Замок в Піренеях - Сторінка 19

До того ж, я знайшов ще чимало інших наших слідів. Я заходився більш-менш скрупульозно провадити еротично-археологічні "розкопки". Знайшов одну твою зелену рукавичку, п'ятикронову монету, шпильку для волосся з легкого металу (хіба це, до речі, не було порушенням правил проживання в епоху кам'яного віку?). Не пригадую, щоб ти зашпилювала нею волосся, видно, випала з кишені. Потроху ми зовсім закошлатилися. Мило і шампунь були заборонені, замість мила використовували мох, лишайник та карликову березу. Ще я знайшов два саморобні рибальські гачки. Мені ледь не стало соромно за розкидані перед ґротом риб'ячі кістки, та, мабуть, такий самий вигляд мали знамениті печери кроманьйонців. Так ми, здається, виправдовували одне перед одним своє нехлюйство. Маємо право бути трохи капарниками, казали ми, бо ж намагалися якось дотримуватися автентичного печерного способу життя. Ми вже були людьми, та ще не дуже; щойно пройшли фазу перетворення тварини в людину, тож навіщо було перейматися дотриманням чистоти, навпаки, треба було докласти зусиль, аби стати примітивнішими та дикими.

і ось раптом — сталося це миттєво — я ніби втратив опору в собі самому і цілковито злився з навколишньою природою. Те, що воно трапилося саме тут і зараз, я сприйняв як випадковість, бо ж нічого не робив зумисне. Мене пронизало нараз, що всі щоденні помисли про "мене" та "моє" більше не чинні, усе це лише ілюзія. Я розгублював себе, однак не взяв це за непоправну втрату, бо водночас відчув, що є чимось незмірно більшим, ніж те нужденне ego, яким так переймався раніше. Простіше кажучи, я — це не лише я, а й неозоре плато навколо, уся країна, та, зрештою, усе на цьому світі від найкрихітнішої мушки до міріад галактик у небі, усе це — я, бо я є усім цим...

Я перебуваю у стані свідомості, який абсолютно не піддається описові. Лише відчуваю і знаю, що я є каменем, на якому сиджу — і тим, і ще тим, і он тим; убраним у вереск, чорниці й карликові берізки. Нараз чую закличні меланхолійні співи сивки золотистої, і це теж я, це я кличу, закликаю себе увібрати довкілля.

Я усміхаюся. Під розбурханою поверхнею почуттів, бажань та жаги завжди крилася моя глибша ідентичність, тиха і непомітна, споріднена з усім світом, і щойно я це усвідомив, хвилі вляглися, поверхня розгладилася. Я був жертвою найбільшого в світі блефу, ніби "я" — щось зовсім окремішнє від доакілля. Однак це не має нічого спільного з трансцендентальним сприйняттям. Навпаки, я абсолютно осяжно знаходжуся по цей бік.

А ще я неймовірно "намацально" відчуваю безчасся. Хоча й не можу сказати, ніби почуваюся вирваним з часового простору, скоріш уплетеним у час, та не просто втисненим у обмежені часові рамки реального моменту, а в час абсолютний. Бо проживаю не лише своє життя — я є До, зараз і після. Росту і розпинаюся на всі боки. Бо все є єдиним, а єдине і все — це я.

Згодом той стан минув, бо те, що я описую, збігає, мов мить. Я відчув блаженний дотик вічності, усього, що було до мене і прийде після Мене, хоча сам дотик тривав заледве кілька секунд. Але моє швидкоплинне поєднання з вічністю дало мені нове пізнання, новий вимір, які — я знаю — пронесу крізь усе життя.

Ото й усе, що я хотів розповісти про відчуття, яких зазнав, а чи про стан своєї свідомості. Хоча пережиті враження, які я спробував відтворити, справжні. Згодом, принаймні якийсь час опісля, я збагнув, що приблизно до таких же висновків можна дійти простим шляхом роздумів.

Ми охоче говоримо, що перебуваємо у світі, у всесвіті чи на Землі. Що ж, так воно і є. А хіба не спокусливо вдатися до гри чи радше вправи на позбавлення себе стереотипів, відмовившись від надокучливих прийменників? Я є світом. Я е всесвітом.

Там, на високогірному плато, я поринув у стан свідомості, який майже не піддається описові. Однак те, чого я зазнав, було справдешнім. Я —світ, і це направду правда.

Чи може, ти іншої думки? Чи можеш вгледіти проблиск надії на компроміс у витвореній мною площині? Чи зуміла б тішитися думкою, що просторами Гарданґервідди гасатимуть зайці й північні олені, пурхатимуть куріпки і через сотню, і через тисячу, і навіть через мільйон років? і чи водночас змогла б відчути, що все оте розмаїття, яке залишиться після твого відходу, і є тобою? Чи спроможне таке усвідомлення дати тобі крихту душевного спокою і ефемерне відчуття, що твоє маленьке власне "я" переживе своє земне існування, стане "духом" у раю душі?

Поглянь на таку дилему: на столі перед тобою два ґудзики> на які ти можеш натиснути. Натис-неш на один, і миттю помреш, жодного переходу до іншого стану існування вже не буде, натомість л(0дство і вся багатоманітність життя на цій планеті триватиме далі в неозорому майбутті. Ще безліч поколінь маленьких дівчаток стрибатимуть каменистими острівцями та шхерами, як і ти колись наприкінці п'ятдесятих. Я ніби бачу їх перед очима. Здається, ніби там, за закрутом часу, вже юрмиться люд. Та є ще й інший ґудзик на столі перед тобою; натиснеш на нього, і житимеш при доброму здоров'ї понад сотню років, а за те — У цьому й полягає дилема — усе людство і все життя на Землі помре разом з тобою.

