Замок в Піренеях - Сторінка 4

З іншого ж боку, таке може трапитися цілком випадково, тобто впродовж кількох секунд. Хіба не спокуслива думка?

Побачити тебе там було наче вибухом бомби. Приголомшливий ефект. Я без вагань назву це щасливим збігом, та нічим "надприродним" там навіть не пахло.

Ти цілком певний?

Так, майже цілком. Так само певний, що не існує наперед визначеної долі, провидіння, якоїсь вищої ментальної потуги, яка б могла вплинути, скажімо, на результат гри в кості. Його можна, звісно, сфальшувати, підтасувати, неправильно подати, та будь-які фізичні вчинки не підвладні ані долі, ані божому провидінню, ані псевдофе-номену, який дехто називає "психокінезом".

Чи ти чула коли-небудь, аби хтось, граючи в рулетку, шалено розбагатів завдяки своєму вмінню скеровувати кульку силою думки чи передбачати точне число, на яке вона ляже? Достатньо володіти даром передбачення лише на кілька секунд вперед, щоб стати мільйонером. Однак ніхто не володіє таким даром! Ніхто! Тому на казино й не вивішують табличок із забороною входити ясновидцям та екстрасенсам. Зайва заборона...

Чи то стосується азартних ігор, а чи нашого повсякденного життя, ми повинні мати до них інший підхід. Найразючішим збігам та випадковостям в історії людства властива тенденція до дбайливого плекання та збереження в пам'яті тієї чи іншої культури; а безмір небилиць про найфантастичніші збіги можуть стати для легковірних доказом існування "вищих сил", які ледь не на кожному кроці втручаються у наше життя.

Як на мене, надзвичайно важливо збагнути цей механізм. Сама лише селекція "виграшних моментів", про які завжди згадують і переповідають з покоління в покоління, може привести нас до вчення Дарвіна про природний відбір. Різниця лише в тому, що ми в нашому випадку говоримо про штучно створений відбір. Так само легко можуть, на жаль, сформуватися і штучно створені уявлення.

Більш чи менш усвідомлено ми можемо звести докупи погляди, які не мають між собою нічого спільного. Це, як на мене, характерна людська риса. На противагу тваринам, ми завжди дошукуємося причин, які стоять за певними вчинками чи подіями, скажімо, доля, провидіння чи інша вища сила — навіть у тих випадках, коли такої "інстанції" годі й шукати.

Отож я вважаю нашу зустріч на терасі готелю того літнього дня абсолютно випадковою. Шанси на неї були мінімальними — ніхто з нас не бував там від часу розлуки. Та хоч би яким мікроскопічним був той шанс, немає жодних підстав вважати наше побачення через тридцять літ чимось іншим, аніж банальним несподіваним збігом.

Якби нам вдалося у товстій книжці зібрати Докупи найяскравіші історичні приклади неймовірних збігів чи випвдковостей — тобто, виграшні лоти, — довелось би шукати на книжкових полицях місце для багатьох тисяч мільярдів томів, бо ж і всі програшні моменти хотілось би увічнити. Однак на таку масу книг не вистачить ніяких лісів. На цій планеті фактично немає місця ані для такої кількості книжок, ані для лісів.

А зараз, як виняток, я сфокусую все ж увагу на одному-єдиному програшному лоті: чи коли-небудь тобі доводилось читати солідне інтерв'ю з тими, хто не виграв у Лото?

Ти не надто змінився. І це добре, Стейне. Щось таке свіже й хлоп'яче є у твоїй впертості.

Та, мабуть, ти сліпий. А ще обмежений і зарозумілий.

Пам'ятаєш картину бельгійського художника Рене Маґрітта, де велетенська кам'яна брила зависає у повітрі над землею, а на чубку брили, наскільки я пригадую, — маленький замок. Ти не міг забути цієї картини.

Якби ти став свідком чогось подібного сьогодні, то неодмінно спробував би знайти вірогідне пояснення, яке б заперечувало надприродність явища. Можливо, сказав би, що все це вистава. Що камінь порожній всередині й наповнений гелієм. Або ж його підвісили вгорі в якомусь хитроспле-теному кошелі на невидимих шківах і канатах.

Я не така складна душа, як ти. Я простягнула б руки до тієї брили зі словами "алілуя" чи "амінь".

ЗО

у своєму першому листі ти пишеш: "Іноді ми кажемо: не повірю, доки не побачу на власні очі. Та навіть тоді не завжди конче вірити власним очам..."-

Мушу визнати, цей вислів міг би мене насторожити. Для моїх вух він звучить, як заклик не довіряти відчуттям, якось не емпірично і, навіть я би сказала, дещо середньовічно...

Якщо певний, конкретний емпіричний досвід суперечив ученню Аристотеля, казали, що то наші відчуття вводять нас в оману; а коли результати спостережень за рухом небесних тіл не відповідали геоцентричній картині світу, вдавалися до такого собі фокуса-покуса (це називалося "епіциклами"), аби пояснити те, що ми нібито бачимо насправді. А ще служителі церкви та інквізиції дотримувалися самоцензури, коли відмовлялись зазирнути у телескоп Галілея. Та все це ти знаєш і без мене...

Чи ти хоч раз замислювався: ми удвох направ-ду були свідками дива, такого ж, як ота велетенська брила, що зависає у повітрі понад мохами та вересом. Диво цього світу! Дозволь тільки додати: ми бачили одне й те ж, і побачене не викликало сумнівів ні в тебе, ані в мене...

Ми були свідками?

Саме так! Та, щоб повернутися до нашого побачення, спробуймо позбутися отих мотузок, за які нас смикає, провадячи, доля...

Що ти хочеш цим сказати?

