Замок в Піренеях

ЮСТЕЙН ҐОРДЕР

Замок в Піренеях

Переклала з норвезької Наталія Іваничук

І

Привіт, Стейне! Побачити тебе знову — це наче якісь чари. Та ще й там! Сам же ти так розгубився, що ледь не впав. То не був "випадковий збіг", о ні. То втрутилися вищі сили, чуєш, провидіння!

Нам було даровано чотири години удвох. Таки даровано, даровано...

Нільса Петера не надто втішила наша зустріч. Він не зронив жодного слова до самого Фьорде.

Ми дерлися угору схилом. А вже за півгодини опинилися на краю нашого березового гаю...

За весь той час ніхто з нас не мовив ані слова. Маю на увазі — про це. Ми розмовляли про що завгодно, лиш не про це. Як і тоді. Не знали, як нам поводитися. Те, що трапилося тоді, тяжіло над нами. Отак зітлівали ми — від коренів; можливо, не ти сам як особистість і не я як особистість, але ми — як нероздільна сутність. Ми навіть не побажали одне одному на добраніч. Ту останню ніч я спала на канапі. Пам'ятаю запах — ти сидів У сусідній кімнаті й курив. Мені здавалося, я бачу крізь стіну й зачинені двері твою схилену голову. Ти просто сидів, похилившись над письмовим

столом, і курив. Наступного дня я поїхала геть, і відтоді ми не бачилися — понад тридцять років. Незбагненно.

І ось раптом ми прокидаємося з багатолітнього сну Сплячої красуні, немов розбуджені одним і тим самим чарівним будильником! І знову вирушаємо туди, незалежно одне від одного. Того ж самого дня, Стейне, у новому столітті, у цілком новому СВІТІ. Уявляєш, через тридцять з гаком років!

І не кажи мені, що це випадковість. Не кажи, що нами не правлять вищі сили!

Воістину сюрреалістичною з'явою була господиня, яка несподівано вийшла на терасу, — молодша донька жінки, що тоді відала готелем. Для неї теж минуло понад тридцять років. Гадаю, наша поява стала для неї дежавю. Пам'ятаєш, що вона сказала? "Як славно, ви й далі разом", ось як вона сказала. Слова боляче обпекли й потішили водночас, якщо зважити на те, що ми з тобою не бачилися, відколи одного ранку в середині сімдесятих приглядали за трьома її маленькими донечками на віддяку за дозвіл випозичати велосипеди й портативне радіо.

Мене вже кличуть. Надворі липневий вечір, а ми тут, бач, на островах проводимо літні вакації. Хлопці, здається, запікають на грилі форель. Он до мене з келишком у руці простує Нільс Петер. Він дає мені ще десять хвилин, аби закінчити листа. Ці хвилини дуже потрібні, бо я хочу попросити тебе про щось надзвичайно важливе.

б

Чи згоден ти укласти зі мною угоду, урочисто заприсягнутися знищувати усі наші електронні послання, щойно прочитавши їх? Негайно, відразу ж? І звісно, жодних видруків.

Цей новий зв'язок уявляється мені вібруючим потоком думок двох душ, чимось більшим, ніж обмін листами, що згодом могли б стати поміж нами. Натомість ми можемо дозволити собі писати геть про все.

Бо ж кожен з нас має подружжя, дітей... Мені б не хотілося, щоб мої потаємні думки зберігалися у пам'яті комп'ютера. Ніхто не знає, коли прийде нам час вирушати у мандрівку вічності, та одного дня ми покинемо цей карнавал з усіма його масками й ролями, і лише деякі незначні реквізити залишаться після нас, а опісля і їх не стане... Ми зникнемо з часового простору, з того, що називаємо "дійсністю".

Навіть з роками не полишає мене страх, що якість окрушини того, що трапилось тоді, виринуть зненацька знову. Інколи мені здається, ніби щось наступає мені на п'яти або дихає у потилицю.

