Замок в Піренеях - Сторінка 21

Я ж чула, як ти йдеш. Однак на порозі тебе не було. І все ж ти прийшов!

Коли ми знайшли ту книжку, підґрунтя вже було закладене. Тож зустріч з Брусничною Жінкою лише кілька годин по тому не стала для мене бозна-якою несподіванкою. Я була наприкінці шляху. Десь там мало віднайтися рішення, розрішення...

ібі

Що таке людина, Стейне? Як часто ти замислюєшся про те, що твоя литка чи передпліччя під тоненькою оболонкою чутливої шкіри є плоттю та кров'ю? Чи ти пробував коли-небудь уявити, який ЗИҐЛЯД мають твої нутрощі? Зсередини? Увити, що Й це також ти? Чи знаєш, за що зачепитися, що саме є твоєю сутністю, твоїм я, котре розмовляє, думає, мріє? Де воно сидить? У жовчному міхурі чи в селезінці? У серці чи в нирках? Може, у тонкому кишківнику? А може, воно вкоренилося таки в душі, у духові, у тому, що є, бо все решта не що інше, як цокання годинника і пересипання піску в клепсидрі. Каша-малаша, ось що!

Повернуся до передостаннього вечора у старому дерев'яному готелі, напередодні того дня, коли донька господині попросила вранці припильнувати її трьох дівчаток, доки вона буде в банку, десь з півгодини, сказала вона.

Ми випили кальвадос і вже збиралися до свого номера спати, та по дорозі ще завернули до більярдної і трохи пограли — якось дивно думати, що ті ж самі три кулі зі слонової кістки й далі ка-туляються там зеленим сукном. Хотілось би знати, скільки разів вони зіткнулись вже між собою...

Більярдна кімната служила водночас бібліотекою і баром. Погравши — я виграла десять очок, ти — лише вісім, — ми підійшли до книжкової шафи. Там був дуже незвичайний, ексклюзивний добір книжок, майже усі — старовинні видання; більшість упорядкована за категоріями "географія", "геологія" та "гляціологія". І раптом зовсім недоречна у цьому переліку Книга духів, видана данською мовою у Христіанії*, anno 1893, лише два роки після того, як побудували сам готель. Книгу було перекладено з паризького видання 1857 року (французька назва Le Livre des Esprits).

То був вечір напередодні зустрічі з Брусничною Жінкою. Ми заходилися гортати книжку ще в більярдній, я навіть прочитала тобі вголос кілька речень, а потім ми забрали її з собою нагору. У номері, просто задля забави, ми читали одне одному окремі уривки. І хоч книгу укладала жива людина з плоті і крові, був то справжнісінький маніфест-одкровення світу духів. То була добірка висловлювань душ померлих, записаних живими під час спіритичних сеансів. Пригадую, як ти врешті-решт відклав книжку на нічний столик і по-змовницькому мовив: "Як на мене, ліпше одна жива жінка в обіймах, аніж десять духів на даху". І я спокусилася на твої лестощі, визнаю. Бо ж надворі стояла ніч.

■ Та саме тоді нове насіння впало в благодатний ґрунт. Лише за кілька тижнів я стала спіритуалісткою, чи радше, спіритуалісткою-християнкою. Це виявилося моєю вірою, принесло мені мир та душевний спокій.

Наступного пообіддя ми зустріли Брусничну Жінку. Дивовижно... Хоча ти, мабуть, не вважаєш, що, коли людина готова відкритися чомусь, то те щось відкриється і їй?

Адже пташка не залетить до помешкання, доки вікна зачинені. Вона просто вдариться у шибку...

Лише коли пересвідчишся у реальності таких феноменів, як телепатія, духи-двійники, ясновидіння чи віщі сни, збагнеш, що поза тілесними оболонками, у яких ми живемо, ще існує душа, а вона підпорядковується іншому укладові, ніж матеріальний. Для мене шлях до віри у безсмертність душі виявився надзвичайно коротким.

