Замок в Піренеях - Сторінка 9

Навколо старого пісочного годинника палахкотить рясним букетом жовте вербозілля, воно квітне майже все літо; уздовж посиланої жорствою стежки буяють білим і багряним цвітом віхтики астільбій, ці квіти зацвітають пізно, однак прикрашають сад маленькими витонченими пілястрами до глибокої осені...

То що, можна вважати цей опис компенсацією за дві поромні переправи та 600 кілометрів, які розділяють нас?

Поки що годиться, бо тепер я бачу тебе. Але щорти? Ти ніколи їх раніше не одягав. Зазвичай носив вельветові штани, коричневі, іноді бежеві, бувало й червоні. Отже, і^ось змінилося таки.

А тепер починай зі мною розмову, Стейне. Я сиджу і чекаю.

Починати з тобою розмову?

Маєш ще один шанс розповісти, у що ти віриш, якої думки про речі, яких не можеш пояснити.

От власне... Мені видається, ти вже ставила в приблизно такому ж формулюванні своє запитання раніше, але я не можу докладно пригадати, як саме я відповів. Коли ви поїхали з Букбюена тієї середи, я довго тинявся садом, знову й знову дошукуючись причин, чому ми розлучилися. Тоді теж ішлося про питання віри. Після того, як ти нагадала мені про Брусничну Жінку, я спробував відтворити у пам'яті всі наші розмови, які передували розриву, — перш ніж між нами запала глибока прірва мовчанки, І кожен з нас замкнувся у собі.

Я майже боюся починати суперечку від початку. Маєш рацію, я просидів у спальні увесь останній ввчір І всю ніч, викурюючи сигарету за сигаретою, я був у розпачі. Ми вже давно не знаходили спільної мови. Навіть перебування разом в одній кімнаті гнітило нас. Коли я таки ліг на світанні, у пачці залишалася одна-єдина сигарета; це я добре пам'ятаю, бо піднявшись десь за годину, припалив її, сидячи на краю ліжка. Не докуривши, загасив цигарку і вийшов до вітальні, а там так само, сидячи на краю канапи, курила ти.

"Стейне", — тільки мовила ти. Щось таке було в твоєму погляді, і я кивнув.

Збагнув, що сьогодні ти покинеш мене. І ти зрозуміла, що я це зрозумів. Я не намагався тебе затримати.

І ось ти повертаєшся через тридцять років і запитуєш, у що я вірю. Мабуть, розчарую тебе, оскільки не знаю, чи маю якусь свою, особисту віру хоч у щось. Мені легше обґрунтувати те, у що я не вірю...

Ти якийсь заморочений... Гаразд, тоді скажи, у що ти не віриш?

О, це можна сказати одним словом. Не вірю у жодні прояви одкровень. Загалом, існує достатньо чудес, вартих подивування, а ще більше такого, чого ми не знаємо — неозорі простори віри та сумнівів.

Справді?

Ми ж уживаємо слово "віра" в різних контекстах. Можемо вірити, що Манчестер Юнайтед здобуде перемогу над Ліверпулем або що завтра буде гарна днина, і при цьому маємо на увазі, що одне Б більш ймовірним, аніж інше. Можливо, існує більша ймовірність, що Манчестер Юнайтед виграє недільний матч; можливо, деякі прикмети свідчать, що завтра не падатиме дощ. Але ж ми з тобою дискутуємо зараз не про це.

Існує інша категорія питань віри, які я залюбки оминув би в цьому турі дискусії, зокрема запитання, якого ти вже торкалася, про big bang, тобто, Великий Вибух. Стався він сам по собі чи був наслідком божественного акту творення? На це ніхто з нас не може дати вичерпної відповіді, отже, типове "питання віри". Я з великою повагою ставлюся до тієї точки зору, що big bang міг би бути одним із Божих чудес, хоча саме слово чи поняття "Бог" надто заряджене людськими уявленнями та фантазіями, щоб я міг його взяти собі до вжитку. До тієї ж категорії, на мою думку, належить ще одне запитання, яке тебе дуже хвилює: чи живе у нас "дух" або ж "душа", над якою не владна смерть. Сам я не вважаю за ймовірне, мовбито щось у мені переживе мене нинішнього, але не через переконання у несумісності такого твердження з ученням природничої науки, —щось-таки існує у пограниччі, на межі духовного й матеріального. Отож я не відкидаю віри в буття після буття — і тебе не позбавляю тієї віри, — якщо це має наукове підґрунтя.

