки заступник у справах, один з тих, кого називають "підпільним адвокатом", і його ім'я згадують у Білій Церкві завжди з усмішечкою... Становище нашого героя ставало досить сумним. Ішлося до того, що він знову зазнає мук голоду. Шолом, пригнічений, сів до столу й написав батькові в Переяслав великого й досить промовистого листа. Промовистість, можна сказати, врятувала його: з допомогою промовистості можна багато написати й мало сказати. Лише наприкінці листа він закинув кілька слів, що охоче б з'їздив додому, якби мав трохи грошей на дорогу. Незабаром він одержав від батька грошовий пакет, в якому було кілька карбованців і лист з пропозицією негайно приїхати, бо в одному місті недалеко від Переяслава відкрилася вакансія казенного рабина і Шолом має всі шанси посісти цю посаду. А закінчував він свого листа теж досить красномовно: "Мерщій, мерщій! Лети, мов та стріла з лука! Лети на крилах! Швидше! Не озирайся! Приїжджай, і хай тобі щастить!.."

ВИБОРИ

Ям обирають назенного рабина. — По* передній лубенсьний рабин — старий знайомий. — Реб Нахмен Каган протегує молодому кандидатові. — Наш герой виступає з промовою й справляє велине враження.