Що вибереш?

Гадаю, я без вагань віддав би перевагу першій можливості. Не тому, що схиляюся перед світом у своєрідному побожному пориві, І не тому, що готовий пожертвувати собою. Просто я не є сам собі, я проживаю не лише власне життя. Якщо копнути глибше, я — людство, а воно, сподіваюся, буде квітнути й після мене — ось таке маю егоїстичне бажання. Бо багато з того, що я ідентифікую з собою, корениться десь і в чомусь поза моїм тілом, поза моєю фізичною оболонкою. Тут ми певним чином осягнули з тобою єдиномислія. Я — це не лише моє тіло. З моєю смертю не зникне, не завалиться світ.

Нині нас водно долає спокуса увірувати, ніби наше власне "едо" і є центром всесвіту. Ти чи не виснажливо жити з таким світобаченням? Враховуючи перспективу, що самому "центру всесвіту" залишилось перебувати на землі якихось кілька років чи десятиліть...

Там, у горах, я пережив своєрідне вивільнення душі, відчув, що позбувся егоцентричного рабства. Ніби луснуло обіддя, яке сковувало мою сутність, моє "я", немов бочку.

Та це ще не вся розповідь.

Коли я повернувся до авта — годинник показував, здається, четверту годину, — мені враз закортіло проїхати ще трохи на захід, аби не відразу повертатися додому, в Осло. Невдовзі я перетнув Гарданґервідду і піддався спокусі з'їхати вниз, до Мобьодалена. У Кінсарвіку в'їхав на пором, переплив фьорд і подався далі до затоки Нургеймссюнн, через Квамскоґен аж до Арни. Там я подумав, що вже найвищий час повертатися, починало вечоріти, а додому, до Крінґшьо, треба ще подолати понад сорок миль.

Та я не зміг повернути назад, коли вже був так близько від тебе, тож рушив до міста, авто припаркував на околиці, на мисі Нурнес, а вже звідти пішки подався швендяти вулицями. Абсурд, думав я, ще перепливаючи Гарданґерфьорд, якщо вже я мав опинитися у Берґені, то треба було взяти з собою в авто твої речі, а не відсилати їх поштою. Як усе по-дурному склалося: узяв би я твої пакунки, мав би поважну підставу завітати до твого дому.

Проте я був абсолютно певен, що невдовзі зустріну тебе, якщо вже доїхав аж до Берґена. Завернувши за ріг вулиці і не побачивши тебе там, я не втратив певності, що зустрінуся з тобою за наступним поворотом. Зрештою, видряпався на Скансен, трохи повештався ще й там, потинявся туди й сюди. Я разів зо два бував у помешканні твоїх батьків на Сьондре Блекевеєн, однак не годилося мені стовбичити перед вікнами — надто мелодраматичний вигляд мала б та картина. Подзвонити у двері я теж не наважився. Побоявся хвилювати твоїх батьків.

Я сподівався, що невдовзі підеш на вечірню прогулянку. Ти завжди так тонко відчувала, де я і коли появлюся, тож мала би скористатися своїми надзвичайними здібностями і вийти, аби зустрітися зі мною. Та ти не мала тих здібностей, Сульрун! Принаймні не того вечора... Та й невідомо, чи була ти на той час удома. Наскільки я тебе знаю, ти запросто могла податися до Парижа чи Риму. Зарядив дощ. Грошей на готель я не мав, тож поплівся назад, до Нурнеса. Мене не покидало відчуття, що я таки стрінуся з тобою, перш ніж дійду до авто. Однак довелося мені, промоклому до нитки під дощем, самому сідати в червоний фольксваген. Неохоче я встромляв ключ у замок запалювання, заводив двигун — не хотів миритися з поразкою. Ще по дорозі з міста приглядався до перехожих, ану ж ти була в гостях у якоїсь товаришки і зараз повертатимешся додому. Десь аж в Нургеймсун-ні я помітив постать, що нагадувала тебе. Але то була не ти. Потім переправився через фьорд і дістався дому, в Крінґшьо, наступного ранку. Я замкнувся в помешканні і ридав. Пив і спав...

Розрив між нами був хірургічною операцією, до того ж, без анестезії...

Твоя правда, Стейне...

Написавши отого листа, я пестила в глибині душі крихітну надію, що, замість відсилати речі поштою, ти пожбурляєш їх в авто і через гори привезеш до мене. То був наш найостанніший шанс. Звісно, я багато думала про тебе, відіславши листа, а одного дня мені приверзлося, ніби ти, нещасний, блукаєш Берґеном. Мрілося, ніби ти привіз мої речі червоним фольксвагеном, але не маєш відваги прийти до мого дому, щоб передати їх особисто. Тоді я вийшла в місто. Починався дощ, і я вернулася додому за парасолею. Мене не полишало відчуття, що треба квапитися, аби встигнути тебе знайти. Я зійшла вниз до рибної торговиці Фіскеторґет, піднялася на Турґальме-нінґен, зійшла на Енґен, побувала на Ньостет і на Нурнесі теж. Але тебе ніде не було. Наблукавшись містом, я вже не мала певності, що ти справді був того вечора в Бергені, однак знала напевне, що тоді ти палко думав про мене, знала, що ми й далі кохаємо одне одного.

Але... Спершу минув рік, потім ще і ще. Здається, я так, задля порядку, повідомила тебе, що замешкала разом з Нільсом Петером, а ще за кілька років сорока принесла з Осло звістку на хвості, що ти зустрів свою Беріт. Кумедно, та я не зраділа тій звістці. Я ревнувала...

Найдивніше було почути про твої відвідини нашої печери. Я не користувалася шпилькою для волосся, гарантую, видно, вона випала з кишені куртки.