Замок - Сторінка 41

А того вечора в "Панському дворі" ти побачив, як усе виглядає тепер: Фріда з нагайкою в руці, а я в натовпі слуг. Але насправді все набагато гірше. Фріда може нас зневажати, і це відповідає її статусові, а обставини спонукають до цього. Та хто нас тільки не зневажає! Кожен, хто ставиться до нас презирливо, відразу просувається нагору. Ти знаєш наступницю Фріди? її звати Пепі. Я познайомилася з нею лише позавчора ввечері, досі вона була покоївкою. Вона пішла набагато далі за Фріду в зневажливому ставленні до мене. Пепі побачила мене з вікна, коли я йшла по пиво, підбігла до дверей і зачинила їх, я змушена була довго просити її й пообіцяти стрічку зі свого волосся, аж поки вона відчинила. А коли я зняла стрічку й віддала, вона відкинула її геть у куток. Що ж, вона може мене зневажати, бо я часом залежна від її милості, а вона працює за шинквасом у "Панському дворі". Звичайно, вона там лише тимчасово і не має необхідних здібностей, щоб працювати там постійно. Достатньо лише послухати, як із нею розмовляє господар, і порівняти з тим, як він розмовляв із Фрідою. Але це не заважає Пепі ставитися з погордою до Амалії, хоча одного погляду Амалії достатньо, щоб викинути крихітну Пепі разом з усіма її кісками і фальбанками геть із кімнати з такою швидкістю, на яку її товстенькі ніжки самі по собі не здатні. А які огидні теревені мені знову довелося вислуховувати про Амалію, аж поки за мене не заступилися гості, хоча зробили вони це так само, як ти бачив попереднього разу.

– Яка ти залякана, – сказав К. – Я лише хотів поставити Фріду на те місце, якого вона заслуговує, але зовсім не мав наміру принизити вас, як ти це зараз трактуєш. Ваша сім'я також має в моїх очах щось особливе, я вже казав це. Але чому це має давати підставу зневажати вас, я не розумію.

– Ох, К., – зітхнула Ольга. – Я боюся, що й ти це зрозумієш. Хіба ти не можеш збагнути, що поведінка Амалії із Сортіні дала перший поштовх для такої зневаги?

– Це дивно, – сказав К. – Така поведінка Амалії може заслуговувати на захоплення або осуд, але не на зневагу. Та якщо її з якихось невідомих мені міркувань і зневажають, то чому це поширюється на вас, безневинну сім'ю? Те, що Пепі тебе зневажає, це нечувано, і я обов'язково їй віддячуся, коли наступного разу потраплю до "Панського двору".

– Якщо ти збираєшся, – сказала Ольга, – боротися з усіма, хто нас принижує, на тебе чекає важка робота, бо все це тягнеться з Замку. Я дуже добре пригадую ранок наступного дня. Прийшов Брунсвік, який тоді працював у батька шевчуком. Батько дав йому роботу і відіслав додому. Ми снідали, і всі, окрім нас із Амалією, були дуже пожвавлені та веселі. Батько розповідав про свято, в нього було повно планів стосовно пожежної команди, бо в Замку є свої пожежники, які прислали на свято делегатів, і з ними було досягнуто певних домовленостей. Присутні панове побачили, чого варті сільські пожежники, і їхні відгуки були дуже позитивними, сільську пожежну команду порівнювали з командою Замку, і порівняння було на нашу користь, говорилося про необхідність створення ще однієї пожежної команди для Замку, і потрібні були інструктори з Села. На ці місця претендували певні люди, але батько сподівався, що виберуть саме його. Він говорив про це й сидів за столом у своїй звичній лагідній манері, розставивши руки на півстола, визирав із відчиненого вікна до неба, а його обличчя було юним і сповненим надії, я ніколи більше не побачу його таким. Тоді Амалія сказала зі зверхністю, якої ми в ній раніше не помічали, що не варто надто довіряти подібним словам, чиновники люблять при нагоді сказати щось приємне, але забувають це відразу ж, хоча люди раз по раз потрапляють у цю пастку. Мати зробила їй зауваження за ці слова, батько посміявся над її удаваною мудрістю й досвідченістю, але потім затнувся, ніби шукав щось, відсутність чого помітив тільки тепер. Але все було на місці, і він сказав: Брунсвік торочив щось про вістового і подертого листа, питав, чи ми не знаємо, кого це могло б стосуватися і що там такого трапилося. Ми мовчали. Варнава, який тоді був ще зовсім юним і поводив себе, як грайливе ягнятко, сказав щось особливо немудре чи зухвале, тема помінялася, і всі забули батькові слова.

