Забуте вбивство - Сторінка 22

Незабаром обручку було знайдено біля великого куща дельфіній, Ґвенда бурхливе виразила свою радість.

– А тепер ви дозволите мені запропонувати вам чогось випити, місіс Рід? Пива? Склянку хересу? Чи, може, ви волієте випити кави або чогось такого?

– Я не хочу нічого, дякую. Лише сигарету.

Вона сіла на лаву, й Ерскін сів біля неї.

Кілька хвилин вони курили мовчки. Серце Ґвенди калатало досить швидко. Вона мусила ризикнути – іншого виходу не було.

– Я хочу щось у вас запитати, – сказала вона. – Можливо, моє запитання здасться вам нечемним і зухвалим. Але мені вкрай треба це знати, а ви, либонь, єдина особа, яка зможе відповісти на моє запитання. Адже, я думаю, ви колись були закохані в мою мачуху.

Він обернув до неї здивоване обличчя.

– У вашу мачуху?

– Так. У Гелену Кеннеді. Яка потім стала Геленою Гелідей.

– Он ви про що.

Чоловік поруч із нею сидів мовчки. Його очі дивилися невидющим поглядом на освітлений яскравим сонячним світлом моріжок. Сигарета диміла, затиснута між його пальцями. Хоч як тихо він сидів, Ґвенда відчувала, як у цьому напруженому тілі шаліє ураган почуттів. Його рука доторкнулася до її руки.

Ніби відповідаючи на запитання, яке він сам собі поставив, Ерскін сказав.

– Листи, я думаю.

Ґвенда нічого не відповіла.

– Я не писав їй багато – можливо, два або три листи. Вона сказала, що спалила їх, але жінки ніколи не знищують листів, чи не так? Й отже, вони потрапили у ваші руки. І ви хочете знати…

– Я хочу знати більше про неї. Я дуже її любила. Хоч я була зовсім малою дитиною, коли вона від нас пішла.

– Вона від вас пішла?

– А ви не знали?

Його очі, щирі та здивовані, зустрілися з поглядом її очей.

– Я не мав від неї жодної звістки – від того літа в Дилмауті.

– То ви не знаєте, де вона тепер?

– Звідки ж я можу знати? Минуло багато років. Усе давно скінчено. Забуто.

– Забуто?

Він усміхнувся, але усмішка його була гіркою.

– Ні, мабуть, не зовсім забуто. Ви дуже спостережлива жінка, місіс Рід. Але розкажіть мені про неї. Вона не мертва, вона жива?

Легкий прохолодний вітерець несподівано повіяв, охолодив їхні щоки й відлетів геть.

– Я не знаю, мертва вона чи ні, – сказала Ґвенда. – Я нічого не знаю про неї. Думала, можливо, ви щось знаєте?

Він похитав головою, а вона провадила:

– Того літа вона покинула Дилмаут. Одного вечора, цілком несподівано. Нічого нікому не сказавши. І ніколи не повернулася.

– І ви думали, я міг щось знати про неї?

– Так.

Він похитав головою.

– Ні. Я не чув про неї жодного слова. Але ж її брат – диктор Кеннеді – він живе в Дилмауті. Він повинен знати. Чи він теж помер?

– Ні, він живий. Але й він нічого не знає. Розумієте, вони всі думають, що вона втекла з якимсь чоловіком.

Він обернув голову й подивився на неї. Глибокі, наповнені смутком очі.

– Вони думали, вона втекла зі мною?

– Це була одна з можливостей.

– Чи існувала така можливість? Навряд. До цього в нас ніколи не доходило. Чи ми були просто дурні – добросовісні йолопи, які проґавили свій шанс на щастя?

Ґвенда нічого не сказала. Ерскін знову обернув голову й подивився на неї.

– Можливо, вам ліпше почути мою розповідь. Хоч особливо нема чого розповідати. Але я не хочу, щоб ви склали хибну думку про Гелену. Ми зустрілися на кораблі дорогою до Індії. Один із моїх синів захворів, і дружина мала вирушити за мною наступним кораблем. Гелена їхала туди, щоб вийти заміж за чоловіка, який служив у лісовому відомстві чи щось таке. Вона не кохала його. Він був для неї тільки другом, лагідним і добрим, і вона хотіла також покинути дім, де почувалася нещасливою. Ми закохалися одне в одного.

