Забуте вбивство - Сторінка 26

– Так, я, звичайно, про нього чув. Екскурсії по Девону в бридких автобусах, пофарбованих у колір вершкового масла. Але це прізвище здається мені знайомим і в якомусь іншому зв'язку.

– Гелена, – сказала Ґвенда.

– Святий Боже, той самий хлопець?

– Так.

– Але ж він був жалюгідним дрібним пацюком. То він чогось досягнув у світі?

– Я можу поставити вам одне запитання, сер? – сказав Джайлз. – Ви урвали якісь стосунки, що виникли між ним та Геленою. Ви це зробили лише з міркувань його, скажімо, низького суспільного становища?

Кеннеді подивився на нього сухим поглядом.

– Я чоловік старих поглядів, юначе. Сучасне євангеліє стверджує, що всі люди рівні й однаково гарні. 3 погляду моралі це справді так, не заперечую. Але я вірю в той факт, що існує суспільний стан, у якому ти народився, – і я певен, тобі ліпше залишатися в ньому. А крім того, – додав він, – той суб'єкт не здавався мені хлопцем порядним. І потім він довів, що я мав слушність.

– А що він, власне, зробив?

– Я вже точно не пам'ятаю. Здається, він хотів продати за гроші якусь інформацію, що її роздобув на службі у Фейна. Якісь конфіденційні відомості про одного з їхніх клієнтів.

– А він переживав, коли його прогнали зі служби?

Кеннеді скинув на нього гострим поглядом і лаконічно відповів:

– Так!

– І не було жодної іншої причини, з якої вам не подобалася його дружба з вашою сестрою? Він не здавався вам… дивним у чомусь?

– Якщо ви вже порушили цю тему, то я відповім вам цілком відверто. Мені здавалося, а надто після того, як його звільнили зі служби, що Джекі Ефлік виявляв ознаки неврівноваженого темпераменту. Щось подібне до манії переслідування. Але, схоже, це не завадило йому згодом досягти в житті певного успіху.

– Хто його звільнив? Волтер Фейн?

– Я не маю жодного уявлення про те, чи був до цього причетний Волтер Фейн. Його звільнила фірма.

– І він намагався виставити себе невинною жертвою?

Кеннеді кивнув головою.

– Зрозуміло… А тепер нам треба мчати швидше за вітер. До четверга, сер.

II

Дім був нещодавно збудований. Залізобетонний, вигнутої форми, з широкими вікнами. Їх провели через широкий хол до кабінету, половину якого займав великий, оздоблений хромом письмовий стіл.

Ґвенда нервово прошепотіла Джайлзу:

– Я просто не знаю, що ми робили б, якби в нас не було міс Марпл. Ми посилаємося на неї за кожним поворотом. Спочатку нам у пригоді стали її друзі в Нортумберленді, а тепер дружина вікарія з її щорічною екскурсією "Хлоп'ячого клубу".

Джайлз застережливо підняв руку, бо двері відчинилися й Дж. Дж. Ефлік швидко увійшов до кімнати.

Це був повний чоловік середнього віку, одягнений у яскравий картатий костюм. Очі в нього були темні й проникливі, обличчя рум'яне й добродушне. Він ніби втілював популярне уявлення про успішного букмекера.

– Містер Рід? Доброго ранку. Радий познайомитися.

Джайлз відрекомендував йому Ґвенду, і той потиснув їй руку, можливо, з перебільшеною сердечністю.

– І що я можу зробити для вас, містере Рід?

Ефлік сів за своїм величезним письмовим столом. Він запропонував гостям цигарки з оніксової коробки.

Джайлз заговорив про екскурсію "Хлоп'ячого клубу". Її хочуть організувати його давні друзі, і він зацікавлений у тому, щоб допомогти їм облаштувати дводенну поїздку по Девону.

Ефлік відповів йому в стилі справжнього бізнесмена: назвав ціни й висунув кілька пропозицій. Але на його обличчі був вираз певної розгубленості.

