Замок в Піренеях - Сторінка 17

Пригадую, як заволали Гассан та Джеф, однак було вже пізно. Мене надто погано вишколили. Або ж не надто добре протестували...

У сяєві сонця ми бачили, як астероїд шугнув повз нас. Тепер він неминуче зіткнеться із Землею, так передбачали останні прогнози. А коли це станеться, з 99-відсотковою ймовірністю загине усе людство.

Астероїд гігантських розмірів. Він має непристойну форму. Нагадує одну з картин Маґрітта. Передбачається, що небесне тіло впаде в Центральній Азії, але це не має жодного значення: хоч би де упав астероїд, його зіткнення із Землею однаково фатальне для всієї планети.

Я кружляю навколо обпаленої земної кулі, однак не бачу континентів. Кіптява й пил високо піднялись в атмосфері, самій атмосфері, звісно, теж завдано значної шкоди. Подумки повертаюся до того, що відбулося раніше в капсулі корабля.

Я паленів від сорому, пригадую це зараз. Гас-сан і Джеф заціпеніли. Джеф виламує руки долонями назовні — так роблять, коли все пропало — і приречено відхиляється на спинку сидіння, а Гас-сан плаче. Я підсвідомо вловлюю зневагу Джефа і безмежну скорботу Гассана. Гассан глибоко побожний мусульманин і несхитно вірить, що у випадку вдало виконаної місії він одразу потрапить до раю. Як на мене, таку переконаність важко збагнути, бо не менш глибоко чоловік переконаний, що лише від Бога залежить, пощастить нам чи ні. Якщо так дивитись на речі, то Бог уже здійснив свою волю. Та мені несила терпіти сором. Кількома спритними рухами мені вдається від'єднати обох від кисневих апаратів. Таким чином я водночас подовжую собі життя у капсулі. Тепер я маю утричі більше часу, ніж усього лише кілька хвилин тому. Я розвертаю космічний корабель убік Землі. Мушу побачити, що сталося з моєю планетою. Справджуються мої найжахливіші припущення. Я маю достатньо палива, аби вивести корабель на орбіту чорної планети, кисню теж вистачить ще на багато обертів навколо неї...

Даровані години я хочу використати на роздуми. Це — час на роздуми опісля. Що таке життя? Що таке свідомість? Тут і зараз я цілком певний, що розум і душа виникли не деінде у всесвіті, а

ЦІ

лише на цій обсмаленій планеті, навколо якої я кружляю цієї миті. Я є єдина, котра зосталася, свідомість цього всесвіту.

Мене нараз огортає нестерпний туск усього космосу від думки, що ось зараз, цієї миті, наш всесвіт зісковзує у неймовірно окрадену фазу свого існування. Всесвіт свідомий і всесвіт, позбавлений свідомості, це дві істотно різні речі. Я й сам невтішно сумний. Мені так мало зосталося часу бути собою. Якби я не зумів украсти час Джефа й Гассана, ми усі троє були б уже мертвими, а свідомість всесвіту згасла б безповоротно. Те, що я продовжив життя свідомості всесвіту, видавалося сповненим глибокого сенсу.

А тоді я замислився над своїм життям. Хоча ні, я не думав, я просто повернувся у сімдесяті роки й побачив тебе на Крінґшьо. Ти така ніжна, грайлива, ми займаємося тим, що й завжди. Готуємо обід і прогулюємося на полонину Уллеволсетер, їздимо велосипедами в університет на Бліндерн, сидимо вдома кожен в своєму кутку канапи і зубримо. Мандруємо автом до Нормандії, гуляємо крихітним острівцем, до якого під час відпливу можна дійти пішки — ти підняла з морського дна голубу морську зірку! Влаштовуємо велосипедну мандрівку до Стокгольму. Мордуємося з вет-хим яликом, позиченим у старого селянина з То-тена. Він збагнув, що ми навіжені. Тільки тому й позичив ялика. Чоловік пожалів нас, повіривши, що ми з'їхали з глузду.

