Забуте вбивство - Сторінка 7

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

То яке містечко на узбережжі ви пропонуєте?

– Я думала про Дилмаут.

– Досить миле містечко. Щоправда, глухе й малоцікаве. То чому ви обрали Дилмаут?

Протягом хвилини або двох міс Марпл мовчала. Її погляд знову став стурбованим. Вона сказала:

– Якби одного дня ви випадково зіткнулися з фактом, який указував би на те, що багато років тому – дев'ятнадцять або двадцять – було скоєне вбивство. Той факт був би відомий лише вам, ніхто раніше про це не повідомляв і ніхто нічого не підозрював. Що ви зробили б?

– Убивство в ретроспективі, так?

– Достоту так.

– Нікого не засудили несправедливо? Ніхто не постраждав унаслідок того вбивства?

– Наскільки мені відомо, ні.

– Гм. Убивство в ретроспективі. Забуте вбивство. Що ж, я вам скажу свою думку. Я не став би ворушити забуте вбивство – ось що я зробив би. Розворушувати вбивство небезпечно. І, я сказав би, дуже небезпечно.

– Боюсь, я з вами згодна.

– Люди кажуть, убивця завжди повторює свої злочини. Це неправда. Існує різновид убивці, який скоює злочин, спромагається приховати його, а потім докладає всіх можливих зусиль, щоб ніколи більше не наражати себе на ризик. Я не хочу сказати, що потім такі люди живуть щасливо, – я в це не вірю, – бо існує багато способів розплати. Але бодай зовні все йде гаразд. Мабуть, саме так було у випадку з Мадлен Сміт, а потім й у випадку з Ліззі Борден. Провина Мадлен Сміт не була доведена, а Ліззі звинуватили – але багато людей думають, що обидві ті жінки були винні. Я міг би назвати й інші випадки. Ті люди ніколи не повторювали своїх злочинів – одне вбивство дало їм те, чого вони хотіли, і вони були задоволені. Але якби їм загрожувала небезпека? Я думаю, ваш убивця, хоч би ким він або вона були, належав саме до такого різновиду. Він скоїв злочин і позамітав за собою сліди, і ніхто нічого не запідозрив. Але припустімо, хтось почне докопуватися, нишпорити, перевертати каміння і зрештою, можливо, відкриє істину? То що в такому випадку робитиме ваш убивця? Просто стоятиме, усміхаючись, тоді як мисливець підходитиме до нього все ближче й ближче? Ні, якщо тут не йдеться про принципи, я залишив би все так, як воно є. – І він повторив свою попередню фразу: – Я не став би ворушити забуте вбивство.

І додав твердим голосом:

– І такий вам буде мій наказ: облиште все, як воно є.

– Але ця справа стосується не тільки мене. Вона стосується також двох чудових дітей. Дозвольте, я вам усе розповім.

І вона розповіла йому всю історію, а Гейдок вислухав її.

– Диво та й годі, – сказав він, коли міс Марпл закінчила. – Дивовижний збіг. Усе тут, власне, викликає подив. Але, думаю, ви собі чудово усвідомлюєте, які можуть бути наслідки?

– О, звичайно. Але вони поки що цього не розуміють.

– Це може призвести до великого нещастя, і тоді вони гірко пожалкують, що розбудили це приспане вбивство.

Скелети мають залишатися у своїх домовинах. А проте, скажу вам, я цілком розумію погляд того молодого Джайлза. Хай йому сто чортів, але я теж не зміг би залишити там усе, як є. Навіть мене розбирає тепер цікавість, хоч я й не живу в тому домі…

Він урвав свою мову й подивився на міс Марпл суворим поглядом.

– То саме цим пояснюється ваше бажання подихати свіжим повітрям Дилмаута? Ви хочете втрутитися в щось таке, що не має до вас найменшого стосунку.

– Авжеж, не має, докторе Гейдок. Але я хвилююся за тих двох. Вони молоді, недосвідчені й надто довірливі та наївні. Я відчуваю необхідність бути там і наглядати за ними.

