Залізна п'ята - Сторінка 20

Хто тепер в уряді? Пролетаріат, двадцять мільйонів робітників? Бачте, на саму цю думку вам смішно. Може, середній клас, ті вісім мільйонів? Не більше за пролетаріат. Хто ж тоді порядкує в уряді, чверть мільйона плутократів? Навіть не вони, хоч усі вони віддано йому служать. Уряд під контролем самого мозку плутократії — семи невеличких, але могутніх груп людей{59}. Не забувайте, що ці групи діють у цілковитій згоді.

Зараз я розповім вам про силу однієї з цих груп — залізничної. Щоб вигравати судові процеси, вона утримує сорок тисяч адвокатів. Вона без ліку видає безкоштовні квитки суддям, банкірам, видавцям газет, міністрам, ученим, членам законодавчих палат штатів та депутатам конгресу. Вона дає змогу розкішно жити лоббістам{60} у столицях усіх штатів та у Вашінгтоні; по всіх містечках і містах країни вона утримує величезну армію крутіїв та дрібних політиканів, чий обов'язок — пропихати потрібних кандидатів на виборах, пролазити в присяжні, давати хабарі суддям та всілякими засобами захищати інтереси своєї компанії{61}.

Панове, я коротко змалював вам лише одну з сімох груп, що становлять мозок плутократії{62}. Ваші двадцять чотири мільярди не дають вам політичної влади і на двадцять п'ять центів. Ваша сила — це набій без пороху, а незабаром і той набій від вас заберуть. Плутократія зосередила тепер у своїх руках повну владу. Вона видає закони, бо панує в сенаті, конгресі, в судах, у законодавчих палатах штатів. І це ще не все. Крім закону, треба мати силу, щоб здійснювати ті закони в житті. Плутократія видає закони, а щоб здійснювати їх, вона має до своїх послуг поліцію, армію, флот і, нарешті, національну гвардію, тобто вас, мене — всіх пас.

Переговоривши ще трохи, гості розійшлися. Всі вони були пригнічені і прощалися тихо й понуро. Здавалося, вони злякались тих примар майбутнього, що їм було показано.

— Становище справді серйозне, — звернувся містер Келвін до Ернеста. — Я не спростовуватиму того, що ви нам змалювали. Але я не погоджуюся з вами щодо долі середнього класу. Ми житимемо й повалимо трести.

— І повернетеся до способу виробництва ваших предків, — закінчив його думку Ернест.

— Хоч би й так, — повільно відповів містер Келвін. — Я знаю, що це, як ви кажете, руїнництво машин і що це безглуздя. Але ж і все життя здається тепер безглузде через махінації плутократів. Та принаймні наші плани руйнування машин реальні, здійсненні, чого не можна сказати про вашу мрію. Ваша соціалістична мрія — це… тільки мрія. Ми не можемо йти за вами.

— Я тільки бажав би, щоб ви, друзі мої, хоч трохи знали соціологію та закони суспільного розвитку, — задумливо сказав Ернест, потискуючи їм руки на прощання. — Тоді ми позбулися б багатьох труднощів.

Розділ X

ВИР

Невдовзі після цього "бізнесменського обіду" на нас, мов ураган, одна за одною налетіли страшні події, і я, скромна дівчина, що доти спокійно жила собі в тихому університетському місті, раптом побачила, що й моє особисте життя затягло в самий вир усесвітнього розруху. Не знаю, через що саме стала я революціонеркою, — чи з кохання до Ернеста, чи тому, що він розкрив мені очі на наше суспільство. Так чи сяк, але я стала революціонеркою і опинилась у вирі подій, яких і уявити по годна була ще перед трьома місяцями.

Криза в моєму власному житті прийшла разом з великою кризою в суспільстві. Насамперед мого батька вигнали з університету. О, формально його не вигнали, а лише попросили подати у відставку, — тільки й усього. Само собою це означало ще небагато. Батько був навіть задоволений, бо звільнення від роботи було спричинене виданням його книжки "Економіка та освіта". Це звільнення підтвердило його власні переконання, викладені у тій книжці. Чи ж міг бути кращий доказ того, що освіту тримає в руках клас капіталістів?

Проте цей "доказ" став відомий не всім. Мало хто знав, що тата примушено подати у відставку. Тато був такий славетний учений, що якби оголосити справжні причини його звільнення, то була б сенсація на весь світ. Газети бучно славословили його і вихваляли за те, що він відмовився від чорної роботи в лекційній залі, щоб віддати весь свій час науковим дослідженням.

Спершу тато тільки сміявся. Далі він почав сердитися, — хоч спочатку й не дуже, ніби для "душевної гімнастики". Потім заборонено його книжку. Це зробили дуже обережно, так що спочатку ми навіть нічого не могли зрозуміти. Ось як воно було зроблено. Вихід книжки відразу викликав жваві відгуки. Капіталістична преса ввічливо дорікала батькові, висловлюючи жаль з приводу того, що такий видатний учений занедбав свій основний фах і поліз у соціологію, де нічого не тямить. Це тривало з тиждень. Батько лишень посміювався й казав, що книжка влучила в шкульке місце капіталізму. І раптом газети та критичні журнали зовсім перестали згадувати книжку. Водночас вона так само несподівано зникла з продажу. В жодній книгарні не стало ані одного її примірника. Тато написав листа видавцям про додатковий тираж. Йому відповіли, що матриці книжки випадково пошкоджено. І на дальші вимоги видавці всіляко відкручувались, а як тато припер їх до стіни, сказали навпростець, що книжки перевидати по можуть, але згодні скасувати угоду й повернути йому всі права на рукопис.

