Залізна п'ята - Сторінка 21

"Заклик" був найбільшим підприємством міста. Видавництво виплачувало платню робітникам за умовами колективної угоди з профспілкою, і жодних конфліктів з цього приводу ніколи не виникало. Видавництво давало роботу й прожиток сотням робітників, і юрба погромників складалася не з тамтешніх мешканців. Здавалося, вона наче з-під землі з'явилась і, зробивши своє діло, знов провалилася під землю. Ернест убачав у тій події вельми лихий знак.

— В Сполучених Штатах створюються чорні сотні{63} говорив він, — Це ще тільки початок. їх буде більше, Залізна П'ята зухвалішає.

Так загинула татова книжка. Минали дні, і нам ще не раз довелося бачити, як діють чорні сотні. Щотижня надходили повідомлення про заборону все нових і нових соціалістичних газет або про заборону пересилати їх поштою. З різних міст повідомляли також про нові погроми в друкарнях, що видавали соціалістичну літературу. Звичайно, буржуазні газети вихваляли реакційну політику панівної верстви, обкидаючи болотом переслідувану соціалістичну пресу, а чорносотенців виставляючи як правдивих патріотів і рятівників суспільства. Цю брехню подавалося так майстерно, що навіть щирі священики прославляли чорносотенців з церковних амвонів.

Події розгорталися швидко. Наближалися чергові вибори до конгресу. Соціалістична партія висунула кандидатуру Ернеста. Він мав великі шанси на перемогу. Незадовго до того в Сан-Франціско придушено страйк трамвайників, а потім і страйк возіїв. То були дуже гіркі поразки для робітничої організації. Уся федерація профспілок портовиків разом з будівельниками підтримувала страйкарів-возіїв — і всіх було жорстоко розгромлено. Лилася й кров; гумові кийки поліцаїв так і гуляли по головах. А перед складами транспортової контори Марсдена страйкарів розстрілювано з кулемета.

Отож люди ходили понурі й жадали помсти. Зазнавши поразки в страйковій боротьбі, робітники мріяли про реванш у політиці. Незважаючи на той розгром, профспілки не розпалися, і саме те давало їм силу до політичної боротьби. Тому Ернестові шанси на обрання все зростали. Щодень одна профспілка за одною оголошували про свої наміри підтримати кандидатуру соціаліста на наступних виборах. Ернест сміючись розповідав мені, що за нього збираються голосувати навіть трунарі й масажисти.

Робітництво збурилося. На збори соціалістів люди товпом товпились і бурхливо вітали промовців, зате політикани старих партій мусили тепер виступати перед майже порожніми залами, а як і траплялось стати перед повного, то не раз зазнавали від слухачів такої наруги, що доводилось викликати поліцію.

Події насувалися швидко. Земля двигтіла від їхньої ходи. Країна стояла на порозі господарської кризи{64}. Причиною цієї кризи були кілька років економічного піднесення, під час яких вироблено товарів забагато для того, щоб їх можна було продати навіть за кордоном. Заводи скорочували робочий день; багато великих підприємств узагалі тимчасово припиняли роботу, щоб дати змогу розпродати наявні запаси виробів. Заробітну платню робітникам щодалі втинали.

Зазнав поразки й великий страйк машинобудівників. У тому страйку брали участь двісті тисяч робітників машинобудівних підприємств і п'ятсот тисяч їхніх товаришів з профспілки металістів. Такого кривавого страйку ще не знала історія Сполучених Штатів. Між робітниками та загонами штрейкбрехерів{65}, організованих об'єднаннями підприємців, відбувалися справжні бої. Чорносотенці, захоплюючи цілі квартали міст, чинили погроми. Скориставшіїся з нагоди, уряд посилав на місця подій сотню тисяч солдатів регулярних військ, щоб потопити в крові робітничий виступ. Заарештовано багато робітничих лідерів. Декого з них стратили, інших засудили. Під час придушення робітничих заворушень кілька тисяч чоловік "загнано до різниць"{66} і нещадно бито.

Країні доводилося розплачуватись за роки економічного піднесення. Ринок був переповнений товарами, на біржі панувала паніка, і серед загального катастрофічного зниження цін ціна праці падала найшвидше. Країна билася в конвульсіях економічного хаосу. Робітники страйкували майже всюди, а де не страйкували, там їх викидали на вулицю капіталісти. Газети були повні описів кривавого насильства. У всьому тому чорні сотні відіграли свою роль. Грабіжництво, підпали й безглузде руйнування — таке було їхнє діло, і вони робили його добре.

Використавши як привід заворушення, викликані чорними сотнями{67}, уряд мобілізував усе регулярне військо. Великі й малі міста перетворювалися на збройні табори, і робітників убивали, як диких звірів. З величезної армії безробітних капіталісти вербували штрейкбрехерів, а як робітничі загони тих штрейкбрехерів перемагали, прибувало військо й громило робітників. Національну гвардію також було мобілізовано, хоч удаватися до таємного закону не мали ще потреби. Поки що в діло пускали тільки постійне військо штатів. У ті дні терору уряд призвав до федеральної армії ще сто тисяч чоловік.

Ніколи раніше робітники не зазнавали такого нищівного розгрому. Королі промисловості, олігархи, тоді вперше кинули всю силу на підтримку підприємницьких асоціацій, що боролись із страйками. Ті асоціації були, по суті, об'єднаннями середньої буржуазії. Приперті до стіни кризою, вони стялись на відчай душі з робітниками й завдали їм, при підтримці великих капіталістів, страшної й рішучої поразки. То була всемогутня спілка, але спілка лева з ягням, як мала невдовзі середня буржуазія дізнатися.