– То ось чому ви туди їдете. Щоб доглянути за ними! Невже ви не можете обминути жодного вбивства? Навіть убивства в ретроспективі?

Міс Марпл відповіла йому слабкою усмішкою.

– Але ж ви не можете не погодитися з тим, що кілька тижнів, прожитих у Дилмауті, будуть корисними для мого здоров'я?

– Вони радше допровадять вас до могили, – сказав доктор Гейдок. – Але ж ви однаково мене не послухаєте!

III

Міс Марпл пішла навідати своїх друзів, полковника та місіс Бентрі, і зустріла полковника на під'їзній алеї до їхнього будинку. У руці в нього була рушниця, а біля його ніг – спанієль. Він сердечно привітався з нею.

– Я радий знову вас бачити. Як там Лондон?

Міс Марпл відповіла, що з Лондоном усе гаразд. Небіж водив її на кілька театральних вистав.

– Певно, ваші родичі – великі сноби. Щодо мене, то я цікавлюся лише музичною комедією.

Міс Марпл сказала, що дивилася російську п'єсу, вона була цікава, хоч, можливо, і трохи задовга.

– Росіяни! – зневажливо вигукнув полковник Бентрі.

Одного разу йому дали почитати роман Достоєвського, коли він лежав у приватній лікарні.

Він додав, що міс Марпл знайде Доллі в саду.

Місіс Бентрі завжди можна було знайти тільки в саду. Садівництво було її пристрастю. Її улюбленою літературою були каталоги цибулин, а її мова була насичена примулами, цибулинами, квітковими кущами та альпійськими дивовижами. Перше, що побачила від неї міс Марпл, був широкий зад, обтягнутий вилинялою твідовою спідницею.

На звук кроків, що наближалися, місіс Бентрі знову набула вертикальної пози, стогнучи та кривлячись від болю, бо її захоплення нагородило її ревматизмом, втерла піт на обличчі вимазаною в землі долонею й привіталася з подругою.

– Я вже чула, що ти повернулася, Джейн, – сказала вона. – Як тобі мої квіти дельфініуму? А мій тирлич тобі подобається? Я мала з ним трохи мороки, але тепер начебто він добре прижився. Але нам потрібен дощ. Досі було жахливо сухо. Естер сказала мені, що ти хвора й лежиш у ліжку, – додала вона (Естер була куховаркою місіс Бентрі, а крім того, постачала її сільськими новинами). – Я рада, що це виявилося неправдою.

– Я лише трохи перевтомилася, – сказала міс Марпл. – Доктор Гейдок вважає, що мені треба подихати морським повітрям. Я досить виснажена.

– Хай і так, але ти не можеш поїхати до моря тепер, – сказала місіс Бентрі. – Це абсолютно найкращий час для роботи в саду. Твої бордюри, мабуть, щойно зацвіли.

– Доктор Гейдок рекомендує мені їхати зараз.

– Доктор Гейдок справді не такий йолоп, як решта лікарів, – змушена була визнати місіс Бентрі.

– Мені спала на думку твоя куховарка, Доллі.

– Яка куховарка? Тобі потрібна куховарка? Ти ж маєш на увазі не ту жінку, що була схильна до пияцтва?

– Ні, ні, ні. Я говорю про ту що вміла готувати такі смачні тістечка. Ту, чий чоловік служив у вас старшим лакеєм.

– А, ти маєш на увазі Мок Тертл, – сказала місіс Бентрі, відразу зрозумівши, про кого йшлося. – Жінку з глибоким і трагічним голосом, що завжди говорила таким тоном, ніби ось-ось заплаче. З неї була добра куховарка. А чоловік у неї був гладкий і досить ледачий. Артур завжди казав, що він розбавляє віскі водою. Я не знаю, чи так справді було. Лихо в тому, що коли ви наймаєте на службу подружжя, то хтось із двох завжди буває незадовільним. Вони отримали спадок від якогось колишнього працедавця й купили готель на південному узбережжі.

– Саме про це я й подумала. Адже вони тепер живуть у Дилмауті?

