Замок - Сторінка 43

Наскільки легше було нам усім у нашій біді, аніж їй. Щоправда, ми змушені були залишити наш дім, у нього вселився Брунсвік. Нам виділили цю халупу, в кілька заходів ми перетягли сюди візками наше майно, ми з Вар-навою тягли візки, Амалія й батько підштовхували нас іззаду. Мати, яку ми перевезли сюди насамперед, щоразу зустрічала нас тихим скигленням, сидячи на скрині. Ці виснажливі перетягування візка були дуже принизливими, бо ми на кожному кроці зустрічали вози зі збіжжям, і люди мовчки відверталися од нас, але я пригадую, як ми з Варнавою навіть під час цього переїзду продовжували обговорювати наші турботи й плани, тому часом зупинялися, захоплені розмовою, аж поки батько не гукав нам ззаду "Гей!", нагадуючи про обов'язки. Та всі ці розмови після переселення ніяк не вплинули на наше життя, хіба що тепер ми відчули бідність. Родичі припинили нам допомагати, наші власні запаси майже вичерпалися, і саме тоді почала розвиватися зневага до нас у тій формі, в якій ти її бачив. Усі помітили, що нам не вистачить сили виплутатися з історії з листом, і не пробачили нам цього. Ніхто не сумнівався, що наша доля справді важка, хоча ніхто точно не знав, яка вона насправді. Усі усвідомлювали, що на нашому місці навряд чи краще витримали б це випробування, але тим необхіднішим здавалося їм цілковито відмежуватися од нас. Якби ми перемогли це все, нас би цінували ще більше, ніж раніше. Але ми не змогли досягнути успіху, і те, що досі здавалося тимчасовим, тепер стало остаточним: нас викинули зі свого кола. Про нас більше не говорили як про людей, наше прізвище не називалося. Якщо потрібно було згадати про нас, говорили тільки про Варнаву, найбезневиннішого. Навіть наша халупа отримала погану славу, і якщо ти пригадаєш власне перше враження, то напевно погодишся, що й тобі здалося, ніби ця зневага виправдана. Пізніше, коли до нас приходили люди, вони крутили носом через цілком невинні речі, наприклад, через те, що маленька гасова лампа висить над столом. А де ж їй ще висіти, як не над столом, хоча декому це й здавалося жахливим. А якщо ми вішали лампу в іншому місці, в людському ставленні нічого не мінялося. Усе, що в нас було і чим були ми самі, викликало в людей зневагу.

Клопотання

– І що ж ми робили протягом цього часу? Найгірше з усього, що могли б придумати. За що нас варто було зневажати більше, аніж за те, що насправді примусило людей ставитися до нас презирливо. Ми зрадили Амалію, не виконали її мовчазного наказу. Ми не могли більше так жити, не могли більше витримати безнадії і почали кожен по-своєму випрошувати або ж домагатися від Замку прощення. Хоча знали, що надії не існує, що ми не можемо нічого виправити, що із Замком нас поєднував тільки Сортіні, чиновник, який колись добре ставився до батька, але тепер, у зв'язку зі всіма подіями, став для нас недоступним. Та незважаючи на це ми взялися до роботи. Першим був батько, він почав усі ці безглузді походи з клопотаннями до старости, до секретарів, до адвокатів, до писарів. Переважно його не пускали до приймалень, але якщо лестощами або випадково йому таки вдавалося домогтися аудієнції, ми страшенно тішилися кожній такій новині і радісно потирали руки, – та його швидко випроваджували й ніколи більше не впускали. Крім того, відповідати йому було надзвичайно легко, в Замку це завжди легко. Чого він хотів? Що в нього трапилося? За що він хоче просити пробачення? Коли й хто в Замку поворухнув проти нього хоча б пальцем? Звичайно, він збіднів, утратив замовлення і таке інше, але все це траплялося на кожному кроці, звичайна справа для майстрового люду, питання попиту та пропозиції, хіба Замок повинен дбати про такі речі? Загалом Замок дбає про все, але не можна ж так грубо втручатися в природні процеси розвитку задля приватних інтересів однієї людини. Хіба Замок повинен вислати до Села чиновників, які розшукають замовників батька і примусять їх повернутися? Але ж ні, – заперечував батько, – ми обговорювали з ним усі ці речі дуже детально перед і після кожного його походу, ховалися в кутку, нібито від Амалії, а вона все бачила й не заважала. Але ж ні, – заперечував батько, – він скаржиться зовсім не на бідність. Усе, що він втратив, – дрібниці, він легко здобуде все це знову, якщо його пробачать. "Але що потрібно пробачити?" – питали його. Досі не було ніякої заяви, в кожному разі, її немає в протоколах, точніше, в офіційно доступних адвокатам протоколах, у зв'язку з цим проти нього не було застосовано ніяких санкцій і не планується в майбутньому. Чи було висунуто офіційне звинувачення? Батько не знав. Можливо, відбулося втручання якогось офіційного органа? Про це батькові нічого не відомо. Отже, якщо він нічого не знає і нічого не трапилося, чого ж він вимагає? Що йому потрібно пробачити? Хіба що беззмістовне забирання часу в чиновників, а от якраз цього робити не можна. Але батько продовжував клопотатися. Тоді він усе ще був дуже сильним, а вимушене байдикування вивільнило йому купу часу.

– Невдовзі я поверну Амалії її честь, – тихенько, щоб не чула Амалія, казав він нам із Варнавою по кілька разів на день.

