Забуте вбивство - Сторінка 5

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Це будинок із привидами, або зачарований, або щось таке… А я бачу те, що там трапилося, а може, навіть, те, що має там статися – а це ще гірше. Можливо, там буде вбито жінку на ім'я Гелена… Але якщо той будинок населений привидами, то не розумію, чому я все бачу тоді, коли я від нього далеко. Тож мені залишається припустити, що справа тільки в мені і я втрачаю розум. І ліпше буде, якщо я зустрінуся з психіатром негайно, сьогодні ж уранці.

– Звичайно, люба Ґвендо, ви завжди зможете з ним зустрітися, коли вичерпаєте всі інші можливості, але я дотримуюся думки що треба насамперед розглянути пояснення найпростіші та найбуденніші. Дозвольте мені чітко викласти всі відомі вам факти. Ідеться про три конкретні випадки, що стривожили вас. Ви чітко знали, що в саду є доріжка, хоч вона геть заросла непрохідними хащами, ви намагалися пройти у двері, які були замуровані й невидимі, і ви правильно та в усіх деталях уявили собі шпалери, хоч і не бачили їх. Так воно все було?

– Саме так.

– У такому разі найпростіше, найприродніше пояснення полягає в тому, що ви справді все це раніше бачили.

– В іншому житті, ви хочете сказати?

– Зовсім ні, моя люба. Я маю на увазі це життя. Я хотіла сказати, що то могли бути ваші спогади.

– Але раніше я ніколи не була в Англії й приїхала сюди лише місяць тому, міс Марпл.

– А ви цілком у цьому впевнені, моя люба?

– Звичайно, впевнена. Я прожила все своє життя поблизу від Крайстчерча, у Новій Зеландії.

– Ви там і народилися?

– Ні, я народилася в Індії. Мій батько був британським офіцером. Мати померла через рік або два по тому, як я народилася, і батько відіслав мене до її родичів у Нову Зеландію, щоб я росла й виховувалася там. А через кілька років помер і він.

– А ви пам'ятаєте, як переїздили з Індії до Нової Зеландії?

– Та, власне, ні. Пригадую тільки – але дуже й дуже туманно, – як пливла на кораблі. Пригадую кругле віконце – мабуть, ілюмінатор. А ще пригадую чоловіка в білій уніформі з червоним обличчям, синіми очима і якимсь знаком на підборідді – думаю, то був шрам. Він підкидав мене в повітря, і, пригадую, мені було страшно, але водночас приємно. Але все це дуже фрагментарні спогади.

– А чи пригадуєте ви свою няню?

– Так, пригадую, її звали Ненні. Я пам'ятаю Ненні, вона залишалася зі мною протягом якогось часу, доки мені не виповнилося п'ять років. Вона вирізала качок із паперу. Атож, вона була на тому кораблі. Вона сварила мене, коли я заплакала, бо капітан поцілував мене, а мені не сподобалася його борода.

– Це дуже цікаво, моя люба, бо у вашій пам'яті змішалися дві окремі подорожі. В одній із них капітан мав бороду, а в другій – червоне обличчя й шрам на підборідді.

– Справді, – погодилася Ґвенда, – схоже на те.

– Мені здається можливим, – сказала міс Марпл, – що коли померла ваша мати, ваш батько спочатку привіз вас із собою до Англії й ви протягом певного часу жили в тому будинку, який тепер називається Дім-на-Горі. Адже ви розповіли мені, що той будинок здався вам рідним домом відразу, як ви тільки оселилися в ньому. А кімната, яку ви обрали собі за спальню, певно, була вашою дитячою кімнатою.

– Вона справді була дитячою кімнатою. Там досі є ґратки на вікнах.

– От бачите? І вона була обклеєна тими веселими шпалерами з волошками та маками. Діти дуже добре пам'ятають, якими були стіни їхньої дитячої кімнати. У мене в пам'яті назавжди збереглися бузкові півники на стінах моєї дитячої кімнати, хоч, наскільки мені відомо, її обклеїли іншими шпалерами, коли мені було лише три роки.

