Замок в Піренеях - Сторінка 6
- Юстейн Гордер -Схожість була разючою. Як їй вдалося вистежити нас?
Не дивно, що мені тремтіли руки, тоді мені здавалось, наче саме життя труснуло мною. Тридцять років минуло, але зараз, коли ми знову опинилася там, я несамовито яскраво відчув, як то було бути шалено юним, як то було бути нами... Тоді в березовому гаю щось трапилося, якісь чари, що змусили нас раптом відсахнутися одне від одного. Я взяв тебе за руку, і це напевно зіграло свою роль, а ще передчуття, що ми ось-ось знову опинимося на краю березняка. Я пам'ятав, як приголомшила нас її з'ява тридцять років тому, як панічно налякала. Не заперечую, тепер мене також проймав острах. Та це не був страх знову побачити примару. Можна боятися піддатись безуму, затаєному в нас. Чи в інших... Страх може бути заразним. Як і божевілля.
Після того випадку тебе годі було впізнати. Минали тижні, я боявся залишатися з тобою наодинці. Затамувавши подих, чекав, що все повернеться у своє русло. Та не дочекався, ти зібрала свої речі й поїхала геть. Я багато років тужив за тобою— Сподівввся будь-якої миті дзвінка в двері, уночі фантазуввв собі, як ти відчиняєш помешкання і входиш, поки я сплю, бо ж ключів мені не віддала. На широкому двоспвльному ліжку мені так гостро бракувало тебе, та водночас мене не полишав страх, що ти повернешся, не зцілившись від свого безумства, не тією Сульрун, яку я знав раніше. Так минуло кілька років, а тоді я вставив у двері замок з запобіжником.
Я й далі сприймвю Брусничну Жінку як загадкове явище в моєму житті. Але ми були тоді такими юними. До того ж, спливло понад тридцять років, і я вже не знаю, де правда, а де — вимисел.
Так, Стейне.
Що ти маєш на увазі?
Ну ось, він знову там стовбичить. Я не годна зосередитися. Не можу згадувати події тридцятилітньої давнини, доки він стоїть на драбині, водно бовтаючи пензлем у відрі з зеленою фарбою. Невже так необхідно накладати ще одну верству фарби? Хіба не можна зачекати хоч би день, щоб вона підсохла?
То займися чимось іншим. Я ще посиджу тут зо дві години.
Я принесла собі склянку яблучного соку з чотирма шматочками льоду. Ноги і алюмінієва драбина, на щастя, зникли з-перед очей. Сподіваюся, він не фарбуватиме ще й утретє?
Агностиками, кажеш, ми були... Ми були живими ляльками! Пригадуєш? Ми весь час перебували в полоні магічного світосприйняття, тільки ми і ніхто інший. Ми були аутсайдерами, зайняли щось на кшталт такого собі чарівного форпосту, який давав можливість спостерігати за всім навколо дещо зверхньо. Ми наче створили власну релігію. Ми так і казали, казали, що сповідуємо власну релігію.
Тоді ми не лише були одурманені одне одним, а ще й захопилися своєрідною місіонерською діяльністю. Ти, мабуть, пам'ятаєш, як ми щосуботи гасали містом з пакетом, наповненим крихітними клаптиками паперу, і роздавали їх кожному стрічному, мов листівки. А напередодні увечері друкували на старій друкарській машинці лаконічні гасла. ВАЖЛИВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ДЛЯ ВСІХ ГРОМАДЯН МІСТА: ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ ЛИШЕ ТУТ І ЗАРАЗ! Тисячі разів видруковували їх, хитромудро витинали, складали докупи і вирушали трамваєм до Національного театру. Потім займали стратегічну позицію в студентському сквері, Студентерлюнден, у центрі Осло або ж біля трампліну на Гольменколлені і роздавали наші зерна істини, сподіваючись розбудити місто від спіритичного летаргійного сну, у якому воно, на наше переконання, гибіло. Ото було весело! Нас зустрічаЛи здебільшого доброзичливо, з усмішкою, та не йоакувало й роздратованих реплік. Дехто сприймав За образу нагадування про те, що вони існують на цьому світі не вічно.
Ца початку сімдесятих було політично некоректно марно захоплюватися буттям. Чимало прихильників лівих вважали контрреволюційним твердження, що всесвіт — загадка. Важливіше було не збагнути світ, а змінити його.
На ідею з папірцями нас надихнула дурнувата традиція закладати фанти з жартами у спечений калач. По-моєму, спершу ми планували подати подібного калача з нашими закликами на студентському святі. Пригадуєш? Нам навіть спало на думку організувати альтернативну демонстрацію* скажімо, другого травня. Однак далі придумування гасел — а тут ми мали з кого брати приклад — не зайшло. Під час студентських заворушень у Парижі французькі спудеї теж писали на стінах Сорбонни гасла, на кшталт: "Владу фантазії!" і "Смерть — це контрреволюція!" Ми вже малювали в своїй уяві парад, який би ряснів такими закликами. Чого нам тільки не наверталося до голови, Стейне!
Ми постійно ходили на виставки та концерти, не лише задля насолоди мистецтвом чи музикою, а Щоб поспостерігати за живими ляльками. Начитавшись Степового вовка Германа Гессе, ми називали Життєву містерію, у якій брали участь, "магічним
На противагу демонстрації з нагоди дня Конституції 17 травня.
театром". Або ж сиділи в якомусь кафе і скрупульозно вивчали окремі людські екземпляри. Кожна особистість була крихітним всесвітом у собі. Ми називали їх "душами". Хіба ні? Таки "душами", я в цьому твердо переконана. Бо ж не за механічними ляльками спостерігали, а за живими. Так ми тоді казали. Пам'ятаєш, ми, бувало, сиділи в кутку якогось кафе і придумувати відвідувачам химерні життєві історії. Життєпис деяких "душ" часом "забирали" додому і продовжували фантазувати далі. Давали їм імена, наділяли вигаданими біографіями. Так постав цілий пантеон фіктивних персонажів. Важливим елементом нашої релігії було оте майже нестримне "розведення" людей.