Покарання для Амалії

– Та невдовзі нас засипали запитаннями про історію з листом. Приходили друзі і недруги, знайомі і незнайомі, але ніхто не затримувався, а найближчі друзі прощалися з найбільшим поспіхом. Лаземан, завжди такий поважний і повільний, квапливо зазирнув до нашої хати, ніби тільки збирався впевнитися в її розмірах, з порогу роззирнувся довкола. Це було схоже на якусь жахливу дитячу гру, Лаземан тікав, а батько відмахувався від інших людей, що його обступили, і намагався наздогнати його, добіг до порогу, а потім зупинився. Брунсвік прийшов і чесно заявив батькові, що хоче працювати самостійно. Молодець, зумів використати момент. Замовники приходили й шукали в батька в коморі своє взуття, яке віддали ремонтувати. Спочатку батько намагався переконати замовників, і ми підтримували його, як могли, але він потім покинув свої спроби, і лише мовчки допомагав людям шукати. У книзі замовлень викреслювався рядок за рядком, запаси шкіри, які нам здали, поверталися назад, борги віддавалися без найменшого скандалу, всі були дуже задоволені, коли швидко й назавжди розривали з нами всі стосунки. Навіть якщо люди при цьому опинялися в програші, на це не зважали. І нарешті, як це неважко було передбачити, з'явився Зееман, начальник пожежної дружини, ця сцена досі стоїть у мене перед очима. Зееман – великий, хоча й трохи згорблений, із хворими легенями, вічно серйозний. Зееман не вміє сміятися, і тепер стоїть перед моїм батьком, яким завжди захоплювався, якому в дружній бесіді обіцяв посаду свого заступника, і ось прийшов повідомити, що пожежна дружина прощається з батьком і просить повернути диплом. Люди, які були в нас на той момент, усе облишили й оточили двох чоловіків тісним колом. Зееману бракує слів, він мовчки поплескує батька по плечі, так, ніби намагається вибити слова, які сам хоче сказати, але не може підібрати. При цьому він сміється, чим напевно хоче заспокоїти себе і всіх присутніх, але оскільки сміятися він не вміє і ніхто ще не бачив, як він посміхається, нікому не спадає на думку, що це сміх. Але батько до того часу був уже занадто втомленим і зневіреним, аби комусь допомагати, він виглядав надто кволим навіть для того, щоб узагалі замислюватися над тим, що відбувається. Ми всі були однаково знесилені, але наша юність примушувала нас не вірити в можливість такої повної катастрофи. Ми все ще сподівалися, що після цієї нескінченної низки відвідувачів нарешті прийде хтось, хто підтримає нас і поверне все назад. Зееман в наших тодішніх наївних очах найкраще надавався для цього. Ми напружено очікували, що от-от із цього безперервного сміху нарешті вирветься якесь зрозуміле слово. Над чим можна було сміятися в цій ситуації? Хіба що над дурнуватою несправедливістю, яка з нами трапилася. "Пане начальнику, пане начальнику, скажіть ви нарешті всім цим людям", – думали ми собі й підходили ближче до нього, але він тільки ніяково топтався на місці. Нарешті почав говорити, хоча не так у відповідь на наші потаємні бажання, як із метою задовольнити підбадьорливі або злі вигуки оточення. Ми все ще сподівалися. Він почав із великих похвал для батька. Назвав його гордістю дружини, недосяжним зразком для молоді, незамінним членом команди, без якого вона майже не має шансів успішно існувати далі. Було б чудово, якби він на цьому зупинився! Але він говорив далі. І якщо члени дружини все-таки вирішили попросити батька піти у відставку, ясна річ, тільки тимчасово, то він повинен зрозуміти серйозність причин, які їх до цього змусили. Можливо, все було б інакше, якби не блискучі досягнення батька на вчорашньому святі. Та саме ці досягнення привабили до себе особливо пильну увагу адміністрації, тепер пожежна дружина опинилася в полі зору і мусить ще більше, ніж раніше, дбати про незаплямованість своєї репутації. А якщо було ображено вістового, то що ж тут може вдіяти дружина? Іншого виходу не існує, і тому він, Зееман, узяв на себе важку місію повідомити про все батькові. Батько не повинен іще більше ускладнювати йому це завдання. На цьому Зееман відчув неймовірне полегшення, він позбувся свого важкого обов'язку. Упевнений, що все зроблено, він більше не зловживав надмірною тактовністю, показав пальцем на диплом на стіні і покликав батька пальцем до себе. Батько кивнув і пішов за дипломом, але в нього так сильно тремтіли руки, що він не зміг зняти його з цвяшка. Я стала на стільчик і допомогла йому. І цієї миті всьому остаточно настав кінець. Батько навіть не витягав диплом із рамки, а віддав Зееману все, як було. Потім сів у куток, не рухався і ні з ким більше не говорив. Ми повинні були самі давати раду з відвідувачами.

– А в чому ти бачиш тут вплив Замку? – запитав К. – Наразі я не помітив ніякого втручання. Усе, що ти розповіла досі – бездумний страх людей, зловтіха через нещастя ближнього, зрадлива дружба, – речі, які зустрічаються на кожному кроці. А з боку твого батька – принаймні так мені видається, – дріб'язковість. Бо що таке диплом? Підтвердження його здібностей, які залишилися при ньому? Тим краще. Він ускладнив начальнику завдання саме тим, що відразу ж на другому слові кинув тому під ноги свій диплом. Але найбільш показовим видається мені те, що ти жодним словом не згадуєш Амалії, яка завинила у всьому і яка, мабуть, тихенько стояла собі ззаду і спокійно спостерігала за цим спустошенням.

– Ні, – сказала Ольга. – Тут нікому ні в чому не можна дорікнути, ніхто не міг би вчинити інакше, усе це вплив Замку.

– Вплив Замку, – повторила Амалія, яка непомітно підійшла знадвору, батьки були вже в ліжку. – Розповідають історії про Замок? Усе ще сидите тут удвох? Ти ж збирався відразу йти назад, К., а зараз вже наближається десята. Тебе цікавлять такі історії? Тут є чимало людей, які тільки цим і живуть, вони сідають одне навпроти одного і мучать себе навзаєм, але ти, як мені здається, не належиш до таких людей.

– Ні, – заперечив К.