Замок в Піренеях - Сторінка 25

Далі навіть наша бурхлива уява не йшла...

Ти ще там?

Так... Довго ж ти тягнула з відповіддю. Я сьогодні, по суті, тільки те й роблю, що чекаю елек-тронки від тебе. Ходив туди й сюди кабінетом, наче звір у клітці, сподіваючись хоч звуку від тебе, тобто від комп'ютера. А кабінет мій має не більше дев'яти квадратних метрів. Та поступово я заспокоївся і взявся до практичних справ. Навів лад у паперових завалах, поскладав наукові звіти — такі пертурбації влаштовуються хіба раз на п'ять років. До того ж, я відчуваю, як у мені визріває якийсь неспокій. Але ти розказуй, не зважай, що я нетерплячий. Я не підганяю тебе...

Ті наші "останні дні", які ми собі подарували, доки нас викриють, ніяк не закінчувалися. То був якийсь особливий, романтичний тиждень, мабуть, саме тому, що жили ми в постійній напрузі, в очікуванні, коли ж скінчиться наше щастя. Однак невідомість діймала щораз більше. І хоч були ми вдячні за "вимушений тиждень щастя", як сказав хтось із нас останнього дня, все ж ми, з певним сподіванням на розв'язку, піддалися спокусі пофантазувати, чим завершиться історія вестланн-ських Бонні та Клайда. Обговорювали статті на весь розворот у газетах, вигадували заголовки. Думка, що, можливо, ми ніколи не потрапимо до рук поліції, і нам пощастить уникнути покарання за скоєне, навіть до голови не приходила. Не впевнена, та все ж мені здається, що, якби ми тоді хоч на мить припустили ймовірність вийти сухими з води, то вжахнулись би. Найнестерпнішим у тій ситуації було наше невідання. Минув уже майже тиждень, і жодного слова в новинах про нещасний випадок на перевалі, про те, що жінку брутально збили автом і покинули на місці злочину в горах Гемседаля.

Хто була та жінка, Стейне!!!

Нам довелося викручуватися перед милими господарями готелю, пояснювати, чому жодного разу не подалися на льодовик, як планували. Ти сказав, що я не надто добре почуваюся, а я слухняно кивала у такт твоїй брехні про мою мігрень. Після втечі з місця пригоди, від важко пораненої, а може, й загиблої людини, брехня давалася легко. Ми ще трохи вичекаємо, казали ми. Ми вдавали, ніби в мене менструація, але то була неправда. Мабуть, дивуєшся, що я усе так детально пам'ятаю... Просто на "менсу" ми ніколи не зважали, і я ніколи не страждала на мігрень. Нещастя тісно пов'язало нас одне з одним, тож я почувалася скривдженою, що ти усе звалював на мене.

Одного дня приємна господиня жартома, а може, напівжартома, запитала, чи не втікаємо ми від чогось або від когось, чи не ховаємось. Пригадуєш нашу відповідь? Кокетували обоє... Ми втікаємо від рутини і обов'язків, ось що ми сказали. Ховаємося від суєти. Жінка пильно, недовірливо г;іянула на нас. Ми розгубилися, і ти трохи різко відрубав: "Хіба ваш готель не місце відпочинку?"

Балачка відбулася по дорозі на сніданок, а під час сніданку ми вирішили, що вже найвища пора забиратися звідси геть. І причина не лише в зайвій цікавості господині. Нас нездоланно надило до місця злочину. Кажуть, зі злочинцями часто таке буває. А ми ще й мали поважну причину, хотіли перевірити, чи не залишилось там якихось слідів, яких не помітили раніше. Принаймні подивитися, чи не лежить усе ще там рожева шаль.

