Забуте вбивство - Сторінка 6

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Той шлюб, я думаю, не був щасливим і, здається, вони розлучилися вже через рік після одруження. Саме тоді твій батько написав нам і запитав, чи ми досі хочемо взяти тебе до себе. Для тебе навряд чи буде відкриттям, моя люба, коли я напишу тобі, які ми були щасливі відповісти згодою на його лист. Твій батько послав тебе до нас під наглядом англійської няньки й водночас переписав на тебе весь свій статок і запропонував, щоб ти в законному порядку взяла наше прізвище. Його пропозиція, мушу сказати, здалася нам трохи дивною, але ми розуміли, що він робить це з найкращих намірів – він хотів, щоб ти стала, цілком законним членом, нашої родини – проте ми її відхилили. А через рік твій батько помер у приватній лікарні. Певно, він уже знав про свою тяжку хворобу на той час, коли вирішив відіслати тебе до нас.

Боюся, я не можу тобі сказати, де ти жила в Англії, коли перебувала там зі своїм батьком. На листі, який він нам надіслав, зворотну адресу було, безперечно, вказано, але відтоді минуло вісімнадцять років і такі подробиці важко пам'ятати так довго. Я знаю, це було десь на півдні Англії, і то цілком міг бути й Дилмаут. Мені чомусь здавалося, що йшлося про Дармут, але ці дві назви надто схожі, і я могла переплутати. Я думаю, твоя мачуха знову вийшла заміж, але її прізвища я не знаю і навіть не пам'ятаю дівочого прізвища, хоча твій батько й повідомив нам його, коли написав про своє нове одруження. Гадаю, ми трохи образилися на нього за те, що він так швидко одружився після смерті своєї першої дружини, але відомо, що на борту корабля близькі взаємини між людьми виникають набагато швидше, і, можливо, він думав, що так буде краще для тебе.

Я, певно, вчинила дурницю, не повідомивши тобі, що ти була в Англії, хай навіть ти й не пам'ятаєш про це, але, як вже тобі сказала, геть про це забула. Смерть твоєї матері в Індії і твій подальший приїзд до нас були для нас найістотнішими фактами, а все інше не мало значення.

Сподіваюся, тепер я все прояснила?

Я маю надію, що Джайлз скоро приїде до тебе. Молодим не варт надовго розлучатися на самому початку шлюбного життя.

Усі головні новини я опишу тобі в наступному листі, цього я пишу похапцем у відповідь на твою телеграму.

З любов'ю

твоя тітка Елісон Денбі.

Р. S. Ти мені не написала, у чому полягало тяжке випробування, яке довелося тобі пережити.

– Ось бачите, – сказала Ґвенда, – усе було майже так, як ви припустили.

Міс Марпл розгладила тонкий папір.

– Так, справді. Я давно переконалася в тому, що пояснення, яке підказує здоровий глузд, найчастіше буває правильним,

– Хай там як, а я вам дуже вдячний, міс Марпл, – сказав Джайлз. – Бідолашна Ґвенда була в цілковитій розгубленості, і, мушу признатися, мені й самому було прикро думати, що Ґвенда може виявитися ясновидою, медіумом або чимось таким.

– Такі здібності в дружини можуть становити неабияку небезпеку для чоловіка за винятком тих випадків, коли він живе абсолютно бездоганним життям.

– Як я, наприклад, – сказав Джайлз.

– А будинок? Що ви думаєте тепер про будинок? – запитала міс Марпл.

– О, з будинком усе гаразд. Завтра ми туди їдемо. Джайлз помирає від нетерпіння – так хоче побачити його.

– Я не знаю, чи ви це собі усвідомлюєте, міс Марпл, але ми, схоже, зіткнулися з таємничим і досконалим убивством, яке було скоєне прямо на порозі нашого дому, а точніше кажучи, у нашому холі.

– Я вже про це думала, – повільно промовила міс Марпл.

– Джайлзові дуже подобаються детективні історії, – сказала Ґвенда.

– Бо це й справді детективна історія, та ще й яка детективна історія! Тіло гарної задушеної жінки, що лежить у холі. Ми нічого про неї не знаємо, крім її імені. Звісно, я розумію, що це сталося років двадцять тому. Після того, як минуло стільки часу, ніяких ключів до нього, звісно, не залишилося, але можна принаймні поміркувати, що це було, спробувати знайти якісь нитки. Проте, думаю, розгадати цю таємницю ніколи не вдасться…

– Я думаю, така можливість існує, – сказала міс Марпл. – Навіть через вісімнадцять років. Так, я думаю, вона існує.

– І якщо ми все-таки спробуємо її розгадати, то ніякої шкоди від цього не буде, чи не так?

Обличчя в Джайлза світилося виразом справжньої цікавості.

– Від цього може бути шкода, і дуже велика, – сказала міс Марпл. – Я порадила б вам обом – атож, порадила б, і дуже наполегливо – відмовитися від таких спроб.

– Відмовитися? Але ж це наша таємниця – таємниця вбивства, якщо то справді було вбивство!

– То було вбивство, я думаю. І саме тому я не стала б докопуватися до його причин і подробиць. Убивство – не та подія, до якої можна ставитися легковажно.

– Але ж, міс Марпл, якби кожен так думав… – заперечив Джайлз.

Вона урвала його:

– О, я вас розумію. Справді бувають випадки, коли до цього треба поставитися як до обов'язку – коли в убивстві звинувачують невинну людину, або кілька інших людей перебувають під підозрою, або небезпечний злочинець гуляє на волі й може вбити когось іще. Але ви повинні усвідомлювати собі, що вбивство, про яке ми з вами говоримо, своєю великою часткою перебуває в минулому. Мабуть, ніхто й не знав, що то було вбивство, – бо інакше ви почули б про нього від свого старого садівника або від коюсь іншого, вбивство завжди вважають цікавою новиною, навіть якщо воно скоєне дуже давно. Ні, певно, того тіла якось позбулися й ні в кого не виникло найменшої підозри. Ви впевнені, ви справді впевнені в тому, що все це варто розкопувати?