Нарешті він сказав:

– Із цим усе досить ясно, містере Рід, я вам потім зателефоную, щоб обговорити остаточні умови. Але це справа, що стосується моєї професійної діяльності. Та якщо я правильно зрозумів свого клерка, то ви хотіли зустрітися зі мною для суто приватної розмови за моєю приватною адресою.

– Атож, містере Ефлік. Насправді існують дві причини, з яких я хотів би поговорити з вами. Одну справу ми вже з'ясували. Друга має приватний характер. Моя дружина, яка тут перед вами, дуже хотіла б знайти свою мачуху, якої не бачила багато років, і ми подумали, чи не змогли б ви допомогти нам.

– Ну, якщо ви скажете мені, як звати ту леді – я так розумію, я з нею знайомий?

– Ви з нею були знайомі колись. Її звуть Гелена Гелідей, а до свого одруження вона була міс Геленою Кеннеді.

Ефлік сидів дуже спокійно. Він підняв очі й повільно відхилився назад на стільці.

– Гелена Гелідей… Щось не пригадую… Гелена Кеннеді..

– Вона жила в Дилмауті, – сказала Ґвенда.

Ніжки Ефлікового стільця зі стуком опустилися вниз.

– Он ви про кого, – сказав він. – Звичайно, звичайно! – Його рум'яне обличчя засяяло від утіхи. – Маленька Гелена Кеннеді! Так, я її пам'ятаю. Але відтоді минуло дуже багато часу. Десь років двадцять.

– Вісімнадцять.

– Справді? Час летить, як то кажуть. Але, боюся, ви будете розчаровані, містере Рід. Після того я більше не зустрічався з Геленою. Навіть ніколи про неї не чув.

– Дуже шкода, – сказала Ґвенда. – Для нас це велике розчарування. Ми так сподівалися, що ви допоможете нам.

– А в чім проблема? – Його очі швидко ковзнули по них обох. – Вона посварилася з чоловіком? Пішла з дому? Чи, може, ідеться про гроші?

Ґвенда сказала:

– Вона несподівано покинула Дилмаут… Вісімнадцять років тому… З якимсь чоловіком.

Джекі Ефлік сказав із подивом у голосі:

– І ви подумали, вона могла втекти зі мною? Але чому?

– Бо ми чули, що ви з нею… колись давно… були закохані одне в одного.

– Я й Гелена? Але між нами нічого не було. Звичайна дружба між дівчиною й хлопцем. Ніхто з нас не ставився до цього серйозно. – І він сухо додав: – Бо наші почуття ні в кого не знайшли підтримки.

– Певно, наші запитання здаються вам дуже нахабними… – почала Ґвенда, але він урвав її.

– Зовсім ні, повірте. Я не вразливий. Ви шукаєте певну особу, і ви подумав, що я зможу допомогти вам. Запитуйте що завгодно – я нічого не стану приховувати. – Він подивився на неї замисленим поглядом. – То ви дочка Гелідея?

– Так. Ви знали мого батька?

Він похитав головою.

– Одного разу я заїхав побачитися з Геленою, коли був у Дилмауті в справах. Я чув, що вона одружилася й живе там. Вона була зі мною досить чемна, – він зробив паузу, – але не запросила мене залишитися на вечерю. Тому я не мав нагоди познайомитися з вашим батьком.

"Чи прозвучала якась нотка злості в цьому його "не запросила мене залишитися на вечерю"?" – подумала Ґвенда.

– А як вам здалося – якщо ви, звісно, пам'ятаєте – вона була щаслива?

Ефлік стенув плечима.

– Мабуть, щаслива. Правда це було дуже давно. Але я запам'ятав би, якби вона здавалася нещасливою.

І він додав голосом, що, здавалося, виразив цілком природну цікавість:

– То ви хочете сказати, що в Дилмауті нічого не чули про неї за ці вісімнадцять років?

– Нічого.

– І не було листів?

– Два листи, – сказав Джайлз. – Але ми маємо підстави думати, що написала їх не вона.

