Замок в Піренеях - Сторінка 3

Але Сульрун і Сулундір! Хіба не було від чого здригнутися?

Поступово я заспокоївся, та ще довго стояв на палубі, усміхаючись сам до себе. Хай би як там було, все ж не варто піддаватися спокусі й робити химерні висновки з таких випадкових збігів. Кораблика просто назвали іменем однієї з прибережних комун того фюльку, у якому я саме перебував. Отож нічого надзвичайного!

А ти як гадаєш?

Я зараз на архіпелазі, у Сулунні. Сиджу в старому будиночку в Кольґрові і дивлюся у вікно на острівці та шхери. Єдине, що заступає мені краєвид, пара чоловічих ніг. Нільс Петер стоїть на алюмінієвій драбині й фарбує віконні рами поверхом вище.

Коли тієї середи ми зійшли вниз з Ф'єльстьо-лена, мій чоловік несподівано заквапився і наполіг на негайному від'їзді, аби спробувати, як він сказав, дістатися додому, в Берген, хоч би до початку вечірніх новин.

Ми піднімалися угору долиною Бьойядален, неподалік льодовика пірнули в тунель — було десь близько третьої пополудні. Вихопившись з тунелю, побачили, що туман уже не такий густий, як перше, а коли їхали понад берегом озера Йольстраватнет, навіть визирнуло сонце. За всю дорогу, аж до самого Фьорде, Нільс Петер озвався тільки раз, зауважив, що туман розсіюється, — ми саме огинали озеро поблизу Скей. Я спробувала зав'язати розмову, однак не спромоглася витягти з нього більше ані слова. Згодом мене несподівано вразив здогад, що єдина зронена Нільсом Петером репліка була не лише метеорологічним коментарем, але й стосувалася його стану душі.

Коли ми після Фьорде звернули на південь, він раптом повернувся до мене і сказав, що провести весь день за кермом надто стомливо і що ми могли би переночувати одну ніч в родинному гнізді моєї матері, яке зараз скромно називаємо "літнім будиночком". Від самого початку Нільс Петер мав намір їхати просто додому, бо назавтра передбачався важкий день. Ця несподівана пропозиція була своєрідним кроком до примирення, вибаченням і за те, що супився, коли я всупереч його волі таки пішла з тобою в гори, — ми ж тридцять років не бачилися, Стейне! — і за затяту мовчанку в авті. Так ми й зробили. Перетнули фьорд між Рюшедальсвіком та Рютледалем і попрямували в шхери, в Сулунн. Доки ти сидів на відкритті свого кліматичного центру, ми насолоджувалися чудовим сонячним днем над морем. Звісно, деякі мої думки стосувалися тебе, маю на увазі спогади, спорадично вихоплені з забуття яскраві миттєвості. Не покидали вони мене й наступними днями, деякі з них і до тебе прибилися уривчастими "кадрами", про які ти не тямиш, чи фільмував...

Ми повернулися до Бергена у четвер пізно ввечері, а рано-вранці в п'ятницю я подалася на Набережну подивитися, як відчалює "Сулундір". Він відходить з Бергена о восьмій ранку. Я знала, що ти покидаєш Балестранд цього передполудня, сам мені розповідав. А що я вже не спала від досвітку, то вирішила прогулятися від Скансена, через ринкову площу Фіскеторгет до Набережної. Щоб побажати тобі щасливої дороги, Стейне, і знову попрощатися. Без сумніву, ірраціональний вчинок, але я так хотіла. Не кажи, що не відчув моїх флюїдів. Приємно було думати, що попливеш "Сулундіром", я уявляла собі, як згадуватимеш мене і нашу літню пригоду в горах.

Кораблик названий так не на мою честь. Ти добре кажеш, це назва острівної комуни на західному узбережжі біля гирла Соґнефьорду. Я провела там майже весь день на зворотному шляху додому, після нашого побачення, а зараз пишу тобі й дивлюся на море. На щастя, ноги перед вікном вже не заступають світ. Правду кажучи, вони трохи заважали мені милуватися краєвидом і думати...

Сулундір — це праскандинавська форма множини від слова Сулунн, тут сотні сотень Сулунн-ських островів. Сул— означає "зморшка, борозда", а —унн — "мати", "бути забезпеченим". Отже, острови Сулунна поренані від зморшок. Тут не йдеться про неточне геологічне визначення. "По-репані, обвіяні вітрами над водою..."*

Напевно, не забув, як ми гасали й бавилися у хованки поміж химерними нагромадженнями скель, що мали структуру кольорового конгломерату. Ти неодмінно мав би пам'ятати, як ми годинами блукали островом, збираючи цікаві камінці. Ти збирав окрушини мармуру, я ж якісь червоні круглячки. Вони й досі лежать тут, яскріють барвами — твої і мої. Я прикрашаю ними рабатки.

Ти не помилився, мою бабусю звали Ранді. Твій сумнів ледь не розчарував мене, бо ти неодмінно мав би пам'ятати її ім'я, ви ж так симпатизували одне одному. Пригадую, як ти одного разу назвав її найдобрішою і найгарнішою людиною з-поміж усіх, кого тобі доводилося знати. Бабуся ж, зі свого боку, пораючись у маленькому садочку, завжди мугикала до себе: "Ото вже Стейн!" "Ото вже Стейн" вона вимовляла якось по-особливому тепло. Такого ставного юнака бабусі ще не траплялося зустрічати.

Моя мама теж виросла тут — це ти знаєш, — в одному з найзахідніших поселень Норвегії. її дівоче прізвище Гьонневоґ — і це ти пам'ятаєш теж. Моє ім'я — Сульрун — батьки не висмоктали з пальця, на нього їх надихнула історія походження нашої родини.