Я не можу забути синіх мигалок в Лейканґері, далі здригаюся, зачувши позад себе завивання поліцейського автомобіля. Якось кілька років тому в мої двері подзвонив поліціант в уніформі. Він, напевне, помітив, як я ледь не підскочила. Поліцейський хотів лише запитати про одну адресу по сусідству.

Ти, мабуть, вважаєш, що я даремно непокоюся. За терміном давності скоєного кара вже не загрожує.

Але сором не має терміну давності... Пообіцяй стерти з комп'ютера моє послання, чуєш!

Аж коли ми повсідалися на руйновищі старої кошари, ти розповів, що тебе привело сюди, в гори, спробував відзвітувати, чим займався останні тридцять років, розтлумачив мені суть отого свого кліматичного проекту. А ще згадав про надзвичайно яскравий сон, він наснився тобі вночі напередодні нашої несподіваної зустрічі на терасі. Якийсь космічний сон, сказав ти, однак докінчити тобі не дали телички, вони пригарцювали, вибрикуючи, до кошари і, по суті, прогнали нас з полонини знову уділ. Більше до розмови про сон ми не поверталися.

Бачити космічні сни тобі на роду написано... Треба було спробувати поспати хоч кілька годин, але нас лихоманило від збудження; звісно, ми були збудженими, лежали з заплющеними очима й шепотілися. Про зорі, галактики і таке інше. Лише про величні, неосяжні речі, котрі все ж визначали наше буття...

Дивно зараз повертатися думками у минуле. Це було ще до того, як у мене з'явилася віра. Але буквально напередодні.

Вони знову гукають мене. Ще один коментар, перш ніж я відішлю листа. Оте озеро з нашого минулого називається Старечим. Хіба не потішна назва для гірського озера удалині від людей та худібки? Хто свого часу був старцем отам, серед гірських вершин та голих скель?

їдучи в авті з Нільсом Петером, я мовчки сиділа, утупившись в атлас доріг. Відтоді я там не бувала, тож не зважувалася підвести погляд, тільки не біля озера... За кілька хвилин ми вже об'їжджали іншу місцинку, оту на закруті, біля урвища. Вона будила найболючіші спомини. Здається, я жодного разу не відірвала очей від мани, аж доки ми не опинилися у долині. Скільки географічних назв вивчила, читаючи їх уголос Нільсові Петерові! Треба ж було чимось зайнятися. Я боялась зірватися, усе йому вибовкати.

Коли дісталися до вервечки нових тунелів, я наполягла звернути туди, лиш би не їхати старою дорогою вздовж річки повз прадавню дерев'яну церкву. Вигадала сміхотворну відмовку, мовляв, уже надто пізно, а в нас мало часу.

Отже, Старече озеро.

Бруснична Жінка була "стареча". Так ми вважали тоді. Старша пані, казали ми. Старша пані з рожевою шаллю на плечах. Ми мусили пересвідчитися, що принаймні бачимо одне і те ж. Тоді ми ще розмовляли одне з одним.

Насправді жінка була того ж віку, що я нині, не більше і не менше. Таких називають жінками середнього віку...

Угледівши тебе на порозі тераси, я ніби зустріла саму себе. Востаннє ми бачилися тридцять років тому. Але справа не тільки в цьому. Я так виразно сприймала себе наче збоку, тобто з твого кута зору і твоїми очима. Нараз я стала отією Брусничною Жінкою. Тривожне відчуття...

Мене знову гукають. Уже втретє... Я відсилаю і знищую своє послання. З теплими думками про тебе... Сульрун.