– І саме тому я відразу подумала про іграшки, про дім для ляльок і про шухляди з іграшками?

– Атож. І про ванну, облицьовану червоним деревом. Ви мені сказали, що уявили собі, як у ній плавають качки, відразу, як тільки її побачили.

Ґвенда сказала замислено:

– Мені й справді здалося, що я знаю, де там усе є – і кухня, і комод із білизною. І я весь час думала про те, що існують двері, які ведуть із вітальні в їдальню. Але хіба можливо, щоб я тепер приїхала до Англії й купила саме той дім, у якому жила багато років тому?

– А чом би й ні, моя люба? Це просто дивовижний збіг, а дивовижні збіги в житті трапляються. Ваш чоловік хотів мати будинок на південному узбережжі, ви шукали такий будинок і випадково натрапили на дім, який розбудив вашу пам'ять і привабив вас. Він був прийнятного для вас розміру й продавався за помірковану ціну, тож ви купили його. Це аж ніяк не можна вважати чимось неймовірним. Якби цей будинок належав до тих, які називають (і нерідко слушно) "дім із привидами", гадаю, ви повелися б інакше. Але у вас не виникло якоїсь відрази до нього, крім тієї миті, коли, як ви мені розповіли, ви почали спускатися сходами й подивилися згори на хол.

Вираз страху знову промайнув в очах Ґвенди.

– Ви хочете сказати, що Гелена… це теж правда? – запитала вона.

Міс Марпл відповіла їй дуже лагідним голосом:

– Я думаю, що так, моя люба… Думаю, ми повинні виходити з того припущення, що коли інші події – це ваші спогади, то й вона – ваш спогад…

– Тобто я й справді бачила там вбиту людину – задушену, – і вона лежала там мертва?

– Я думаю, ви не усвідомлювали, що вона задушена, на цю думку наштовхнула вас п'єса, яку ви вчора дивилися, і ваш досвід дорослої людини, який підказує вам, що може означати синє спотворене обличчя. Я думаю, навіть дуже мала дитина, яка спускалася сходами, могла впізнати насильство, смерть та зло й пов'язати їх із певною послідовністю слів, бо я не маю сумніву, що вбивця справді промовив ці слова. Та сцена мала бути великим потрясінням для дитини. Діти – дивні малі створіння. Коли вони дуже налякані, а надто тим, чого не розуміють, вони про це не говорять. Вони ховають його десь у собі. Можливо, навіть забувають. Але пам'ять зберігає той спогад, хоч і десь дуже глибоко.

Ґвенда зробила глибокий вдих.

– І ви думаєте, щось подібне трапилося й зі мною? Але чому я тоді не пам'ятаю про все це тепер?

– Важко запам'ятати все по порядку. І нерідко, коли людина робить таку спробу, її пам'ять відсуває ці події ще далі. Але як на мене, то існують одна або дві ознаки, які вказують на те, що було саме так. Наприклад, коли ви розповідали мені про те, що з вами сталося в театрі учора ввечері, то застосували таке сполучення слів, яке багато про що говорить. Ви сказали, що "дивилися крізь перила" – але за нормальних обставин, як вам відомо, людина дивиться в хол не крізь перила, а поверх них. Лише дитина могла дивитися крізь.

– Ви дуже слушно це помітили, – відразу погодилася Ґвенда.

– Малопомітні речі дуже часто бувають значущими.

– Але хто вона була, Гелена? – запитала Ґвенда з розгубленим подивом,

– Скажіть-но мені, моя люба, ви досі переконані, що то була Гелена?

– Так… Це дуже дивно, бо я не знаю, хто така "Гелена", але разом із тим я її знаю – тобто я знаю, що там лежала "Гелена"… Але як я зможу довідатися більше?