Він помовчав.

– Мої слова можуть вам здатися надто категоричним твердженням. Але то не була – я хочу, щоб ви це зрозуміли, – звичайна собі інтрижка на борту корабля. То було дуже серйозно. Ми обоє були – як би це висловити – приголомшені тим вибухом почуттів. І нічого не можна було вдіяти. Я не міг покинути Дженет і своїх дітей. Гелена дивилася на це так само, як і я. Якби йшлося тільки про Дженет – але я мав двох синів. Ніякої надії не було. Ми погодилися попрощатись і спробувати забути про все.

Він засміявсь коротким, невеселим сміхом.

– Забути? Я ніколи не міг забути – бодай на мить. Життя для мене перетворилося на пекло. Я не міг викинути з голови думки про Гелену… Але вона не одружилася з тим хлопцем, із яким мала намір одружитися. В останню мить вона просто не змогла зважитися на це. Вона повернулася до Англії й на зворотному шляху зустрілася з тим іншим чоловіком – то був ваш батько, думаю. Десь через два місяці вона написала мені, розповівши про те, що зробила. Він був дуже нещасливий, бо втратив дружину, і там була мала дівчинка. Вона подумала, що зможе зробити його щасливим, і в її ситуації то буде найкращий вихід. Вона написала мені з Дилмаута. Через вісім місяців помер мій батько, я вийшов у відставку й повернувся до Англії. Ми хотіли десь відпочити кілька тижнів, перш ніж оселитися в цьому домі. Моя дружина запропонувала Дилмаут. Якась подруга описала їй це містечко як дуже затишне й гарне. Про Гелену вона, звичайно, нічого не знала. Ви можете уявити собі, яка мене опанувала спокуса? Побачити її знову. Побачити чоловіка, за якого вона вийшла заміж.

Запала коротка мовчанка, а тоді Ерскін повів далі:

– Ми приїхали в Дилмаут й оселилися в "Роял Кларенс". Це було помилкою. Побачити знову Гелену було для мене пекельним випробуванням. Вона здавалася загалом щасливою – і я не знав, чи вона досі мене кохає чи вже ні… Можливо, вона змогла подолати це… Моя дружина, думаю, щось запідозрила… Вона… жінка дуже ревнива й завжди такою була… Це все, – додав він несподівано. – Ми покинули Дилмаут…

– Сімнадцятого серпня, – сказала Ґвенда.

– Справді? Я вже не пам'ятаю точної дати…

– Це було в суботу, – сказала Ґвенда.

– Так, ви маєте слушність. Пригадую, Дженет сказала, що в цей день на північ, певно, їхатиме багато народу – але я так не думав…

– Спробуйте пригадати, майоре Ерскін, коли востаннє ви бачили мою мачуху – Гелену?

Він усміхнувся лагідною, стомленою усмішкою.

– Мені не треба буде докладати великих зусиль, щоб пригадати це. Я бачив її ввечері напередодні нашого від'їзду. На пляжі. Я пішов туди прогулятися після вечері, вона була там. Більше нікого там не було. Я провів її додому. Ми пройшли через сад…

– О котрій годині?

– Я не знаю. Десь о дев'ятій, думаю.

– І ви попрощалися?

– І ми попрощалися. – Він знову засміявся. – О, то було зовсім не таке прощання, про яке ви подумали. Воно було уривчастим і коротким. Гелена сказала: "А тепер ідіть. Ідіть швидше. Бо я не…" Тут вона урвала мову – і я пішов.

– Ви повернулися до готелю?

– Так, у кінцевому підсумку. Але я подолав велику дорогу – спершу я вийшов далеко за місто.

Ґвенда сказала:

– Після стількох років буває важко пригадати точну дату. Але, думаю, то був той самий вечір, коли вона покинула дім – і вже ніколи не повернулася.