Було й інше. Того ранку я прокинулася раніше за тебе, і, прокинувшись, ти застав мене в старому шезлонгу; я сиділа, поринувши в читання книжки, яку ми знайшли з тобою у більярдній і відтоді читали щовечора. Йдеться про Книгу духів, ти ще назвав її "спіритичною книгою одкровення". Ти завівся з півоберта, майже розлютився. Я не певна, але мені здалося, що ти квапишся покинути готель ще й для того, аби позбавити мене мого нового чтива. Книжку, звісно, треба було повернути на місце до від'їзду. Потайки від тебе я заховала її на дно свого наплічника і вийняла аж в Осло.

Та, коли ми прямували через камінну залу на терасу, щоб помилуватися на прощання фьордом і крислатими буками, нас перехопила донька господині, та, що нині верховодить готелем, і запитала, чи не маємо ми вільних півгодини, аби приглянути за її трьома донечками, доки вона буде в банку. Дивина, таке крихітне село ще в ті часи мало свій філіал Вестланнсбанку! Ми, не замислюючись, погодилися. Дівчатка були такими симпатичними, ми вже добре з ними запізналися, наймолодшій заледве виповнилося два рочки. За останні два місяці я вже й сама щораз частіше заводила мову про відмову від протизачаткових пігулок. Ми тішилися виявленою до нас довірою, бо хто б то наважився віддати під опіку своїх дітей Бонні та Клайдові? Уже не пригадую, чому, але півгодини розтягнулися на весь ранок, ми ж казали, що це найменше, чим ми можемо віддячити за випозичання велосипедів та портативного радіо. Хоча зайве було таке казати.

За проживання в готелі ми виклали цілий маєток Ми були добрими клієнтами, не скупилися ні на вино до вечері, ані на келишок чогось міцнішого до кави. Мали вони кальвадос, Стейне! Пам'ять тебе не підвела. Тоді він був дивовижею, принаймні в таких невеличких провінційних готельчиках. Ми полюбили кальвадос після мандрівки автом до Нормандії. Нині я вже не пригадую, чи в сімдесятих можна було купити кальвадос в алкомаркетах, та хай би як там було, за звичайних обставин цей трунок був нам не по кишені. Але тут, посеред гір, зборознених не одним льодовиковим періодом, ми щовечора попивали кальвадос.

Ось так вимушено ми зосталися в готелі ще на одну ніч. Десь о дванадцятій господиня забрала дівчаток, і все пообіддя най останні шого дня ми мали лише для себе. Маленьке селище над фьордом ми вже сходили вздовж і впоперек, видряпувались на дві прилеглі гірські вершини, аж ноги гуділи весь наступний день, та, як не дивно, жодного разу не були на Ф'єльстьолені, що височів позаду готелю, замикаючи розлогу долину; лише там не побували. А що наше авто стояло усе ще собі на стоянці у Геллі і, судячи з усього, не потрапило в поле зору поліції, то ми спокійно могли наступного ранку вирушити додому, принаймні безперешкодно доїхати хоч би до Естлан-на. Цілковитої певності не було ні в чому. Однак ніщо не заважало нам податися ще в один похід, до Ф'єльстьолена. Днина була погожа, відколи ми прибули, жодного разу не дощило.

Спакувавши перекуску і термос з чаєм, ми вирушили угору схилом долини Мюндальсдален, туди, дЄ знову побували з тобою удвох кілька тижнів тому. Звісно, ти пам'ятаєш і той далекий день, і цей ближчий, не маю в цьому жодних сумнівів, але тут я описую тільки те, що сама пам'ятаю, щоб спонукати тебе знову глибоко осмислити тодішні події.

Ми проминули останній хутір з червоною стодолою ліворуч від дороги та стрільбищем праворуч, трохи пройшли понад чарівними берегами річки Мюндальсельвен і піднялися до Гейместьо-лена. Довелося трохи пострибати на жорствяній стежці, аби пострушувати налиплі на взуття овечі й коров'ячі кізяки.

