Забуте вбивство - Сторінка 29

У неї надто багата уява, подумав я. Простих подій життя для неї було мало, для Лілі тобто. Вона розповідала мені довгу ахінею про те, як пан убив пані й, мабуть, закопав її тіло в підвалі – щось про французьку дівчину, яка визирнула у вікно й щось чи когось там побачила. "Не звертай уваги на іноземців, дівчино, – сказав я. – Усі вони мастаки брехати. На відміну від нас". І коли вона стала базікати про це далі, я не став слухати, бо вона вигадувала все з нічого. Їй подобалися злочини, моїй Лілі. Вона дуже любила читати "Санді Ньюз", де друкували серіали про знаменитих убивць. Вона була переповнена всім цим, і якщо їй уявляється, що вона служила в домі, де було скоєне вбивство, то нехай собі тішиться такими думками, думки нікому не завдають шкоди. Та коли вона причепилася до мене з тим оголошенням у газеті – "залиш його, як воно є", так я тоді сказав, "бо напитаєш собі лиха". І якби вона мене послухала, то досі була б жива.

Він замислився на хвилину або дві.

– Атож, досі була б жива, – завершив він свої міркування. – Але надто вона була високої думки про себе, моя Лілі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Хто з них?

Джайлз і Ґвенда не поїхали з інспектором Ластом і доктором Кеннеді розпитувати містера Кімбла. Вони приїхали додому близько сьомої вечора. Ґвенда була блідою й хворою. Доктор Кеннеді сказав Джайлзу:

– Дайте їй випити трохи бренді й нехай вона з'їсть що-небудь, потім у кладіть її в постіль. Вона пережила глибоке потрясіння.

– Як це жахливо, Джайлзе, – знову й знову повторювала Ґвенда. – Як жахливо. Та дурна жінка призначила побачення з убивцею й так довірливо з ним зустрілася, щоб напитати собі смерть. Пішла, як вівця на забій.

– Не думай про це, моя кохана. Адже ми й раніше знали про існування вбивці.

– Ні, ми не знали. То не був убивця сьогоднішній. Я хочу сказати, те вбивство було скоєне вісімнадцять років тому. Воно, у якомусь розумінні, не було реальним. А могло виявитися й помилковим припущенням.

– Що ж, сьогодні ми переконалися в тому, що воно не було помилковим припущенням. Ти весь час мала рацію, Ґвендо.

Джайлз був радий, що вони застали міс Марпл у Домі-на-Горі. Вона та місіс Кокер по черзі метушилися біля Ґвенди, яка відмовилася від бренді, бо воно нагадувало їй про хитавицю на морі, але погодилася випити гарячого віскі з лимоном, а потім, піддавшись на вмовлянню місіс Кокер, сіла і з'їла омлет.

Джайлз хотів би перевести розмову на іншу тему, але міс Марпл, як він сам визнав згодом, виявила більше тактовності, заговоривши про вбивство у вельми спокійному та розважливому гоні.

– Це, звичайно, жахливо, моя люба, – сказала вона, – і дуже велике потрясіння, але й цікаве по-своєму, треба визнати. Я, звичайно, жінка дуже стара, а тому смерть мене не хвилює так, як вона хвилює вас, – мене може вразити по-справжньому лише щось надто болісне й тривале, як, наприклад, захворювання на рак. Головне, що ця трагічна подія остаточно й незаперечно підтвердила: бідолашну молоду Гелену Гелідей було вбито. Ми досі про це тільки здогадувалися, але тепер ми знаємо.

– І, судячи з ваших слів, ми, певно, знаємо також, де шукати тіло. Думаю, що в льоху.

– Ні, ні, містере Рід. Ви повинні пам'ятати, як Едіт Паджет розповіла, що, стурбована словами Лілі, вона спускалася в льох, проте нічого там не знайшла, а якби там були якісь сліди, то їх не міг би не помітити той, хто їх там свідомо шукав.