Що там зараз відбувається в Осло? Спиш?

Ні, читаю твого листа. Уже майже друга ночі. Ти все ще сидиш за комп'ютером?

Так.

Просто неймовірно! Ти справді знайшла спасіння. Знайшла порятунок для своєї вразливої душі... Я майже заздрю тобі, бо від твоєї нової віри мене аж лихоманить.

Та я не зовсім втратила надію обернути тебе в свою віру. Я дам тобі щось, Стейне. Обіцяю. Коли-небудь я таки переконаю тебе.

Спробуй, я не перешкоджатиму. Може, я й сам анітрохи не вірю в отой свій пантеїзм. Ходімо таки вже спати...

ЮСТЕЙН ҐОРДЕР Гаразд, ходімо спати. Ти перший запропонував... На добранічі На добраніч!

Ще тільки одне. Я собі "забронювала" цілий завтрашній день, аби спробувати докладно пере-повісти усе, що трапилося понад тридцять років тому. Спершу я трохи посплю, а з самого рання сяду до комп'ютера. Надішлю тобі кілька послань упродовж дня. Якщо ти обрав собі для спогадів історію нашого всесвіту, то хтось з нас двох мав би пригадати усе, чого ми зазнали тоді, понад тридцять років тому. Тебе це влаштовує? Чи ми вже дозріли убрати в слова те, що нас спіткало?

Скористаймося шансом. Одного разу ми пообіцяли собі ніколи не торкатися цієї теми, але тепер можемо, напевно, звільнити одне одного від обітниці мовчання.

Знаєш, що я цмулю увесь вечір?

Кальвадос! Я навіть чую запах. Яблучний...

Я вражений! Ти дійсно маєш надприродні нахили. Приємних снів! Почуємося завтра...

На добраніч.

VII

Одного пообіддя наприкінці травня 1976 року я стою перед вікном спальні на Крінґшьо. Вікно відчинене, надворі тепло, груди сповнює солодкий духмян весни. Не знаю, вдихаю я пахощі року, що настав, чи солодкаво-кислий запах торішнього тліну, та аж ніяк не молодої брості на деревах, отож, гадаю я собі, це дух вогкої землі, бо ж саме з масного, угноєного торішнім листям і травою ґрунту пробиваються нові, свіжі паростки. Я бачу тріскотливу сороку в кущах і кота, який намагається її вполювати. Сорока повертає мене думками до ластівки, яку мені довелося поховати в Сулунні, і враз потужною хвилею на мене знову, як і тоді в шхерах, накочується важке відчуття, що я теж є часткою природи. У мене починається звичний напад. Спершу очі бубнявіють сльозами, голова вмить наливається нестерпним болем. З моїх уст зривається стриманий хрипкий схлип, а тоді я починаю ридати. Ти збагнув, що відбувається, бо я чую, як ти заходиш до кімнати, минаєш репродукцію Замок в Піренеях на стіні, та, перш ніж встигаєш торкнутися мене, я різко обертаюся і дивлюся тобі в очі. "Одного дня нас не стане!" — судомно схлипуючи, вистогную я, радше навіть вию. І знову заходжуся плачем, однак дозволяю тобі втішати мене. Мабуть, ти гарячково думаєш, що робити, і, видно, вирішуєш, що цього разу марно пропонувати якусь нікчемну прогулянку до Соґнван-на — ні одне, ані два кола довкруги озера не зарадять. Мені здається, я пам'ятаю кожне твоє слово, коли ти пригорнув мене: лівою рукою намотував на пальці моє волосся, а правою обійняв за стан. Існує безліч способів тримати в обіймах жінку, ти мав власний...

— Витри сльози, — мовив ти. — Ми їдемо кататися на лижах на Юстедальсбреен.

За півгодини по тому ми сиділи в авті; лижі — на даху авта, наплічники — в багажнику. Останньою подібною витівкою був наш "печерний проект" на Гарданґервідді торік улітку. Тепер сонце знову високо стояло на небі, настав новий сезон ескапад. Я таке любила. Як я любила такі виправи!

