Замок в Піренеях - Сторінка 23

Однак розмовляти про те, що сталося, було понад наші сили. Повернувшись до Осло, саме цю частину нашої історії ми загнали глибоко у закамарки свідомості. Як могли ми тепер жити разом? Жити разом означало розмовляти, вголос обмінюватися думками, дуріти і сміятись, а ще спати разом і кохатись...

Зате ми почали цілком відкрито, не завуальовано, говорити про Брусничну Жінку. Саме завдяки їй я можу зараз, через багато років, майже не боячись, уголос визнавати, що ми наїхали і вбили жінку в Гемседалі. До благословенної Брусничної Жінки я ще повернуся, будь певен! Однак у цін нашій єдиній розмові я старанно дотримуватимуся хронологічної послідовності.

Як ти там? Уже дійшов до свого кабінету?

Дійшов... Лише кілька хвилин тому завантажив Інтернет і одержав першу нині електронну пошту. Лист був від тебе, я прочитав його і знищив.

Ти пам'ятаєш більше подробиць, ніж я. В одному ти все ж таки, як на мене, переборщуєш, надто наголошуєш, ніби ми вже тоді не мали сумніву, що жінка, на яку наїхали, не просто постраждала, а загинула від зіткнення. Вона ж могла просто сильно вдаритися, зламати руку, скажімо; її міг підібрати білий автофургон і підкинути до Гемсепаля. Та хай як би там було, драматизму тій події іе бракувало. Зараз я сиджу в своєму кабінеті і все переживаю заново.

Погоджуюся, треба зачекати, доки ти "введеш" У розповідь Брусничну Жінку. Щодо неї я маю деякі відмінні від твоїх судження. Але ти й так про це знаєш...

"Деякі відмінні судження"! Я ніби чую запах наукової інституції. Як воно там? Я маю на увазі, твій кабінет...

Це типовий для університетського корпусу на Бліндерні закамарок, прямокутний кабінетик в приміщенні математичного факультету, який ще називають корпусом імені Нільса Генріка Абеля. Полиці, письмовий стіл і навіть підлога завалені купами наукових оглядів, звітів, журналів. Та сьогодні я майже не помічаю цієї прозаїчної картини. Читаючи твоє послання, я ніби сиджу в одній з тобою кімнаті чи авто і слухаю. Розповідай далі. Ми стали на поромному причалі на південному березі Соґнефьорду...

Уже о четвертій ранку надворі білий день. Трохи згодом встало сонце, та ми не розплющували очей, далі шепотілися. Згадували, як безпечно і затишно було жити в кам'яному віці, і кілька тисяч років тому, і торік на Гарданґервідді. Та навіть остання "наша" кам'яна епоха видавалася такою недосяжною після недавньої пригоди. Ми мрійно поверталися до довгих ночей, коли можна було лежати горілиць перед своєю печерою і дивитись у зоряне небо. Нам здавалося, ми здатні протяти поглядом незмірні далі, осягнути велич всесвіту. Той ледь не дотиковий контакт До миготливих цяточок, віддалених на багато світлових років, майже завдавав болю. Екзотичне світло зірок, наших космічних сусідів, струменіло крізь всесвіт чимало тисяч років, перш ніж сягнуло нас, наших органів чуття, зафіксувалося там і пригасло. Промені сяєва далеких небесних тіл довго прокладали собі шлях, аж доки дісталися сітківки наших очей, а тоді продовжили подорож далі крізь призму відчуттів до самісіньких глибин духа — у цілком іншому вимірі, в іншій казці. А одного вечора з'явився місяць, спершу тоненький серпик, та від ночі до ночі він ріс, ставав щораз більшим, поступово заливаючи сріблястим полиском і Гарданґервідду, і небесне склепіння. То було немов полегша, не лише тому, що ми могли дивитися одне одному у вічі навіть уночі; місячне сяйво давало спочинок очам і душі, звільняючи від пронизливого вдивляння у космос, як це було у минулі ночі.

Сидячи у червоному "жучку", бурмочучи про кам'яний вік, всесвіт та наше далеке минуле, ми не розплющували очей, бо ж була ніч, а ми вирішили затримати мить дитячого шепотіння якнайдовше, доки поліція чи команда порому — хто першим встигне — не прибудуть і не розбудять нас. Почуи-ши приглушене віддаллю рокотання порома, ми вже знали, що ніч ось-ось закінчиться, і тоді хтось із нас раптом згадав про рясний зорепад тієї ночі, коли ми закололи ягня. Вражені небаченим видивом, ми ^ позатуляли долонями роти. Упродовж лише двох хвилин з неба впали аж тридцять три зірки, але ми були такі приголомшені, що нам і на думку не спало загадати 99 бажань, які неодмінно мали би здійснитися. Ми й так чулися ситими та щасливими, бо щойно спожили ягнячий стейк, ще й чимало м'яса залишилося про запас. А бажання? Ми ж мали одне одного!

І ось ми вже плили через фьорд. Команда кораблика докірливо поглядала на розбите авто і співчутливо на нас. Пошкодження після аварії — це як тілесна рана: її відразу помічають, коли вона свіжа. Свідки, подумалось нам. Здається, ми навіть пошепки перемовилися про це. Ще в ті часи нічне радіо каналу КЯК щогодини передавало короткі новини. Ми це знали. Не знали тільки, що саме слухають зараз на капітанському мостику.

Ми з'їхали з порому в Каупанґері і подалися далі на захід, до Гелли. Звідти знову поромом до Ф'єрланна, де починалися усі туристичні маршрути на льодовик Юстедальсбреен. То було задовго до винайдення Інтернету, але ми мали карту Норвегії, тож знали, дорога пролягає лише в одному керунку, а часу до відходу першого порому на Ф'єрланн обмаль. Якщо не встигнемо, доведеться півдня просидіти в Геллі. Втеча тривала недовго, між Германсверком та Лейкані'ером нас зупинила поліція. Запопали нас таки...