Можливо, "збіг" відбувся завдяки банальній буйній телепатії. Хоча для тебе це, мабуть, нісенітниця, бо ти вже твердо вирішив, що "не віриш" у передавання думок на відстані.

Ось у силу тяжіння віриш. А чи зумієш пояснити, що воно таке?

Може, даси-таки мені шанс, зазирнеш у мій га-лілеївський телескоп?

Я не можу пояснити силу тяжіння. Вона просто існує. Звісно, я охоче зазирну одним оком у той твій телескоп. Хай би ти мала навіть десяток телескопів, я зазирну в кожний. Та мені достатньо буде й першого...

Для мене й Нільса Петера ця виправа була цілком спонтанною. Я майже певна, що сама й запропонувала поїздку на фьорди, у Ф'єрланн, аби відвідати Букбюен — Книжкове Селище — і Льодовиковий музей. Ми саме поверталися з Естланна додому, в Берген. Я подумала, що стільки років не бувала в тих краях, тож варто зробити гак, хоча знала — спогади можуть завдати болю. То було мов раптове наслання. Несподівано сяйнула думка і вже не відпустила.

Свою ж поїздку ти планував давно, заздалегідь, тож у цьому випадку ти, вочевидь, був ви-

омінювачем сигналу; а я — приймачем. Усе це не мало б такого значення, якби ти усвідомлено посилав мені думку, що вперше, після того, як ми

воХ замешкали в старому готелі, знову збираєшся туди. Суть у тому, що посилаючи або приймаючи мисленнєві сигнали, людина нічогісінько не відчуває. Навіть коли думаєш про щось надзвичайно драматичне, жахливе чи сумне, нічого в твоїй голові не хрускотить, не бряжчить і не скрипить. А все тому, що думки не мають нічого спільного з тілом, з діяльністю організму.

Найпростіше пояснення, на мій погляд, чому ми водночас знову опинилися на тому місці, де колись зазнали найсолодшої розкоші та найпе-кучішого болю в нашому житті, телепатія. Твої пояснення чи спростування значно заплутаніші й дещо тхнуть притягненою за вуха статистикою.

За теорією ймовірності, ймовірність нашої зустрічі на терасі старого готелю можна описати приблизно ось так: уявімо собі, ніби ми стоїмо на протилежних берегах фьорду і стріляємо одне в одного з рушниці. Наші кулі мали би зіткнутися посеред протоки і впасти на дно. Це, може, й було б чимось надприродним, принаймні фантастичною точністю попадання. Як на мене, набагато легше збагнути інше: як дві душі, які колись були близькими, здатні на відстані спілкуватися між собою про те, що глибоко хвилювало їх обох. Ти послав мені сигнал, що збираєшся туди, а я його прийняла. І теж приїхала!

Отож телепатія! Цей безліч разів описаний феномен, який я згадала, щоб доступно пояснити те, що ти зневажливо називаєш "дивовижним збігом", експериментально досліджували вчені багатьох університетів світу, піонерами у цій сфері було, зокрема, подружжя Райн в університеті Дюк в Північній Кароліні ще в тридцятих роках XX століття. Хочеш, радо вишлю тобі декілька відгуків, я зібрала чималу бібліографію.

Хіба квантова механіка не доводить нам, що все у всесвіті взаємопов'язане до найменших часточок?

З приязною допомогою деяких колег я останнім часом трохи вивчала квантову фізику. У школі, де викладаю, упродовж року проводився вечорами міжпредметний колоквіум. Навіть свій клуб ми назвали "In vino veritas", що мало би свідчити про неофіційну форму спілкування нашого зібрання. Однак кілька вечорів з фізиками та фахівцями з природничих наук переконали мене, що сучасна фізика анітрохи не позбавила світ містичності, властивої епосі Платона. Можеш мені заперечити, Стейне, ти ж завжди був всезнайком...

Якщо дві частинки, наприклад, фотони, які мають спільне джерело чи вихідну точку, розділяються і покидають одне одного з шаленою швидкістю, вони не перестають бути цілісністю. Навіть прямуючи врізнобіч у всесвіті й віддаляючись на відстань багатьох світлових років, вони зостануться єдиним цілим; кожна з двох частинок понесе з собою інформацію про властивості іншої; на одну з "частинок-близнят" завжди буде впливати те, що збуватиметься з іншою. Йдеться, звісно, не про звичайний зв'язок, а про взаємозалежність, або ж про те, що ми називаємо "не-локальністю". На квантовому рівні світ є фактично "нелокальним", не має ні кінця, ні краю. Дивно, може, навіть так само незбагненно, як сила тяжіння. Айнштайн заперечував цей феномен, сприймаючи його за провокацію супроти розуму, однак після Айнштайна його було підтверджено експериментально.

Ми говоримо зараз не про телепатію, а про те-лефізику. Хоча духовний контакт почерез великі відстані є, як на мене, набагато важливішим для людини, ніж квантова механіка, бо ми на цій землі живі душі. Глянь на зірки та галактики, подивись на комети й астероїди, що шугають повз нас, і не стримуй щасливого сміху. Що там могутні небесні тіла? Ми є живими душами у цьому всесвіті! Що можуть комети й астероїди? Що вони здатні відчувати? Чи усвідомлюють самі себе?

Була би я марновірною, сказала б, що фотони мають свідомість і спілкуються, передаючи свої думки на віддалі. Що ж, у таке я не вірю. Я вважаю, що ми, люди, займаємо особливу нішу. Ми — живі душі у цьому театрі всесвіту!

Стейне! Доки ти читаєш це речення, мільярди нейтронів пронизують мій мозок, прилітають з Сонця, з інших зірок Чумацького Шляху, з чужих галактик.