Так, у мене бували різкі зміни настрою. Ми ще й до Соллігьоґди не дісталися, а мене вже переповнювала ейфорія. Тебе також. Якими щасливими ми були, Стейне! Я казала, що ніхто в світі не знає одне одного так добре, як ми з тобою. Ми жили разом, відколи нам виповнилося по дев'ятнадцять, майже нерозлучно цілих п'ять років, ми вже навіть поговорювали, що починаємо старіти. Кривдно думати про це нині, бо тоді ми були неймовірно юними, усе життя ще попереду... Минув тридцять один рік.

Ми мандрували червоним фольксвагеном. Спускаючись до Суннволлен, фантазували, ніби ми не просто чоловік та жінка, а ластівки, що кружляють над верхівками ялиць і поглядають униз на червоного жучка, а чи бульбашку, як їм, певно, здавалось з висоти пташиного польоту. Пригадуєш? Ми уявляли, ніби дивимося на себе збоку, бачимо, як кружляємо дорогами з лижами на даху, а на порозі вже червень. Ми знали, що уся радість і променистість світу акумулювалася цієї миті саме в нашому червоному фольксвагені, на купівлю якого ми складали наші літні заробітки упродовж двох років.

Коли минали Крьодерен і Галлінґдаль, розмова вичерпалася — наговорилися геть про все! — а минувши Бромму, й зовсім замовкли на хвилину чи дві. Не мали потреби розмовляти про околиці, бо ж бачили одне і те саме. Якось ми промовчали цілих чотири чи п'ять хвилин, аж раптом хтось з нас розсміявся, інший теж вибухнув реготом, і ми заскрекотали знову.

Ми їхали і їхали, перед нами лежав Гемседал ь і весь Вестланн. На самому перевалі в Гемседалі, на автостоянці праворуч від дороги, стояв велетенський трейлер з іноземними номерами. Ми часто згадували про нього увесь наступний тиждень. За кілька кілометрів від стоянки ми помітили жінку, яка простувала вздовж шосе в керунку гір, тобто, У тому ж керунку, що й ми. "Глянь! — сказав ти і Додав: — Бачила?"

Уже споночіло, нам видалося дивним, що самотня жінка пішки простує кудись посеред навколишньої пустки о цій порі доби. Єдиною причиною, чому ми не зупинилися й не запропоігували її підвезти, було те, що вона йшла не самою дорогою,

а стежкою за кілька метрів праворуч від шосе; до того ж, крокувала вона дуже цілеспрямовано і бадьоро. Жінка була вдягнена в якусь сірувату одіж з рожевою шаллю через плече. То була мальовнича картина. Образ жінки з рожевою шаллю посеред голубої літньої ночі закарбувався у моєму мозку донині. Швидким, впевненим кроком вона чомусь прямувала до гряди гір. Хоча ні, Стейне, вона мала намір перейти через гори. її шлях також пролягав до Вестланну. Ти скинув швидкість, проминаючи її; ми обоє глянули на жінку. Наступними днями ми цілком однаково описували мандрівницю. Старша жінка, казали ми. Жінка середнього віку з рожевою шаллю... А ще казали: їй десь п'ятдесят...

Ти вже прокинувся, Стейне? Теж рано встав? Сьогодні, коли я сиджу у жовтій кімнаті й пишу тобі, ми повинні бути разом. Цілий людський вік тому ми пообіцяли собі ніколи не згадувати того, що трапилося тоді в горах. Але зараз звільнили одне одного від обітниці.

Я не сплю. Ще досвіток, вле я вже сиджу в кухні з філіжанкою подвійного еспресо. Я відразу читвю твої листи, щойно ти їх надсилаєш. І так увесь день, нині я постійно буду online. Зараз піду на роботу і візьму з собою ноутбук. По-моему, це вперше виходжу з дому нарозвидні, ще тільки починає світати.