Я дивлюся униз на понівечену планету. То моя колиска і колиска свідомості. Коли я ще жив на Землі, міг вибирати собі перебування, буття, на ній коли завгодно і де завгодно, скажімо, на узбіччі дороги біля озера Меларен у Швеції, де нам з тобою довелося зупинитись, бо я пробив велосипедне колесо. Я страшенно роззлостив-ся, а ти вгамувала моє роздратування. І ось зараз високо на орбіті, після твоєї загибелі і загибелі всього світу, я розумію, що ти мала рацію того ранку. Не можна втрачати настрій лише через те, що довелося латати дірку в камері колеса, сказала ти. Надворі ж літо, дурнику. І ми живемо!

Подумки я зараз там, унизу, і переживаю все вдруге. Твої батьки позичили нам авто, і ми поїхали з Берґена до Рютледаля. Ми стоїмо на палубі порому і милуємося Соґнефьордом. Потім кораблик пристає до берега поблизу Крак-гелли, у вузькій затоці між Лоснею і Сюлою. Ми їдемо островами, переправляємося крихітним поромчиком до Нори. Наче різьблений різцем скульптора архіпелаг — зовсім окремішній світ зі своїми бухтами та мисами, затоками та озерцями. Залишається ще кілька останніх кілометрів до Кольгрова, але спершу ти хочеш зупинитися, щоб показати мені найгарніший вид на море. Тішишся, що везеш мене у рай свого дитинства, просто нетямишся від радості. Ми під'їжджаємо до будиночка Ранді, твоєї бабусі. Щойно побачив стареньку, як мені здалося, ніби я знаю її усе своє життя, та це лиш тому, що у ній так багато від тебе. Ми почуваємося там дітьми. Ходимо до місцевої крамнички Ейде, купуємо морозиво і солодощі. Вечорами лежимо кожен у своєму ліжку в блакитній кімнаті і пошепки обмінюємося враженнями від прожитого довгого літнього дня.

Усе зав'язане на двох історіях, моїй власній та історії всесвіту, однак обидві вони міцно пов'язані між собою, бо я не мав би своєї історії, якби не було історії всесвіту. До того ж, половину свого життя я витратив на вивчення історії всесвіту, і, якби не я, всесвіт уже не усвідомлював би своїх заслуг. Бо цієї миті більше не існує іншої пам'яті, окрім моєї.

Я можу довгі години сидіти в капсулі, гортаючи сторінки історії всесвіту та земної кулі; це немов перегляд історичного ревю — унікальної космічної кавалькади — перед тим, як безслідно зникне ера пам'яті та свідомості. І коли я так мислю, далеко не від свого лише імені, мені здається, ніби я справді сиджу в космічній капсулі, ніби я твм сную свої думки. Таке відчуття з'являється не один лише раз, як це часто буває уві сні, коли ти на якусь мить прокидаєшся і розумієш, що все тобі тільки сниться, а потім далі додивляєшся сон. Я є у цьому космічному кораблі, велетенський астероїд щойно знищив планету піді мною, я детально пам'ятаю панель приладів, монітори і дисплеї, бачу, мов наяву, Гассана і Джефа, я їх так добре знаю, ліпше, ніж будь-кого; риси їхніх облич, їхню міміку; ми дуже багато годин провели разом у тісній капсулі, а ось зараз вони лежать мертві, кожен У своєму кріслі космічного корабля.