— Тепер ви не знайдете в країні жодного видавництва, яке б погодилось перевидати вашу книжку, — сказав Ернест татові,— І бувши вами, я б більше не рипався. Бо це вам знак, що Залізна П'ята накинула на вас оком.

Але мій тато був справжній учений. Він ніколи не робив поквапливих висновків. Дослід не був для нього справжній, поки не довести його до кінця в усіх деталях. Тому він терпляче обійшов цілу низку видавництв, але жодне не погодилося друкувати книжку.

Переконавшися, що на видання книжки по суті накладено заборону, тато звернувся з цим фактом до газет, але й там його писання не схотіли друкувати. Нарешті, використавши якісь збори соціалістів, де було багато репортерів, він виступив і розповів усю історію, що сталася з його книжкою. Другого ж дня він читав газети, де було викладено його виступ. Спочатку він сміявся, а потім розсердився — і розсердився вже не в жарт. Газети навіть не згадували про книжку, а перекрутили його стриману і тактовну промову так, що годі впізнати, зробивши з тата якогось несамовитого анархіста. Виконано те було майстерно. Пригадую один приклад. Виступаючи на зборах, тато вжив термін "соціальна революція". Один репортер у своєму звіті навмисно випустив слово "соціальна". Це повідомлення розійшлося по всій країні в телеграмах агентства Асошіейтед Прес, і а усіх кінців Сполучених Штатів на татову адресу посипалися протести. Тата почали називати нігілістом і анархістом. В одній дуже розповсюдженій карикатурі його зобразили з червоним прапором на чолі якоїсь орди оскаженілих людей, що тримали в руках смолоскипи, ножі та динамітні бомби.

Преса цькувала тата дедалі настирливіше. В довгих і образливих статтях узивали його баламутом, а то натякали, ніби він просто здитинів. Ернест казав нам, що в цій компанії нема нічого ні нового, ні дивного. Це, мовляв, давній звичай буржуазної преси — посилати репортерів на всі збори соціалістів із спеціальною метою перекручувати все, що на них буде сказано, аби відстрашити дрібну буржуазію від будь-якої спілки з робітництвом. Ернест знов і знов попереджав тата, щоб той відмовився від боротьби та пошукав собі безпечного притулку від переслідування.

Правда, соціалістична преса виступила на татів захист: розповіла своїм читачам про те, як фактично заборонено й вилучено з продажу книжку "Економіка та освіта". Але що її читачі були майже виключно робітники, то ширша публіка нічого про те й не дізналась. Незабаром "Заклик до розуму" — велике видавництво соціалістичної літератури — уклало з татом угоду про перевидання його книжки. Тато тріумфував, але Ернеста не покидала тривога.

— Я вам кажу, що ми на порозі невідомого, — твердив він, — навколо таємно готуються й відбуваються великі події. Ми можемо лише відчувати їх. Ми ще не розуміємо їх, але вони вже відбуваються. Вся будова нашого суспільства здригається від них. Не питайте мене. Я сам не знаю. Але з цього здригання щось викристалізується. Воно вже викристалізовується. Заборона книжки — це грізна прикмета. Скільки книжок заборонено по всій країні? Ми й гадки не маємо. І ніякої змоги дізнатися про це. Тепер можна чекати заборони соціалістичних журналів, газет і навіть видавництв. Боюся, що це вже недалеко. Нас хочуть роздушити.

Ернест відчував пульс подій краще, ніж решта керівників соціалістичної партії. Уже через два дні після згаданої вище розмови налетів перший шквал. Видавництво "Заклик до розуму" випускало тижневик під такою ж назвою. Тираж цього журналу сягав семисот п'ятдесяти тисяч примірників, і він увесь розходився серед робітників. Крім того, видавництво часто випускало окремі спеціальні додатки до журналу тиражем від двох до п'яти мільйонів примірників. Ці великі видання оплачували й поширювали активісти-робітники, що гуртувалися навколо видавництва. Перший удар реакції був націлений проти спеціальних додатків, і то був нищівний удар.

Зроблено це так. Поштове відомство відмовилося розсилати ці видання під тим приводом, що вони відрізняються від звичайних випусків журналів. Минув що тиждень, і сам журнал оголошено підривним органом і взагалі заборонено приймати на пошту для пересилання. То був страшний удар для соціалістичної пропаганди. Видавництво "Заклик до розуму" опинилося в безпорадному становищі. Воно спробувало пересилати журнал передплатникам через транспортні контори, але й ті відмовились перевозити його. Для видавництва це був кінець; однак воно ще боролося. Його управа вирішила перейти на випуск книжок. Для початку стали готувати нове видання татової книжки. Двадцять тисяч примірників її вже лежало в палітурному цеху, а з друкарських машин сходило її ще більше й більше. І ось однієї ночі несподівано насунула юрба погромників. Махаючи американським прапором і співаючи патріотичних пісень, вони підпалили велику друкарню "Заклику" і зруйнували її.

І все це відбулося в канзаському містечку Джірарді, яке завжди було тихим та спокійним. Там ніколи не траплялося ніяких робітничих заворушень.