Але говорилося це тільки задля неї, бо насправді він думав не про відновлення честі, а про повне прощення. А для того, щоб отримати це прощення, він спочатку повинен був установити провину, хоча відповідні установи й відмовляли йому в цьому. Він не міг позбутися думки, – і це доводило, що він потроху божеволів, – нібито провину від нього приховують, бо він надто мало платить. До того часу він сплачував тільки офіційно встановлені суми, але й це було обтяжливо для наших статків. Тепер він вирішив, що повинен платити більше, хоча це, ясна річ, було помилково, бо хабарями в нашій адміністрації нічого не досягнеш, хоча їх і беруть, аби уникнути зайвих розмов. Але ми не хотіли позбавляти батька надії, тож погодилися з ним. Ми продавали все, що в нас ще залишилося, а на той час це були вже найнеобхідніші речі, аби дати батькові засоби для його клопотань. І досить довго кожного ранку відчували заспокоєння від того, що батько, вирушаючи в дорогу, мав можливість перебирати в кишені хоча б кількома мідяками. Ми самі змушені були голодувати цілий день, а єдиним набутком за наші кошти було те, що батько отримував нову надію. Хоча це навряд чи було добре. Він виснажив себе у своїх походах, а те, що без грошей давно б закінчилося, тяглося в нескінченність. За додаткову платню батькові насправді нічим не могли допомогти, але час від часу який-небудь писар намагався відробити хабар і робив вигляд, що проводитимуться розслідування. Натякав, що певні сліди вже знайдено, і над справою працюватимуть далі не з професійного обов'язку, а лише з поваги до батька. Це не викликало в батька жодних підозр, навпаки, його віра в чиновників тільки поглиблювалася. Він повертався з кожною такою безглуздою обіцянкою, ніби приносив до хати благословення. І було дуже боляче спостерігати за тим, як він із вимученою посмішкою і виряченими очима за спиною Амалії намагається нам натякнути, що порятунок Амалії, який найбільше здивує її саму, завдяки його зусиллям вже дуже близький, хоча наразі ми ще повинні тримати це все в суворій таємниці. Так тривало б, звичайно, ще довго, якби ми не втратили всі можливості діставати для батька гроші. На той момент Брунсвік після численних прохань узяв Варнаву до себе помічником, щоправда, з умовою забирати замовлення і приносити готову роботу вечорами, коли стемніє. Треба визнати, що Брунсвік у цьому пішов на певний ризик для своєї справи, зате платив Варнаві дуже мало за бездоганно виконану роботу. Цієї платні вистачало тільки на те, щоб урятувати нас від голодної смерті. Дуже обережно, після тривалої підготовки ми повідомили батька про припинення грошових дотацій, та батько сприйняв це дуже спокійно. Розумом він був нездатен збагнути безнадійність своїх зусиль, та постійні розчарування його теж добряче втомили.

Хоча він і сказав, – він розмовляв тепер уже не настільки зрозуміло, як раніше, колись він вимовляв слова аж занадто чітко, – що йому не вистачило зовсім трохи грошей, завтра або ще сьогодні він би все дізнався, а тепер усе пропало, пропало через брак коштів і таке інше. Але тон, яким він це сказав, свідчив, що він сам собі не вірить. Крім того, в нього відразу з'явилися нові плани. Оскільки йому не вдалося довести провини, і тому офіційним шляхом нічого не досягнути, то тепер він повинен цілковито покластися на прохання і звертатися до кожного чиновника особисто. Серед них, безумовно, є й такі, що мають добре співчутливе серце. Хоча на роботі їм не дозволено цього показувати, але якщо застати їх несподівано в позаробочий час, то можна на них уплинути. Тут К., який досі слухав Ольгу, затамувавши подих, раптом перебив її питанням:

– Ти вважаєш це все неправильним?

І хоча подальша розповідь мала б дати йому відповідь, він хотів знати вже.

– Ні, – відповіла Ольга. – Про співчуття й подібні речі не може бути й мови. Навіть нам із Варнавою це було зрозуміло, попри нашу юність і недосвідченість. Батько також знав про це, але забув, як поступово забув і багато іншого. Згідно з новим планом, він збирався стояти на дорозі, де проїжджають чиновницькі карети, і намагатися якимось чином передати до Замку своє прохання про прощення. Відверто кажучи, цей план був позбавлений найменшого глузду, навіть якби трапилося неймовірне, і прохання справді дійшло б до вух якого-небудь урядника. Хіба один-єдиний чиновник може дати цілковите прощення? Це могло б бути справою усієї адміністрації, але й вона не може дати цілковитого прощення, а тільки висловити свій осуд. Та навіть якби котрийсь із посадовців вийшов із карети і захотів розібратися в суті справи, хіба він зміг би щось збагнути з нерозбірливого бурмотіння бідного, втомленого і зістарілого батька? Чиновники – люди дуже освічені, але освіта їхня спеціалізована. У всьому, що сто сується його фаху, кожен чиновник з одного речення може вивести цілий ряд думок, але те, що перебуває в юрисдикції іншого відділу, можна пояснювати годинами, він увічливо киватиме у відповідь, але не збагне жодного слова. Усе це речі само собою зрозумілі: хто хоч раз намагався докопатися до суті в якихось дрібних офіційних справах, що торкаються його самого і на які чиновники просто знизують плечима, усвідомлює, що міг провести за цим усе своє життя і так нічого й не з'ясувати.