Однак у тому, як я усе сприймаю, є якась двоїстість, бо я можу покидати космічний корабель і водночас бути скрізь з тобою, там, де ми бували удвох. Гадаю, я здатний на яскраві "позатілесні" пережиття. Усе це цілком нелогічне і позбавлене взаємозв'язку, та я принаймні можу певною мірою сам вибирати, де чи коли саме перебувати там, унизу. Це наче шаманське переміщення душі... Згадуючи нашу мандрівку до Нормандії, я знав, Що ми дійсно там. Коли ми сиділи на каменях і смакували печеною фореллю на Гардан-ґервідді, ми дійсно були там, бо я навіть запах запеченої риби відчував. У проміжках поміж тими картинами-спогадами не було іншого життя, не існувало жодної хронологічної послідовності, лише континуум, вічність, немов велетенська миска, з якої можна виймати маленькі шматочки мозаїки. Ні, не так... шматочки мозаїки з кольорового скла закладені в калейдоскоп, я дивлюся у нього, сидячи в космічному кораблі, і сам вибираю собі фрагмент спогадів, на якому хочу сфокусуватися і знову пережити.

Нараз я розумію, що ти й далі живеш там, унизу, під товстою попоною сажі, пилу та попелу. Мене пронизує здогад, що ти, мабуть, єдина, хто вижив. Це ж бо логіка сну чи, радше, абсолютна відсутність логіки сновидінь, і ти мусиш допомогти мені повернутися на Землю. Ти вижила, бо заховалася в одному з глибоких тунелів Вестланну. Лише ти можеш повернути мене назад. Незабаром я впаду в один з рукавів фьорду неподалік Юстедальсбреена, і саме ти відчиниш капсулу, яка гойдатиметься на воді. Уві сні все видається таким простим, тобі достатньо лише взяти човна і витягти мене.

Я знову переживаю той момент, коли ми перепливли з тобою човном фьорд, полягали в траву під старою стодолою на протилежному березі і засмагали. Ти соромилася засмагати топлес на моріжку перед готелем. Ми й зараз лежимо там, сонце не шкварить, десь двадцять градусів тепла, однак ми поклали пляшку з питвом у воду, щоб вона охолодилася. Трохи згодом ми пливемо назад і раптом помічаємо двох дельфінчиків, які прямують углиб фьорду від Балестранда. Вони якийсь час кружляють навколо нашого човна —ми злякалися, — а тоді пливуть собі геть.

Коло за колом я облітаю чорну планету. Мені так боляче на душі, що мине лише кілька годин, і всесвіт не матиме більше духовного життя. Я складаю долоні до молитви і звертаюся до Бога, у якого не вірю: Молю Тебе, поверни все назад! Дай мені ще один шанс! Невже увесь цей світ не заслужив на ще один-єдиний шанс?

і тут відбувається щось дивне, у фільмі такого б не було, але ж це цілком інший жанр, це — сон. Раптом Джеф та Гассан заворушилися, кліпають очима, і що далі? А далі пил і кіптява навколо земної кулі розсмоктуються, і я бачу темно-блакитну гладінь Атлантики під собою, ми летимо до західного узбережжя Африки...

На цьому місці я прокидаюся. Я не можу по-вірити, що то був тільки сон. Найдивніше в тому сні — Джеф та Гассан, такі живі, реальні, не схожі ні на кого, з ким я стрічався в дійсності. Десь взялася дивовижна впевненість, визнання, що таки мусять існувати паралельні світи і що такі подорожі душі, справді, можливі...

За вікном поміж схилами гір і далі виснуть повісма туману, та вони не затуляють фьорду.

Я спускаюся вниз, снідаю, усе ще цілковито перебуваючи в полоні сну. Потім беру повну по вінця філіжанку кави і виходжу з нею на терасу.

А там — ти!!!

VI

Так, а там стою я. І тебе, мабуть, враз осяє здогад, Щ° т°бі наснився віщий сон?

Мабуть...

Ти чимось зараз зайнятий? Ні... Чому питаєш?

Хотіла би знати, чи не маєш якихось планів на вечір.

Та ні, навпаки. Беріт саме пішла на виставу до театру разом зі своєю сестрою.

Тоді, гадаю, ми можемо продовжити наш діалог. Нільс Петер десь грає в бридж зі своїми кумп-лями. Тож нам належить увесь вечір.