– Я думаю, вам треба насамперед з'ясувати, чи були ви в Англії в ранньому дитинстві або, принаймні, чи могли ви тут бувати. Ваші родичі…

– Тітка Елісон, – урвала її Ґвенда. – Я певна, вона знає, була я тут чи не була.

– Тоді я раджу вам надіслати їй листа авіапоштою. Напишіть їй, що виникли обставини, за яких вам конче треба знати, бували ви в Англії чи ні. Думаю, ви отримаєте відповідь авіапоштою ще до того, як приїде ваш чоловік.

– О, дякую вам, міс Марпл. Ви були дуже доброю до мене. І, сподіваюся, ваші припущення відповідають дійсності. Бо якщо так, то зі мною все гаразд. Я маю на увазі, що в моїх проблемах немає нічого надприродного.

Міс Марпл усміхнулася.

– Я сподіваюся, що все так і є, як ми думаємо. Післязавтра я маю намір поїхати на північ Англії навідати своїх давніх друзів. Я повертатимуся через Лондон десь днів за десять. Якщо ви та ваш чоловік на той час будете тут і якщо ви одержите відповідь на свого листа, то мені буде надзвичайно цікаво знати результат.

– Звичайно, люба міс Марпл! Хай там як, а я хочу познайомити вас із Джайлзом. Він чарівний чоловік. І ми, звичайно ж, детально обговоримо разом цю історію.

Настрій Ґвенди майже повернувся тепер до нормального.

Але міс Марпл здавалася замисленою.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Убивство в ретроспективі

I

Десь через десять днів міс Марпл увійшла до невеличкого готелю у кварталі Мейфер, і там її з радісним ентузіазмом зустріло молоде подружжя – містер і місіс Рід.

– Це мій чоловік, міс Марпл. Джайлзе, я не можу тобі передати, яку велику послугу зробила мені міс Марпл.

– Я дуже радий познайомитися з вами, міс Марпл. Ґвенда розповіла мені, що вдарилася тоді в паніку й мало не загнала себе до божевільні.

Лагідні сині очі міс Марпл окинули Джайлза схвальним поглядом. Вельми привабливий молодик, високий і білявий, який мав дуже зворушливу звичку раз по раз кліпати очима від уродженої сором'язливості. Вона відзначила його рішуче підборіддя й трохи випнуту щелепу.

– Ми вип'ємо чаю в невеличкому темному вестибюлі, де ніколи нікого не буває, – сказала Ґвенда. – А потім покажемо міс Марпл листа від тітки Елісон. – Атож, – додала вона, коли міс Марпл із гострою цікавістю поглянула на неї. – Лист надійшов, і він підтверджує майже всі ваші здогади.

Після того, як вони допили чай, листа було розкрито й прочитано:

Люба Ґвендо!

Я була вельми стривожена тим, що тобі довелося перешити тяжке випробування. Правду кажучи, я геть забула, що у своєму глибокому дитинстві ти жила протягом короткого часу в Англії.

Твоя мати, моя сестра Міґен, познайомилася з твоїм батьком, майором Гелідеєм, коли їздила в гості до наших друзів, що на той час жили в Індії. Вони одружилися, і ти народилася там. Десь через два роки по тому, як ти народилася, твоя мати померла. Її смерть була для нас великим потрясінням, і ми написали твоєму батькові, з яким листувалися, але з яким реально ніколи не зустрічалися, попросивши його, щоб він віддав тебе під нашу опіку, бо ми прийняли б тебе з великою радістю, а військовослужбовцеві виховувати малу дитину, певно, було б нелегко. Проте твій батько відмовив нам у цьому й повідомив, що йде у відставку з армії й забирає тебе із собою до Англії. Він висловив сподівання, що ми знайдемо час і можливості навідати його там.

Наскільки мені відомо, твій батько, повертаючись на батьківщину, познайомився з молодою жінкою, заручився з нею ще в дорозі й одружився відразу по тому, як прибув до Англії.