* слова гімну Норвегії, автором якого був видатний норвезький поет Б. Б'єрнсон — тут і далі прим, перекл.

І ось ми тут знову, усі четверо. За кілька днів почнеться школа і будні. Інгрід стала студенткою! На диво, сьогодні над морем зовсім не вітряно, учора ми навіть за такої нагоди сиділи в садку і смажили на грилі ковбаски.

Світ — не мозаїка, зіткана з випадковостей, Стейне. Усе в ньому взаємопов'язане.

Я такий радий, що ти відповіла. Не довелося, на щастя, довго чекати, доки поліпшиться твій настрій.

Уявити собі лишень, ти зараз тамі Я теж трішки ніби там, бо ж ти пишеш мені звідти. Я з тих, хто вважає, що реальна відстань у просторі не перешкода для близькості двох людей. У цьому сенсі я згідний з тобою: усе в світі взаємопов'язане.

Як зворушливо, що ти прийшла на Набережну того ранку, аби послати своє прощальне вітання з "Сулундіром". Я ніби бачу, як ти збігаєш довжелезними сходами від самого Скансена, і ця картина нагадує мені один іспанський фільм. Якщо не тоді, то запевняю, зараз твоє прощальне вітання наздогнало мене...

Тоді, як ми піднімалися схилом Мюндальсда-лена, ти сказав, що й чути не хочеш про жодні "так звані надприродні феномени", телепатію і провидіння, зокрема. Я спровокувала твій спротив, навівши кілька розкішних прикладів саме цих явищ. У твоєму випадку йдеться, мабуть, про небажання прислухатися до інтуїції, зняти шори з очей, або, може, неусвідомлення того, що іноді ти таки визнаєш "надприродність", сприймаючи її як власне одкровення.

Але ти не один такий, Стейне. У наш час на кожному кроці стикаєшся з психічною сліпотою, а це не що інше, як духовна убогість.

Я ж, тим часом, така наївна, що не вірю у випадковість нашої зустрічі на готельній терасі, натомість переконана: такі речі відбуваються не без режисури вищих сил. Не питай мене, як і яким чином, бо я направду сама того не знаю. Однак нерозуміння суті явища не означає, що його не існує. Едіп не помічав, як доля смикає його за ниточки, веде наперед визначеним шляхом, а коли збагнув, осліпив себе від сорому. У ставленні до власної долі він завжди був сліпцем.

Наше листування почало нагадувати пінг-понг, то, може, перекидатимемося е-мейлами все пообіддя? І я у такий спосіб на трохи теж опинюся цього літнього дня в Сулунні. Ти не проти?

Еге ж, ми собі базікаємо. У мене вакації, а тут, на нашому острові, існує неписане правило: на вакаціях усім дозволено робити "що заманеться". Педантично дотримуємося лише режиму харчування, разом сідаючи до столу, щоправда, за винятком сніданку, бо кожен снідає тоді, коли прокинеться. Ось нещодавно пообідали, тож тепер

аж до вечері я не маю жодних зобов'язань. Якщо не здійметься вітер, можливо, й сьогодні щось посмажимо на грилі.

А ти як? Хотіла запитати, куди могла би я на трохи перенестися цього пообіддя?

На жаль, мені нічим тебе звабити. Твої краєвиди не зрівняти з моїми. Я сиджу в прозаїчному університетському кабінеті на Бліндерні, в студентському містечку, й сидітиму допізна, бо о сьомій маю зустріти Беріт на Майорстюа. Ми зібралися провідати у Берумі її старого, однак ще дуже жвавого І гострого на розум батька. Та до вечора ще далеко, можемо поспілкуватися декілька годин.

Не забувай, я теж провчилася п'ять років на Бліндерні. Які то були роки, Стейне... Для мене так екзотично повертатися думками у ті часи.

По-моєму, ти й уявити собі тоді не міг, що колись станеш професором університету в Осло. Хіба твоєю метою не було учителювання?

Коли ти мене покинула, я не знав, як убити час, якого нараз прибуло надмір, тож захистив докторську, здобув наукову стипендію. Може, трохи відкладемо розмову про "той час". Мені так цікаво довідатися, ким ти стала сьогодні.

Що ж, ми про це вже розмовляли: учителем стала я, і ще жодного разу не розчарувалася у своєму виборі. Заробляти на життя, проводячи кілька годин щоденно з молодими та заангажо-ваними людьми, до того ж, викладаючи те, що мені подобається, я вважаю привілеєм. Кажуть, учитель залишається учителем, доки має учнів, і це не просто кліше. Ледь чи не в кожному моєму класі сиділо кучеряве світлочубе хлопченя, яке нагадувало мені тебе і нас обох. А якогось року був один хлопчик, мов дві краплі води схожий на тебе, навіть голосом.

Тепер тобі слово. Я ж написала, що сприймаю нашу несподівану зустріч на терасі не зовсім як щасливий збіг обставин...

Так, наша зустріч... Самі поняття "збіг" чи "випадковість" вказують, як свідчить статистика, на те, що є маловірогідним. Якось я спробував вирахувати, яка ймовірність того, що, кинувши дванадцять разів гральний кубик, тобто дванадцять разів поспіль, мені щоразу випаде шістка. Шанс — один на два мільярди. Це зовсім не означає, що комусь не вдасться випадково викинути шістку дванадцять разів поспіль. Пояснення тут просте: на цій планеті живе кілька мільярдів людей, і майже в кожному куточку земної кулі грають у кості. У такому окремо взятому випадку йдеться про несподіваний виграш, "щасливий льос", до того ж в астрономічних масштабах. Не одна людина за подібних обставин зайдеться істеричним реготом, бо можна сидіти й грати в кості багато тисяч років, перш ніж випаде серія з дванадцяти кидків з однаковим числом.