– Саме там. Дилмаут, вулиця Сі-Перейд, чотирнадцять.

– Я подумала, що позаяк доктор Гейдок рекомендував мені трохи пожити на узбережжі моря, то я могла б поїхати туди. Їхнє прізвище Сондерс, чи не так?

– Так. Це чудова думка, Джейн. Ти нічого кращого не могла б придумати. Місіс Сондерс догляне за тобою, а що тепер кінець сезону, то вони будуть раді прийняти тебе й візьмуть недорого. Завдяки добрій кухні та морському повітрю ти швидко оклигаєш.

– Дякую тобі, Доллі, – сказала міс Марпл. – Сподіваюся, так і буде.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Гра в детективів

I

– Де, ти думаєш, лежало тіло? – запитав Джайлз. – Тут?

Він і Ґвенда стояли в холі Дому-на-Горі. Вони приїхали сюди вчора, пізно ввечері, і Джайлз був тепер охоплений справжнім мисливським азартом. Він утішався цим розслідуванням, наче малий хлопчик новою іграшкою.

– Та десь там, – сказала Ґвенда. Вона трохи піднялася сходами й подивилася згори критичним поглядом. – Атож, я думаю, воно лежало саме там.

– Повзи вниз, – сказав Джайлз. – Адже тобі років три не більше.

Ґвенда слухняно поповзла вниз.

– Ти не могла бачити чоловіка, який промовив ті слова?

– Не пригадую, щоб я його бачила. Він, мабуть, стояв трохи далі, атож – там. Я бачила лише його величезні лапи.

– Лапи? – здивовано перепитав Джайлз.

– То були справді лапи. Сірі лапи – не людські.

– Що ти вигадуєш, Ґвендо. Це ж не було вбивство на вулиці Морг. Люди не мають лап.

– Але він мав лапи.

Джайлз із сумнівом подивився на неї.

– Ти, певно, вигадала це потім.

– А тобі не здається, що я взагалі усе вигадала? – повільно проказала Ґвенда. – Ти знаєш, Джайлзе, я вже багато міркувала про це. Мені здається імовірнішим, що вся та подія була сном. І чом би справді їй не бути сном? Я могла дитиною побачити такий сон і дуже злякатися, а потім запам'ятати його надовго. Тобі не здається, що це дуже ймовірне пояснення? Адже ніхто в Дилмауті не має найменшого уявлення про те, що тут хтось когось убив або хтось раптово помер чи зник, і взагалі ніхто не пам'ятає нічого дивного й незвичайного про цей дім.

Тепер Джайлз здавався малим хлопчиком іншого різновиду – хлопчиком, у якого відібрали його нову іграшку.

– Мабуть, і справді твоє видіння могло бути лише жахливим сном, – неохоче зізнався він.

А тоді раптом обличчя йому проясніло.

– Ні, – сказав він. – Я в це не вірю. Тобі, звичайно, могли наснитися мавпячі лапи і хтось мертвий, але хай мене чорти візьмуть, якщо тобі могла приснитися та цитата з п'єси "Герцогиня д'Амальфі".

– Я могла почути її від когось, а потім вона мені приснилася.

– Не думаю, щоб дитина була спроможна на це. Так могло статися тільки в тому випадку, якщо ти почула її за обставин глибокого потрясіння – а в такому разі ми знову повертаємося туди, де були. Стривай-но, я все зрозумів. Це лапи тобі приснилися. Ти побачила труп і почула слова, і ти була перелякана, а потім тобі наснився кошмарний сон, і в тому сні були мавпячі лапи – можливо, ти дуже боялася мавп.

У погляді Ґвенди був сумнів, а проте вона повільно мовила:

– Думаю, могло бути й так…

– Я хотів би, щоб ти пригадала більше… Спускайся сюди, у хол. Заплющ очі. Думай… Тобі більше нічого не пригадалося?

– Ні, не пригадалося, Джайлзе… Що більше я думаю, то далі все це відходить… Тобто я починаю тепер сумніватися, чи я взагалі щось бачила.