– Ви думаєте, що написала їх не вона? – з цікавістю перепитав Ефлік. – Це вже схоже на детективну історію.

– Нам теж так здається.

– А її брат, лікар, невже він не знає, де вона є?

– Ні.

– Диво та й годі. Справжня таємниця чи не так? А чому б вам не дати оголошення в газетах?

– Уже давали.

– Схоже, вона померла, – сказав Ефлік без якоїсь особливої інтонації в голосі. – Ви могли про це й не почути.

Ґвенда здригнулася.

– Вам холодно, місіс Рід?

– Ні, я просто уявила собі Гелену мертвою. А я не хочу вірити в те, що вона померла.

– Тут ви маєте слушність. Мені теж не хотілося б у це вірити. Вона була навдивовижу гарна.

Ґвенда імпульсивно сказала:

– Ви її знали. Ви знали її добре. У мене про неї лише дитяча пам'ять. Якою вона була? Як ставилися до неї люди? Як ставилися до неї ви?

Він дивився на неї хвилину або дві.

– Я буду з вами відвертим, місіс Рід. Вірте мені чи не вірте, але мені було жаль ту дитину.

– Вам було її жаль?

Вона подивилася на нього спантеличеним поглядом.

– Саме так. Вона тоді повернулася додому зі школи. Хотіла бодай трохи розважитися, як і кожна дівчина, але біля неї постійно перебував набагато старший брат зі своїми уявленнями про те, що можна, а чого не можна робити дівчині. Тож цій дівчині жилося зовсім невесело. Але я, правда, трошки показав їй, яке воно є, життя. Я особливо не був у неї закоханий, і вона не була закохана в мене. Але вона любила трохи похизуватися – от, мовляв, яка я смілива та зухвала. Потім вони, звичайно, довідалися, що ми зустрічаємося, і він усе припинив. Я його не звинувачую. Вона й справді була з іншого кола, ніж я. Ми з нею не були заручені або щось таке. Я, звичайно, мав намір одружитися коли-небудь, але тоді, коли стану набагато старший. І я хотів знайти собі таку дружину, яка допомогла б мені стати на ноги. Гелена не мала грошей, та й з усіх інших поглядів мені не підходила. Ми лише фліртували трохи й були добрими друзями.

– Але ви, певно, розгнівалися на доктора…

Ґвенда зробила паузу, й Ефлік сказав:

– Звичайно, я був трохи сердитий, не заперечую. Тобі не може сподобатися, коли тобі кажуть, що ти нічого не вартий. Але в житті ліпше не перейматися такими дрібницями.

– А потім ви втратили роботу, – нагадав йому Джайлз.

Приємний вираз зійшов з обличчя Ефліка.

– Мене справді звільнили. З фірми Фейна та Вочмена. І я добре знаю, хто мені це влаштував.

– Справді? – у тоні голосу Джайлз і прозвучало запитання, але Ефлік похитав головою.

– Я не стану називати імен, але я маю свої міркування. Мене вигнали зі служби, і я знаю, хто це зробив. І чому! – Його щоки почервоніли. – Брудна робота! – сказав він. – Шпигувати за людиною, налаштовувати їй пастки, брехати про неї. О, в мене були вороги. Але я ніколи не дозволяв їм розтоптати себе. Я вмів боронитися. І я нічого не забував.

Він замовк. Несподівано вираз його обличчя знову змінився, він, як і раніше, став веселим і безтурботним.

– Отже, боюся, я не можу допомогти вам. Ми трохи розважилися разом із Геленою – і то було все. Наші почуття далеко не заходили.

Ґвенда пильно дивилася на нього. Це була досить проста й очевидна історія – але чи правду він розповів, запитувала себе вона. Щось у неї не вкладалося – і раптом це "щось" виринуло на поверхню її свідомості.

– Але ви захотіли її відвідати, коли згодом приїхали до Дилмаута, – сказала вона.

Він засміявся.

– То ви мене упіймали, місіс Рід. Справді, я в неї був.