З ярмарку - Сторінка 59

Та виявилося, що хоча Золотушкін з Хайте Рудерманом на ножах, він, проте, став на Хайтен бік і одверто сказав нашому героєві, що порядна людина не повинна йому подавати руку з двох причин: по-перше, тому, що він казенний рабин, а казенний рабин — лицемір, святенник, блюдолиз у багатіїв і чиновник царського уряду, а по-друге, чесна людина не

відбиває у людини її заробітку, не вириває, як собака, у другого кістку з рота...

Коротко й виразно. Наш герой почував, що в цих словах була певна правда. І він згадав, як у день виборів зустрів лубенського екс-рабина Шимена Рудермана, як той, побачивши його, зблід, які в нього стали злякані очі, неначе вони питали: "Що я тобі зробив?" Такий жалюгідний вигляд має собака, якого інші собаки покусали й прогнали під чотири вітри. У Шолома тоді защеміло серце, і він уже ладен був кинутись бідолашному Шимену Ру-дерману на шию, попросити пробачення й відступити йому місто Лубни з його чудовими обивателями та посадою казенного рабина. Це було б по-людськи, навіть більш, ніж по-людськи. Але порив цей тривав хіба що одну хвилину. Враз виступив егоїст, власне "я", і це "я" взяло гору.

Можна собі уявити, з яким настроєм наш герой пішов від свого товариша Золотушкіна. Що може бути гірше, ніж свідомість того, що правий хтось інший, а не ти? У Чехова є з приводу цього слушний вислів: "Він почував себе так, ніби мила наївся". Лише одного Шолом не міг зрозуміти: чому казенний рабин мусить бути лицеміром, блюдолизом у багатіїв і чиновником царського уряду? І він дав собі слово честі, що не буде такий! Він буде не такий рабин, як інші... Людина — це те, чим вона хоче бути...

1913—1916

ДО МОЄЇ АВТОБІОГРАФІЇ

(Написано в 1903 році до мого найближчого друга І. X. Равницького)

Любий товаришу, дорогий друже Равницький!

Ви просите, щоб я Вам дав хоча б деякі відомості з моєї біографії? А чи не зайва вона, ця моя біографія? Може, ще ранувато? Це по-перше. По-друге, я маю охоту сам написати історію мого життя, ба навіть цілу книжку !. По-третє, я тепер дуже зайнятий, літературою-таки. Відколи я став письменником, я ще не працював так продуктивно і не був такий плідний, як тепер. Чи добре, чи погано, але пишеться багато. А Ви ж знаєте, що я можу писати навіть на вістрі голки або на лезі меча!.. Біда тільки в тому, що зараз часи лихі, над нашим народом нависли хмари, і тому не хочеться сміятись, а коли навіть смієшся, то сміх твій сповнений гіркоти. А крім того, листування з нашими великими людьми, євреями та неєвре-ями, забирає в мене багато часу. Все ж я урвав для Вас цілу годину (лиходій!), і нате, візьміть ще трохи відомостей, може, вони Вам придадуться в Вашій роботі. І хай Вам бог помагає!

Ваш відданий друг Шолом-Алейхем

...У маленькому, як горошина завбільшки, містечку Воронків, недалеко від Переяслава (де я народився 1859 року), перебув я свої найкращі золоті роки, прекрасні, дурні дитячі роки. У цьому маленькому Воронкові мого батька вважали значною особою, заможною люди-

1 Згодом я таку книжку почав писати в Італії під назвою "Шолом-Алейхемова біографія, написана ним самим" (Шолом-Алейхемова примітка, 1913).

ною. Він був староста всіх місцевих товариств — реб Нохем Вевиків! А ми, діти, реб Нохема Вевикова, теж були там не з абияких! Щотижня збиралося мало не все містечко на проводи суботи у нас; у свята городяни приходили трапезувати до нас; чарочку вина охоче випивали у нас; про цадика-чудотворця вели мову в нас, про політику — у нас. все — у нас. Дітей в нашому домі держали в страху божому, навертали на праведну путь. Нас віддали до найкращого меламеда реб Зореха. І ми були по-справжньому побожні.

Я ще й тепер пам'ятаю, які солодкі сльози ми проливали, слухаючи напучення нашого вчителя реб Зореха. Щодня він вичитував нам нотації, а ми потім, під час молитви, билися в груди й каялись, бо благочестя уживалося в нас з превеликими гріхами: ми були брехуни, ласуни, не слухали батька, проминали молитви, крали гроші з карнавок для пожертв (див. "Ножик"). А різні заборонені пристрасті, гріховні думки! Один наш товариш, Еля, Кейлин син, старший за нас, жених уже, розповідав нам бридкі історії, вводив нас у спокусу, розбещував, передчасно перетворював на дорослих. Потім вчитель вичитував нам, соромив нас, а ми заливалися слізьми, ревно молилися, не проминаючи ані слова, били себе в груди й плакали, плакали та каялись у своїх гріхах.

Я ще з дитинства визначався багатою, палкою фантазією. Будинки здавалися мені містами, подвір'я — країнами, дерева — людьми, дівчата — принцесами, багаті молоді люди — принцами, трава — військом, реп'ях і кропива — філістимлянами, едомітянами та моавітянами *, і я йшов воювати їх ("Зелень на свято"). Схоплювати живі, характерні риси кожного явища, кожної людини було мало не моєю манією. Я мимоволі імітував геть усіх, починаючи з учителя реб Зореха та його жінки, з товаришів та їхніх батьків і кінчаючи п'яничкою Борухом-Бером та кривоногим сторожем Ониськом. За це перекривляння мене немилосердно лупцювали. У хедері я зажив собі слави блазня й коміка. Усі, крім мене, сміялися, аж заходились сміхом. Вдома мати помітила мої кунштюки й заповзялася викоренити їх.