Потім ми повісили репродукцію Маґрітта на стіні спальні. Здається, купили її в Центрі мистецтва Гені Унстада на Гьовікодден...
До речі, про спальню. Ми залюбки валялися у ліжку посеред білого дня, поряд на столику стояла пляшка "шампанського" і дві кухонні склянки. Ми могли годинами читати вголос одне одному. Перечитали норвезьких поетів, Стейна Мерена і Улафа Бюлля. Могли собі на таке дозволити, хоча так звана "провідна лірика" у ті часи була заборонена. Але ж ми читали ще й Яна Еріка Волда, геть усе, що він написав. Не кажучи вже про Злочин і кару Федора Достоєвського і Зачаровану гору Томаса Манна. Грубі книжки ставали такими шампано-ліжковими проектами. А "шампанським" ми називали солодке, дешеве пійло Golden Power, щоправда, міцне — звідси й назва Золота сила. Ми вважали невимовною розкішшю бути з плоті та крові, бути чоловіком та жінкою, і насолоджувалися цим. Та саме фізична насолода раз у раз нагадувала нам, що ми смертні. Осінь починається навесні, казали ми. Нам було ледь за двадцять, та ми вже почали зізнаватися одне одному в тому, що, здається, старіємо.
Життя — диво, і ми були свідомі того, що треба кожну його мить святкувати. Байдуже як: прогулянкою з доброго дива до лісу посеред літньої ночі чи такою ж незапланованою автомобільною виправою. їдьмо в Сконе, казав ти, і вже за п'ять хвилин ми сиділи в авті по дорозі до Швеції. Ніхто з нас раніше там не бував, ми не уявляли, де ночуватимемо.
Пригадуєш, як приїхали до Дівчаток Лундгрен у Шхерах, сільської кав'ярні з домашніми булочками? Ми не склепили очей, лише сміялися, реготали без стриму. Зрештою, поснули в траві. Розбудила нас корова. Якби не вона, це на кілька секунд пізніше могли б зробити мурашки. Ми посхоплювалися на ноги, мов ужалені, намагаючись поскидати з себе мурах, та вони були всюди — не лише на одязі, а й під ним. Спересердя ти обізвав їх свенською мурашнею і сприйняв їхню навалу за особисту зневагу.
Несподіване рішення походити на лижах льодовиком Юстедальсбреен теж було такою ескападою — тепер ти це називаєш вибриком. Ідея спала до голови одного травневого дня тридцять років тому. "Збираймося на лижі на Юстедальсбреен!" — оголосив ти по обіді. Це трактувалося як наказ, бо, за своєрідною взаємною угодою, ми без протестів мали приставати на найнесподіваніші забаганки одне одного. За кілька хвилин зібралися і подалися з дому. Ночувати могли на вибір десь у горах, в Л ердалі або ж в авті. Ми були затяті й відчайдушні. Коли добрались до фьорда, першою думкою було відразу податися на льодовик з лижами на плечі. Нам казали, що нагорі є викладена з каменю хатинка-притулок з усім необхідним, там можна переночувати, якщо не встигнемо дістатися до мети. Ми нічого не знали про правила поводження на льодовику, тож і не усвідомлювали всієї відповідальності. Однак з прогулянки на льодовик нічого не вийшло. Це вперше щось пішло не так — ти ж розумієш, про що я кажу, — ми цілий тиждень простирчали в готелі, а тоді, пригнічені, повернулися додому. Перебування в готелі обійшлося недешево, про знижки для студентів там навіть не чули. Та нас більше хвилювали не порожні кишені, до того ж, ми мали чекові книжки...
Я пишу все це для того, аби заразом ще й підкреслити, що моє зачарування життям відтоді анітрохи не пригасло. "Чи зберегла ти свою колишню здатність тішитися кожною секундою прожитого життя?" — запитуєш ти. Відповідь — так.
Багато, щоправда, змінилося, з'явилось щось таке, чого не було раніше, я живу у цілком новому вимірі. Питаєш: "Чи й далі відчуваєш безмежну тугу, що життя таке коротке, таке коротке? Чи набігають тобі сльози на очі від самого лише натяку про "старість" і "земний вік"?" На це з полег-
нням можу відповісти — ні. Я більше не плачу. У Давленні до того, що очікує на мене, я живу тепер Метані... спокою.
Нині я теж невимовно тішуся своїм фізичним буттям, та все ж не так, як тоді. Своє тіло я зараз сприймаю як оболонку, тобто, як щось зовнішнє і несуттєве. Це не те, чим варто перейматися у житті Сьогодні я знаю: те, що я називаю я, переживе фізичну смерть; моє тіло не е мною. Воно не біль-ше я чи моє, ніж старі сукні в шафі. Я його так само не заберу з собою, як одіж. Чи пральну машинку. Чи авто і кредитну картку...
Про це я радо розповім більше, більш, ніж радо. Останнім часом я постійно читаю Біблію. Як бачиш, не лише літературу з парапсихології. Для мене одне не заперечує інше. Ти ж, мабуть, заперечуєш і те, й інше? Вийшло майже, як вірш...
А тепер я насамперед хотіла би довідатися: У що нині віриш ти? Я знаю, як було на початках, але ж з тобою, напевно, теж відбулися зміни?
Дякую за твого останнього е-мейла. У ньому ти вже не такий сиромудрий, як в попередніх листах. Ти простягаєш долоні. Але в них нічого немає, Стейне.