– Я розумію. А що ми з дружиною від'їхали наступного дня, то поширилася чутка, ніби вона втекла зі мною. Люди мають багату уяву.

– Але вона з вами не тікала? – напрямки запитала Ґвенда.

– Господи, звісно, ні, ми ніколи про це навіть не говорили.

– Тоді чому, на вашу думку, вона покинула Дилмаут? – спитала Ґвенда.

Ерскін спохмурнів. Його поведінка змінилася, стала більш зацікавленою.

– Розумію, – сказав він. – Тут виникає невеличка проблема. Вона не залишила… е… якогось пояснення?

Ґвенда на миті замислилася. Потім висловила свою особисту думку:

– Думаю, вона не залишила жодного слова. Ви припускаєте, вона втекла з кимось іншим?

– Ні, такого вона не могла вчинити.

– Схоже, ви в цьому переконані.

– Так, я переконаний.

– Тоді чому вона так зробила?

– Якщо вона справді покинула дім – так несподівано, – то я бачу тільки одну можливу причину. Вона втекла від мене.

– Від вас?

– Так, можливо, вона боялася, що я знову захочу з нею побачитися, що почну надокучати їй. Вона, певно, бачила, що я божевільно її кохаю… Так воно, мабуть, і було.

– Це не пояснює, – сказала Ґвенда, – чому вона так ніколи й не повернулася. Скажіть мені, Гелена вам казала що-небудь про мого батька? Про те, що він чимось її турбує? Або що вона боїться його? Щось у такому дусі?

– Боїться його? Чому? О, розумію, ви думаєте, він міг ревнувати. Він був ревнивий?

– Я не знаю. Він помер, коли я була малою дитиною.

– А, пробачте, я зовсім про це забув. Ні, я пригадую, він завжди був спокійний і приємний. Він кохав Гелену, пишався нею – нічого поганого я про нього сказати не можу. Це я ревнував його до Гелени.

– Вам здавалося, вони більш-менш щасливі разом?

– Так, вони були щасливі. Я був радий – але разом із тим мені було боляче, ви повинні розуміти… Ні, Гелена ніколи не говорила зі мною про нього. Я вже казав вам, що ми майже ніколи не бували наодинці. І довірчих розмов між нами не було. Але тепер, коли ви про це запитали, я пригадую, що Гелена якось здалася мені стурбованою…

– Стурбованою?

– Так. Я подумав, можливо, її стурбувала поведінка моєї дружини, але то було щось більше.

Він знову гостро поглянув на Ґвенду.

– Може, вона боялася свого чоловіка? Може, він ревнував її до інших чоловіків?

– Ви ж самі думаєте, що ні.

– Ревнощі – дивне почуття. Воно може іноді ховатися так глибоко, що ти навіть не здогадуєшся про його існування. – Він затремтів якимсь дивним коротким тремтінням. – Але воно може бути страшним – дуже страшним.

– Я ще про одне хотіла б вас запитати, – сказала Ґвенда.

Почувся гуркіт машини, що наближалася до будинку.

Майор Ерскін сказав:

– Моя дружина вже повертається з крамниць.

В одну мить він перетворився на зовсім іншу особу. Голос став стриманим і формальним, обличчя – безвиразним. Легке тремтіння показувало, що він нервується.

Місіс Ерскін з'явилася з-за рогу будинку.

Чоловік пішов їй назустріч.

– Місіс Рід загубила свою обручку вчора в саду, – сказав він.

– Справді? – гостро запитала місіс Ерскін.

– Доброго ранку, – сказала Ґвенда. – На своє щастя, я її знайшла.

– Вам дуже пощастило.

– О, так. Мені було б дуже прикре загубити її. Ну, мені пора.

Місіс Ерскін промовчала. Майор Ерскін сказав:

– Я вас проведу до машини.

Він пішов за Ґвендою по терасі. Зненацька пролунав гострий голос його дружини:

– Ричарде! Попроси в місіс Рід пробачення, але тебе терміново кличуть до телефона…

Ґвенда поквапно промовила:

– О, все гаразд.