На дорозі стояли два поліцейські автомобілі, один з них — з миготілками. Гадаю, лише ідіот міг повірити, що нам вдасться легко відкрутитися —розбитий передок фольксвагена яскраво свідчив, у яких тарапатах ми побували. День був у розпалі, мобільних телефонів ще не існувало, тож миігула не одна година, доки хтось повідомив поліцію про нещасний випадок. І хоча ти старанно подбав про сфальшоване алібі, вдарившись автом об камінь над проваллям, саме ти, коли нам дали знак з'їхати на узбіччя та зупинитись, рішуче заявив: "Здаємося. Навіть не намагатимемося щось заперечувати..."

Я лише мовчки кивала головою. Але ти вів далі: "Чуєш? Ми запанікували, ото й усе". Я знову кивнула. Я втомилася, мені так гірко було на душі, Стейне. Я зламалася. Усе, що я любила і в що вірила, було потоптане. Після того, що трапилося на плато, я вже не мала власної волі, підкорялася тільки твоїй.

Та виявилося, що то була рутинна перевірка. Нас навіть не попросили вийти з авта, а ми не заперечували, бо я, напевно, не встояла б на ногах. Хоча був ранній ранок понеділка, ніхто навіть не заїкнувся про перевірку на алкоголь. Та попередження нам все-таки виписали, зобов'язали упродовж десяти днів відремонтувати передні фари, за той час ви вже встигнете поверігутися до Осло, сказали вони, тобто поліція. Полісмени поводилися надзвичайно люб'язно та ввічливо. І хоч ночі на ту пору року були ясними, нам, згідно з записом попередження, заборонили їздити поночі, доки не полагодимо фари.

Нам заборонили їздити поночі, Стейне. Ось так! Оскаржувати таке рішення ми зовсім не збиралися...

Ми добралися до Гелли задовго до відходу порому. Гелла, як і Ревснес, типове не-село, там нічого немає, навіть якоїсь продуктової ятки, лише поромний заїзд. Мені нараз нестерпно, нездоланно запраглося шоколаду — таке зі мною часто буває. За отих півгодини, доки мав надійти пором з Ванґснесу, уся наша розмова зводилася до лиж. "Жучка" треба залишити на автостоянці, щодо цього суперечок не виникало, бо яка користь з авто в крихітному селі над фьордом, де навіть доріг немає, та й показуватися на людях з розбитими фарами не варто. Але як бути з лижами?

Усе це ти напевне знаєш не згірш за мене, та треба хоч раз у житті підвести риску під цією історією і відновити всі взаємозв'язки.

Отже, ми тверезо оцінювали ситуацію, прораховували варіанти. Повернутися? Сидячи в авто на каменистому поромному заїзді, що виступав одним краєм у фьорд, ми дійшли висновку, що певним чином заборгували одне одному цю мандрівку на Юстедальсбреен, ми ж проїхали увесь довгий шлях саме з цією метою, ми пообіцяли її одне одному, а ще, попри те, що сталося, нам конче було десь ночувати, ми потребували перини, щоб залізти під неї удвох і заховатися від усіх. Скільки мине Днів, перш ніж нас схоплять, один, два чи три, ми не знали. Знали тільки одне: це — питання часу, у найкращому випадку, кількох днів. Ми ж бачили, як прискіпливо приглядалася команда порому до свіжих ушкоджень авто, до того ж, нас зупинила поліція і піддала рутинній перевірці. Решта — зіставлення та слідчі висновки, отже, йдеться лише про час. Але за тих ранкових півгодини в Геллі ми усвідомили й ще одне: про лижну прогулянку льодовиком не може бути й мови. Аж такими холоднокровними після того, що трапилося, ми не були. Треба читати газети і слухати радіо, треба бути на сторожі. Від цього нікуди не подінешся... Ми чули про легендарний дерев'яний готель, у якому можна оселитися. Отож лижі теж можна залишити в Геллі. Та ні, ми засвітилися саме червоним фольксвагеном з лижами на даху. І це наприкінці травня! Надто ризиковано. А як зареєструватися у готелі? Найвірогідніше видавати себе за мандрівників, які вибралися на прогулянку льодовиком.

Обоє ми підсвідомо відчували, що, хай би чим все не скінчилося (я маю на увазі, в кримінальному сенсі), той трагічний випадок був попереджувальним пострілом. Попри мої напади страху та твою звичку перехиляти зайвий келишок, між нами майже ніколи не було жодного тертя, аж до наїзду на жінку в рожевій шалі біля Старечого озера. Наші стосунки вперше зазнали кризи... Але ми ще не були готові втратити одне одного. Може, завтра, може, післязавтра, лишень не зараз...

Ми мусили разом прожити ще кілька годин, кілька днів, перш ніж геть усе добіжить кінця.

Тож поїздка на поромі вузьким рукавом фьорду була майже приємною. Ми плили на північ, назустріч могутньому льодовику. Навколишня природа приголомшувала своєю неймовірною красою, з нами немов щось сталося, наче тягар спав з пліч або ж розвиднілося перед очима. Ми знову сміялися і дуріли. Пам'ятаєш? Повністю увійшли в роль вільних, безтурботних молодят. Ми були акторами. Ми давно не спали, звідси, мабуть, і збудження, та насамперед ми ще були вільними, мов вітер, принаймні ще дванадцять, а може, двадцять чотири або й усі сорок вісім годин. Нараз стали Бонні і Клайдом. Ми звикли бути самодостатніми, завжди на передньому краї, як ми полюбляли казати.