Мені довелося опановувати себе, щоб не написати "твоя Сульрун", бо ж розійшлися ми не в сварці. Того дня я тільки взяла деякі речі та й пішла. І не повернулася. Аж майже за рік написала з Берґена, попросила спакувати й вислати моє манаття, та навіть тоді не потрактувала свого вчинку за формальне розлучення, а лише за єдино можливий практичний крок, бо ж мешкала дуже далеко, по той бік гір. Минуло кілька років, перш ніж я зустріла Нільса Петера. Тобі з Беріт спотребилося понад десять років, щоб знайти одне одного.

Ти був терплячим, це правда. Ніколи всерйоз не вірив у наш розрив. Я ж, бувало, не раз відчувала себе невірною поруч з чоловіком.

Довіку не забуду того, що трапилося там, на перевалі. Таке відчуття, ніби я щомиті думаю про це.

Але потім трапилося інше — диво, що провиділо надію. Нині я потрактовую його як дарунок долі.

Як гадаєш, чи зуміли б ми разом користатися тим дарунком? Але ми були налякані до нестями. Спершу ти просто впав ниць, заховавшись за мене, а потім підхопився на ноги й щодуху кинувся бігти.

Уже за кілька днів наші шляхи розійшлись. Ми втратили здатність або ж бажання дивитися одне одному в вічі.

Обоє, Стейне, обоє. Неймовірно...

Сульрун, СульрунІ Якою гарною ти була! Якою чарівною у червоній сукні на тлі фьорду, саду та білої огорожі!

Я відразу впізнав тебе, як не впізнати. Чи, може, мені примарилося? Але то була ти — немов вилущена з цілком іншої епохи.

І дозволь одразу сказати: твоя поява аж ніяк не асоціювалася в мене з "Брусничною Жінкою".

Ти мені пишеш! Неймовірно! Усі ці тижні я марив надією, що ти озвешся. Пропозиція спілкуватися в мережі була моєю, але ти наполягла, що сама, як матимеш слушну нагоду, даси про себе чути. Отож ініціатива залишилася за тобою.

То було так приголомшливо знову побачитися у тому закапелку. Ніби все життя ми прожили за укладеною з прадавніх часів угодою зустрітися саме в тому місці і в той час. Але ж такої угоди ніколи не існувало. Неймовірний щасливий випадок!

Я виходив з ресторанної зали, несучи філіжанку кави на тарільчику. Від несподіванки рука здригнулася, трохи кави розхлюпалось, обпікши мені зап'ястя. Твоя правда, я ледве втримався на ногах, бо ж треба було рятувати філіжанку.

Я стримано привітався з твоїм чоловіком, якому раптом негайно заманулося забрати щось з авто. Ми з тобою заледве встигли перекинутися кількома словами — надійшла господиня готелю, мабуть, побачила, як я проходив повз рецепцію, і впізнала, хоч минуло понад тридцять років. Тоді Ще її мама відала готелем.

Ми стояли навпроти одне одного, а вона, видно, сприйняла нас за середнього віку подружжя, яке колись, у давню давнину, провело тут, біля фьорду, свій медовий місяць, перш ніж осісти і прожити удвох усе життя (я спробував уявити собі цю картину), і аж тепер, можливо, пройняте приступом ностальгії, захотіло повернутися у лаштунки своєї юнацької пригоди. Після сніданку подружжя, звісно, вийшло покавувати на терасі, не покурити, — ще б чого бракувало, у такому віці ми обоє, звісно, мали б уже покинули курити, —а помилуватися багряними буками, фьордом та горами. Бо ж тоді завжди так робили ...

Готель має нову рецепцію, нове кафе для подорожніх, але дерева, фьорд і гори залишились тими ж. Не змінились і меблі та картини а камінній залі, більярдний стіл теж колишній, я навіть сумніваюся, чи настроювали від того часу старе піаніно. Ти грала на ньому Дебюссі та ноктюрни Шопена. Ніколи не забуду, як готельні гості зібралися навколо інструменту і винагородили твою гру справжніми оваціями.

Тридцять років спливло, а час мовби застиг на місці.

Я ледь не забув про єдину зміну, що сталася відтоді.