– Міс Марпл, ви говорите так, ніби ви й справді дуже занепокоєні! – вигукнула Ґвенда,

– Так, я справді занепокоєна, моя люба. Ви обоє дуже милі й чарівні молоді люди (якщо ви дозволите мені так сказати). Ви щойно одружилися й щасливі бути вкупі. Не починайте, я вас дуже прошу, докопуватися до речей, які можуть – як би мені це висловити? – засмутити вас і завдати вам болю.

Ґвенда подивилася на неї широко розплющеними очима.

– Ви думаєте про щось цілком конкретне, на щось натякаєте? На що саме?

– Я ні на що не натякаю, моя люба. Я лише раджу вам (бо я довго жила на світі і знаю, якою поганою може бути людська природа) не ворушити давній мурашник. Атож, це вам моя порада: не ворушіть давній мурашник.

– Але йдеться зовсім не про те, щоб розворушити дав ній мурашник, – у голосі Джайлза з'явилися нові нотки, нотки суворої переконаності. – Дім-на-Горі – це наш дім, дім Ґвенди і мій дім, і хтось був убитий у ньому або так нам здається. Я не можу знати, що в моєму домі хтось когось убив, і не намагатися розкрити цю таємницю, навіть якщо вбивство було скоєне вісімнадцять років тому!

Міс Марпл зітхнула.

– Пробачте мені, – сказала вона. – Мабуть, більшість молодих і розумних людей поставилися б до цієї ситуації саме так. Я навіть симпатизую вам і захоплююся вами через це. Але мені хотілося б, – о, як би мені хотілося! – щоб ви цього не робили.

II

Наступного дня в селі Сент-Мері-Мід швидко поширилася чутка, що міс Марпл повернулася додому. Її бачили на головній вулиці Гай-стріт об одинадцятій годині. Вона заходила в дім вікарія за десять хвилин до дванадцятої. Пополудні три найбільші в селі пліткарки відвідали її й вислухали її враження про столичне життя, а віддавши цю данину чемності, самі розповіли їй про гострі суперечки, які точаться довкола ятки, де торгуватимуть виробами місцевих вишивальниць на святковому ярмарку, а також про те, де розташувати намет, у якому подаватимуть чай.

Надвечір того ж таки дня міс Марпл, як звичайно, бачили в її саду, але цього разу вона зосередила значно більше уваги на прополюванні бур'янів, аніж на діяльності сусідів. Вона була неуважною під час своєї скромної вечері й майже не слухала натхненну розповідь своєї маленької служниці Евелін про походеньки місцевого аптекаря. Наступного дня вона все ще була неуважною, й один або двоє людей, серед них і дружина вікарія, звернули на це увагу. Того вечора міс Марпл сказала, що почувається не дуже добре, і лягла спати рано. Наступного ранку вона послала Евелін по доктора Гейдока.

Доктор Гейдок багато років був лікарем, другом і союзником міс Марпл. Він вислухав розповідь про симптоми її нездужання, оглянув її, а тоді відхилився на спинку стільця й помахав стетоскопом.

– Як на жінку вашого віку, – сказав він, – і попри ваш тендітний вигляд, що тільки вводить в оману, ви перебуваєте в надзвичайно доброму стані здоров'я.

– Я знаю, що загальний стан мого здоров'я цілком задовільний, – сказала міс Марпл. – Але, мушу зізнатися, я трохи перевтомилася й почуваюся дещо виснаженою.

– Ви блукали надто багато. Не лягали спати допізна в Лондоні.

– Ви маєте слушність. Сьогодні Лондон і справді здається мені надто стомливим. І повітря там не з найкращих. Не те, що свіже повітря на узбережжі моря.

– Зате повітря тут, у Сент-Мері-Мід, приємне й свіже.

– Але воно часто тут буває вологим і задушливим. Воно, знаєте, не збадьорює.

Доктор Гейдок подивився на неї з проблиском цікавості.

– Я пришлю вам тонік, – сказав він тоном люб'язної послужливості.

– Дякую вам, докторе. Істонський сироп мені завжди допомагає.

– Я не маю потреби в тому, щоб ви диктували мені мої рецепти, жінко.

– Я подумала, можливо, мені варто змінити повітря…

Міс Марпл запитливо дивилася на нього своїми наївними синіми очима.

– Вас тут щойно не було три тижні.

– Я знаю. Але я була в Лондоні, де атмосфера нервова, як вам відомо. А потім поїхала на північ – у промислову зону. Це було не морське повітря, яке освіжає й бадьорить.

Доктор Гейдок спакував свою сумку. Потім обернувся з усмішкою.

– Я готовий вислухати, чому ви по мене послали, – сказав він. – Ви тільки скажіть мені, чого ви хочете, і я це повторю за вами. Ви хочете послатися на мою професійну думку, що вам потрібне свіже морське повітря…

– Я знала, ви мене зрозумієте, – вдячно промовила міс Марпл.

– Морське повітря – справді чудова річ. Тож негайно вирушайте до Істбурна, бо інакше ваше здоров'я може різко погіршитися.

– В Істбурні, я думаю, надто холодно. Там зовсім мало рослинності, як вам відомо.

– У такому разі Бурнемаут або острів Вайта.

Міс Марпл підморгнула йому.

– Мені завжди здавалося, що малі містечка набагато приємніші.

Доктор Гейдок знову опустився на стілець.

– Ви розбудили мою цікавість.