Яка то була насолода! Минув тиждень, а ми не знали, що нас очікує. І хоч могло трапитися так, що нас ніколи не спіймають, скоєне наклало на наші душі тавро на все життя, ми усвідомлювали це і не знали, як зуміємо жити з цією пам'яттю. Та поки що ми були колишніми, жартували і веселились, діткнуті легким смутком, що це наш останній день у Раю, у цьому "еротичному закапелку", хоча не сам закапелок був еротичним, а ми, яких туди закинула на тиждень доля.

Доки ми йшли, ти весь час тулився до мене і пригортав мене. Якось попросив чогось більшого, і то не були порожні слова, ти й справді жа-Дав мене. Уся долина наша, умовляв ти, тут легко сховатися від чужих очей у вільшанику, надворі ^пло, та я була непохитна, ще й під'юджувала —спершу виберемося на Ф'єльстьолен, а тоді побачимо, який з тебе чоловік. Добре пам'ятаю ту фра_ зу, бо ти образився не на жарт. Згодом, у наступні дні і тижні, з'ясувалося, що чоловік ти ніякий і ці на що не здатний. Відтоді ми вже ніколи не булц єдиним цілим, ми вже не знали одне одного.

Ось так! За дві сотні метрів від Гейместьолена у виярку, ліворуч від стежки, буяв пишний кущ червоної наперстянки. Digitalis purpurea. Я знала, що рослина отруйна, проте її листочки можуп, і порятувати від смерті. Вона надзвичайно витончена, струнка і ніжно-рожева, є щось таке невимовно звабливе у її квітах-дзвіночках. Я вирвалася від тебе й побігла, щоб торкнутися їх. Ходи сюди! — покликала я.

Ми трохи постояли біля вогнистого куща, а тоді обернулися праворуч, туди, де на пологому схилі, що збігав до дороги, густо росли берізки. Поміж чорно-білими стовбурами виднілася невеличка галявинка — світло-зелений мошистий моріжок. Нараз там зринула постать жінки у сірому вбранні й рожевою шаллю на плечах, такого ж кольору, як дзвоники наперстянки. Саме про барву я дуже часто думала згодом, за ті роки, що минули.

Жінка уважно дивилася на нас і усміхалася. То була вона, та, на яку ми наїхали на Гемседальсько-му перевалі, Стейне! Здавалось, ніби вона раптом з'явилася там лише задля нас, за велінням якихось вищих сил. Нині я ліпше знаю, що то було і звідки взялося. Але зажди!

Опісля ми вже не сумнівалися у тому, що побачили. Ми вже не сумнівалися, що це та сама жінка, ЯКУ ми бачили на узбіччі, за кілька метрів від щосе на Гемседальському перевалі заледве тиждень тому. Вона мала таку ж поставу і ту саму рожеву шаль, яку ми знайшли над озером. Отож ми 0бое бачили одне і те саме. Дивно, що в усьому ми погоджувалися одне з одним, розходилися тільки в одному: що саме вона сказала нам. То була справді чудасія, тоді ми були просто вражені, хоч зараз я маю правдоподібне пояснення для цього.

То що ж вона сказала? Дуже добре пам'ятаю, як вона повернулася до мене і мовила: Ти є тим, чим я була, а я є тим, чим ти станеш. Однак ти наполягав, що сказала вона щось зовсім інше. Хіба не дивина? Ми ж погоджувалися одне з одним, що бачили те саме. Ти вперся, немов віслюк, і водно торочив, мовляв, жінка до тебе зверталася: Тебе слід було би покарати за перевищення швидкості, хлопчику.

У фонетичному сенсі ці два висловлювання неможливо переплутати. Я ще додам: таке неможливе також ні в семантичному, ані в смисловому сенсі. Ти є тим, чим я була, а я є тим, чим ти станеш. А тоді: Тебе слід було би покарати за перевищення швидкості, хлопчику. Отже, ти почув одні слова, а я — цілком інші. Навіщо це подвійне послання? І як вона умудрилася передати нам його водночас? Ось у чому найбільша загадка — і тоді, і тепер.