– Що ж тоді могло статися з тілом? Хтось забрав його в машину і скинув зі скелі в море?

– Ні. Пригадайте-но, мої любі, що вас вразило найбільше, коли ви сюди переїхали – я маю на увазі передусім вас, Ґвендо. Той факт, що з вікна вітальні не відкривався вид на море. Там, де ви сподівалися знайти сходи, які ведуть до моріжка, були натомість зарості густих чагарів. Потім ви з'ясували, що сходи були там справді, але їх чомусь перенесли в кінець тераси. Чому, ви думаєте, їх перенесли?

Ґвенда подивилася на неї з таким виразом, ніби починала щось розуміти.

– Ви хочете сказати, що саме там…

– Для такого перенесення сходів мала бути причина, але розумну причину для цього годі знайти. Те місце, правду кажучи, геть незручне, щоб будувати там сходи до моріжка. Але той кінець тераси майже невидимий із будинку – його можна побачити лише крізь одне вікно, вікно дитячої кімнати, на другому поверсі. А ви хіба не розумієте, що коли ви закопуєте тіло, то земля буде порушена й треба знайти причину, яка пояснювала б, чому вона порушена. А причиною можна було назвати перенесенню сходів від місця, що навпроти вітальні, у кінець тераси. Я вже знаю зі слів доктора Кеннеді, що Гелена Гелідей та її чоловік дуже любили сад і багато працювали в ньому. Садівник, який щодня до них приходив, звик просто виконувати їхні розпорядження. А коли він прийшов і побачив, що сходи вже почали переносити й частину плит зірвано, то вирішив що Гелідеї почали цю роботу, коли його не було, і завершив її. Труп, звичайно, могли закопати де завгодно, але ми можемо бути цілком певні, що насправді він закопаний у кінці тераси, а не перед заскленими дверима вітальні.

– Чому ми можемо бути в цьому певні? – запитала Ґвенда.

– Адже бідолашна Лілі Кімбл написала у своєму листі, що вона вже не думає, ніби тіло сховане в льоху, бо Леоні щось побачила, визирнувши у вікно. Тут усе дуже ясно, хіба не так? Швейцарська дівчина визирнула вночі у вікно дитячої кімнати й побачила, що в саду копають могилу. Можливо, вона впізнала й того, хто її копав.

– І нічого не повідомила поліції?

– Моя люба, тоді ніхто не знав про те, що в домі скоєне злочин. Місіс Гелідей утекла з коханцем – це єдине, що дійшло до свідомості Леоні. Мабуть, вона майже не розмовляла англійською мовою. Вона розповіла Лілі, либонь уже значно пізніше, про те, що побачила в ту ніч із вікна, і це підтвердило віру Лілі в те, що в домі було скоєно злочин. Але я не маю сумніву: Едіт Паджет вилаяла Лілі за те, що та базікає дурниці, а швейцарська дівчина погодилася з її думкою і, звичайно ж, не захотіла звертатися до поліції. Іноземці завжди уникають будь-яких стосунків із поліцією, коли перебувають у чужій країні. Тож вона повернулася до своєї Швейцарії й, певно, ніколи більше не згадувала про ту ніч.

Джайлз сказав:

– Якщо вона досі жива, якщо її можна знайти…

– Не виключено, – сказала міс Марпл.

– А як?

– Поліція зробить це набагато краще, ніж ви, – сказала міс Марпл.

– Інспектор Ласт приїде сюди завтра вранці.

– Тоді я, певно, скажу йому – про сходи.

– А про те, що я бачила чи думала, що бачила в холі? – нервово запитала Ґвенда.

– Так, моя люба. Ви вчинили дуже мудро, що досі не казали про це нікому. Дуже мудро. Але тепер, я думаю, час настав.