Робітництво стинало зуби, але воно було розбите. Однак і це не могло покласти край економічній кризі. Банки, одна з найголовніших сил Олігархії, і далі вимагали повернення кредитів. Фінансові акули Уолл-стріту{68} зробили з біржі якийсь пекельний вир, у якому йшли на дно і оберталися внівець багатства країни. І над усім тим хаосом поставав грізний образ Олігархії — спокійної, байдужої і певної своєї сили. Її спокій та впевненість були просто страхітливі. Для здійснення своїх планів Олігархія користалася не лише власного незмірною фінансовою могутністю, але й усіма ресурсами державної скарбниці Сполучених Штатів.

Завдавши поразки робітництву, промислові магнати взялися за середній клас. Об'єднання дрібних підприємців, які допомагали розбивати робітників, тепер самі були розбиті своїми недавніми спільниками. Серед загальної руїни середнього класу — дрібних торгівців та підприємців — самі лише трести стояли міцно. Та не тільки стояли: вони й наступали. Воли сіяли вітер, без кінця сіяли, сіяли й сіяли вітер, бо лишень вони спроможні були пожати бурю й мати з тих жнив зиск. Та ще який зиск! Величезний! Досить сильні самі, щоб вистояти у знятій ними бурі, вони тепер користалися з нагоди і підбирали уламки, що плавали навколо. Все спродувалося запівдарма; великі трести скуповували підприємства, що раніше належали дрібній буржуазії, і поширювали свою владу на всі галузі економіки коштом середнього класу.

Отже, влітку 1912 року дрібній буржуазії завдано смертельного удару. Навіть Ернест здивувався, так швидко це зроблено. Він тільки понуро хитав головою, без ніякої надії чекаючи осінніх виборів.

— Тепер нічого не вийде, — казав він. — Ми розбиті.

Впаду захопила Залізна П'ята. Колись я сподівався мирної перемоги через вибори, але я помилився. Віксон мав рацію. Нас позбавлять скоро навіть і тієї мізерної волі, яка ще є у нас, і Залізна П'ята ступатиме по наших обличчях. Робітничому класові не лишається нічого, крім кривавої революції. Звичайно, ми переможемо, але я здригаюся на саму думку, якою ціною.

Відтоді Ернест усю свою віру покладав тільки на революцію. Щодо цього вій ішов попереду інших лідерів своєї партії. Його товариші ще не погоджувалися тоді з ним. Вони ще сподівалися мирної перемоги на виборах. Не те що події приголомшили їх; задля цього вони були надто холоднокровні й мужні. Вони просто не вірили, що шансів на мирну перемогу вже нема. Ернест нізащо не міг утовкмачити їм, яка то страшна загроза — настання влади Олігархії. Вони були стривожені, але занадто певні своєї сили. В їхніх поглядах на суспільний розвиток не було місця для Олігархії, тому вони й не хотіли бачити її, навіть коли вона стала дійсністю.

— Ми пошлемо вас до конгресу, і все буде гаразд, — якось сказали Ернестові на таємних зборах.

— А що, як вони заберуть мене з конгресу, поставлять до стіни й розстріляють, що тоді? — холодно спитав Ернест.

— Тоді ми повстанемо всією нашою силою, — відповіло кілька голосів.

— І захлинетесь у власній крові,— відповів Ернест. — Колись я вже чув, як вихвалялися дрібні підприємці, як вони погрожували своєю силою. Де тепер їхня сила?

Розділ XI

ВЕЛИКА СПРОБА

Містер Віксон і мій тато випадково зустрілися на поромі до Сан-Франціско, отож навряд чи те, що він сказав татові, було надумано заздалегідь. Якби вони не зустрілися тоді, тато так і не почув би тої перестороги, хоч це однаково нічого не могло змінити. Ведучи свій рід ще від тих, хто прибув до Америки на "Травневій квітці"{69}, тато мій вдачею був рішучий.

— Ернест мав рацію, — сказав він мені, щойно прийшов додому. — Твій Ернест розумний хлопець, і такого зятя я не поміняв би ні на самого Рокфеллера чи навіть англійського короля.

— А що сталося? — спитала я стривожено.

— Олігархія готується наступити нам на обличчя, — мені й тобі. Принаймні Віксон так натякнув. Він був дуже люб'язний, навіть занадто люб'язний як для олігарха. Побачивши мене на поромі, він запропонував улаштувати мене назад до університету. Як тобі це подобається? Цей підлий грабіжник бере на себе право вирішувати, буду я професором Каліфорнійського університету чи ні! Він навіть зробив мені ще — кращу пропозицію — запропонував очолити величезний інститут фізичних наук, що незабаром має відкритися. Як бачиш, Олігархії будь-що треба позбутися своїх зайвих капіталів, тож вона вкладає їх у науку.

"Чи пригадуєте ви, що я сказав тому соціалістові, приятелеві вашої дочки? — спитав він мене. — Я йому сказав, що ми ступатимемо по обличчях робітничого класу. І так буде. Щодо вас, то я глибоко поважаю вашу вченість. Але якщо ви зв'яжете свою долю з долею робітничого класу, то… бережіть своє обличчя, от і все". Повернувся й пішов.

— Це означає, що нам доведеться приспішити наше одруження, — сказав Ернест, почувши про татову розмову з Віксоном.

Тоді я не зрозуміла його слів, але скоро мала зрозуміти.