В умінні імітувати, "грати", "гримуватись" переді мною не поступався ще один хлопчик, який вмів також співати чудесних пісень. То був рабинів син Меєр, або Меєрл Медведев, згодом відомий співак Медведев. Мистецтво "гри" відкрилося йому ще тоді, коли він бігав босоніж і за шеляг чи пів-яблука виспівував найкращу пісню !. Удвох з Меєром ми грали "Розбійника" — сценку, яку ми самі створили. Медведєв грав розбійника, я — бідного єврея, а інші товариші були за дерева в лісі, за статистів. Я, бідак, стояв перед ним, перед розбійником, навколішки й благав його: "Чого ти хочеш од мене? Я — бідний, нещасний єврей! Змилуйся над моєю жінкою й дітьми!" А він, розбійник, з кухонним ножем у руці співав цікаву пісеньку про те, що він мусить, будь-що мусить вирізати всіх євреїв.

Хоч які ми були зіпсовані й погано виховані, почуття жалю до всього живого було в мене таке сильне, що вигляд заїждженого коня завдавав мені душевного болю (див. "Мафусаїл"), собака з перебитою ногою викликав у мене сльози (див. "Рябчик") і навіть кицька, нечиста тварина, була мені дорога й люба. А про бідних хворих дітей і казати нічого (див. "Нещасна").

Потяг до писання виник у мене, хоч як це дивно, з гарного почерка, якого я перейняв од мого вчителя реб Зореха. За гарне письмо батько давав мені один шеляг (перший "гонорар"). Я зшив собі товстий зошит і написав ("створив") цілий трактат з біблії та дикдука. Батько був у захваті від мого "твору" й довго-довго носив його в кишені, показуючи кожному стрічному, як чудово пише його син (мені було тоді років десять), як добре він знає біблію й дикдук. З цього приводу наш сусіда реб Айзик, ревний хасид з цапиною борідкою, який молився пискливим, мов у киценяти, голоском, сказав: "Дікдек-шминдек-биндек-казна-що! Головне в мене письмо, рука! Золота рука!" (Перша "критика").

Мене завжди поривало туди, у світ мрій, фантазій, у світ пісень (див. "Йоселе-соловей"), у світ музики (див. "Стемпеню"). Дійшовши бармицве, я прилюбився до скрипки, а батько, дізнавшись про це, дав мені доброго прочухана.

Збіднівши, ми переїхали з Воронкова назад у Пере-

Мені затямилась така пісенька з мелодією:

Вийду на Віденську вулицю, Чую стогін, чую зойк: Ой-ой! Ой-ой! Ой горе гірке!..

яслав. Там дітям уперше пошили модні сурдутики, з розрізом ззаду. Коли померла мати (від холери), батько віддав нас у повітове училище, де я визначився серед інших дітей своїми успіхами й старанністю. У п'ятнадцять років я вперше прочитав книжку російською мовою. То був "Робінзон Крузо". Одразу після цього я написав власного "Робінзона" під назвою "Єврейський Робінзон Крузо". Свій твір я показав батькові, а батько показав його пожильцям (ми мали тоді заїзд), і всі були в захваті.

Відтоді батько почав оберігати мене, наче скарб якийсь. Він визволив мене від мачушиної опіки, не дозволяв їй бити мене, не давав мені няньчити маленьких дітей, сікти родзинки (у нас була також винарня "Южннй берег") і заборонив мені чистити пожильцям взуття, ставити самовар, бути в них на побігеньках і виконувати всілякі інші роботи, які мені досі доручали.

У віці від сімнадцяти до двадцяти одного року, поки я не почав студіювати, готуючись стати казенним рабином, я дуже багато читав, а ще більше писав, і писав я, наслідуючи все, що читав: вірші, поеми, романи, драми без кінця-краю й просто безліч всякої всячини. Свої "твори" я посилав у всі єврейські та російські редакції (я писав староєврейською й російського мовами), і редакції мали, хвалити бога, чим палити груби. Тільки "Гамейліц" надрукував мої дві-три "статті" з редакційною приміткою дрібним шрифтом: "Мова у вас гарна. Надсилайте нам ваші твори — ми їх охоче пустимо в діло". І я заходився писати статті пудами, цілими вагонами, але їх у діло не пускали, не знаю чому.

Саме тоді (1883) почала виходити єврейська газета, перша газета сучасною єврейською мовою ("Фолксблат" — Олександра Цедербаума). Оскільки російські видавництва відмовлялися видавати мої романи й драми, а староєврейські статті теж чомусь не пускали в діло, то я спробував забави ради написати дещо розмовною єврейською мовою, мовою Менделе Мойхер-Сфорима *, чий твір саме тоді потрапив до моїх рук,— і, уявіть собі, редакція "Фолксблат" ухопилася за мій твір, і сам редактор Цедербаум власною рукою написав мені листа, в якому просив (розумієте? — просив!), щоб я писав далі. Відтоді я почав публікувати в "Фолксблат" фейлетони, і що більше я писав, то частіше мене просили присилати ще. До того ж співробітником "Фолксблат" став тоді Мордхе Спектор *, який весь час підохочував мене писати й робить це ще й до сьогодні. Але мої писання були тоді тільки забавкою, аж поки не сталася історія з "Ножиком", яка цілком змінила характер моєї творчості та й усе моє життя.

У ту пору мене цікавили комерція, гроші, біржа, цінні папери тощо — все такі речі, що не мають ніякого відношення до літератури. Я тоді, як то кажуть, вбився в пір'я, мав багато грошей і, можливо, пішов би зовсім іншим шляхом, який дехто вважає справжнім шляхом...