Джайлз сказав, ретельно добираючи слова:

– Вона була задушена в холі, а тоді вбивця відніс її нагору й поклав на ліжко. Келвін Гелідей увійшов, знепритомнів від підмішаного у віскі наркотика, і його, у свою чергу, вбивця відніс до спальні. Він прийшов до тями й подумав, що це він її вбив. Убивця, певно, спостерігав цю сцену десь зблизька. Коли Келвін побіг до доктора Кеннеді, вбивця забрав тіло, мабуть, заховав його в кущах у кінці тераси й чекав, поки всі ляжуть спати, а коли вирішив, що всі уже сплять, то викопав могилу й зарив тіло. Це означає, що він мусив бути тут, десь біля самого будинку, протягом усієї ночі?

Міс Марпл кивнула головою.

– Він мусив бути – на місці злочину. Я пригадую, як ви сказали, що це важливо. Тепер нам треба поміркувати, хто саме із наших трьох підозрюваних мав для цього найбільше можливостей. Спершу ми візьмемо Ерскіна. Він, безперечно, був на місці злочину. Він сам зізнався, що прийшов сюди з Геленою Кеннеді з пляжу близько дев'ятої вечора. Він попрощався з нею. Але чи справді він попрощався? А що, як натомість він її задушив?

– Але між ними все вже було давно скінчено! – скрикнула Ґвенда. – Дуже давно. Він сказав, що майже ніколи не був наодинці з Геленою.

– Невже ти досі не зрозуміла, Ґвендо, що тепер наш погляд на ті події не може залежати від того, хто щось там сказав.

– Я дуже рада, що ви самі дійшли такого висновку, – втрутилася з розмову міс Марпл. – Бо мене трохи стривожило, знаєте, що ви обоє, здавалося, сприймали як актуальні факти те, що вам казали люди. Боюся, я надто недовірлива за своєю природою, але передусім тоді, коли йдеться про вбивство, я беру собі за правило не вірити нічому з того, що мені розповідають, поки це не буде перевірено. Наприклад, я вважаю цілком доведеним той факт, що одяг, спакований у валізу й забраний, був не тим одягом, який могла б зібрати сама Гелена Гелідей, бо не тільки Едіт Паджет повідомила нам, що Лілі їй так сказала, а й сама Лілі згадала про цей факт у своєму листі до доктора Кеннеді. Отже, тут ми маємо факт. Доктор Кеннеді сказав, що Келвін Гелідей вважав, ніби його дружина таємно отруює його наркотиками, і Келвін Гелідей у своєму щоденнику це підтверджує – отже, маємо ще один факт, і дуже цікавий факт, вам не здається? А проте ми не станемо заглиблюватися в ці міркування тепер.

Але я хотіла б наголосити на тому, що дуже багато припущень, які ви зробили, ви зробили, посилаючись на те, що вам було сказано – а цього ніколи не слід робити, хоч би якими вірогідними здавалися вам ці розповіді.

Джайлз дивився на неї, не відриваючи погляду.

Ґвенда, у якої відновився нормальний колір обличчя, пила каву й перехилилася через стіл.

Джайлз сказав:

– А зараз спробуймо пригадати, що казали нам ці троє людей. Спершу розглянемо Ерскіна. Він сказав…

– Даремно ти причепився до нього, – зауважила Ґвенда. – Ти тільки марнуєш час, обговорюючи його, бо тепер він остаточно відпав. Він не міг убити Лілі Кімбл.

Джайлз незворушно провадив:

– Він сказав, що зустрівся з Геленою на кораблі дорогою в Індію й вони закохалися одне в одного, проте не міг примусити себе покинути дружину й дітей, і вони погодилися сказали одне одному "прощавай". А припустімо, усе було зовсім не так. Припустімо, він до нестями закохався в Гелену, а вона не схотіла тікати з ним. Припустімо, він пригрозив убити її, якщо вона вийде заміж.

– Це дуже малоймовірно, – сказала Ґвенда.

– Такі речі трапляються. Згадай, як ти підслухала, що казала йому дружина. Ти списала її слова на ревнощі, але вони могли бути правдивими.