Це добре. Але?..

Але я не вірю в існування "надприродних" сил, які постійно втручаються в людське життя, "являються" нам. Треба було тоді більш зрозуміліше витлумачити свою позицію, бо ж так гостро я зреагував не на твоє несподіване увірування, ніби існує життя після смерті, а на твоє ствердження, ніби Бруснична Жінка — з'ява із засвітів. Як ти вже казала, ми обоє були свідками її появи. Я, хоч теж відразу пов'язав її з тим, що трапилося біля гірського озера, не повірив, що вона там померла, а тепер прийшла із "потойбіччя" побачитися з нами.

Розумію. Кажи далі, Стейне. Спершу я хочу спробувати збагнути тебе, а потім настане моя черга, я вже подбаю про те, аби й ти мене зрозумів. Але продовжуй, я ще потерплю...

Отже, так: я не вірю, щоб коли-небудь людям поставала з'ява чи в якийсь інший спосіб показувалися боги, ангели, духи, душі пращурів, відьми або ж примари. Причина дуже проста — цих створінь не існує.

Я з'їла п'ять вишень. Рахувати легко, бо після кожної ягідки викладаю на стіл кісточки.

Тут ходять чутки, що Ейде Ландгандель зачинять, хоча одна і та сама родина володіє цією крамничкою від 1883 року. Є, щоправда, сільські крамнички на Норі та Ітрьойґренді. І хоча сам острів налічує не більше двох сотень осілих мешканців, буде шкода втратити саме цю, на нашому тлисі. Можна, звісно, доїхати автом чи велосипедом ДО Нори і зробити закупи там, та якщо такий крихітний хуторець як Кольґров втратить крамницю, почне зникати і сама громада, у кожному разі, взимку, коли немає відпочивальників.

Пам'ятаєш наші велосипедні виправи того літа? Знаю, пам'ятаєш. Щовечора ми їздили до Сьодре Гйоневоґ милуватися морем і заходом сонця, а дорогою додому купалися в кожнісінькій калабані.

Але розповідай далі, Стейне. Я не така змані-жена, як ти собі гадаєш. Отже, ти пишеш, що не віриш у жодні "надприродні" сили...

Це ти запитуєш... Ось тобі мій галілеєвий телескоп. Спробуй визнати, що абсолютно всі "надприродні" феномени є нічим іншим, як витвором людської фантазії, не підкріпленої жодними фактами, лише самими людьми. А вже в людських душах вони знаходять благодатний ґрунт. Як на мене, тут визначальними є три фактори: буйна людська уява, наш набутий роками потяг шукати прихованих мотивів там, де їх не існує, і, нарешті, вроджене пристрасне бажання продовжити життя у цілком новій іпостасі, тобто, йдеться про життя після смерті.

Цей коктейль людських рис виявився надзвичайно продуктивним. В усі часи без винятку — в Усіх суспільствах та культурах — людина від народження зростала серед уявлень про надприродних істот: духів природи і пращурів, богів, Монстрів, ангелів і демонів.

Мушу сказати, ти, з біса, самовпевнений...

Візьмемо насамперед нашу нестримну фантазію. Усі ж люди бачать сни, ніхто не спроможний повністю захиститися від галюцинацій, щось подібне цілком може трапитися і наяву. Нам здасться, ніби ми бачимо і відчуваємо щось надзвичайне, хоча в реальному світі воно не існує. Хто не запитував себе, чи дійсно побачене або давній спомин були справдешніми, чи може, нам хтось про те розповідав, а може, думали колись про таке, уявляли, чи то наснилося.

Я сам спілкувався з людьми, які стверджували, ніби бачили "тролів". Наші голови постійно по вінця переповнені розмаїтими емоціями, то ж не дивно, що часом мозок закипає. Я хочу сказати, що в мозку можуть виникати незначні порушення, які ми називаємо обманом відчуттів або плодами уяви.

Зісковзання від абсолютно властивих людській природі оманливих відчуттів до утвердження їх як "істин віри" відбувається тоді, коли ми дозволяємо власним або чиїмсь виплодам фантазії набути статусу об'єктивно існуючих створінь, незалежно від нашої чи чужої свідомості, забуваючи про суб'єктивний фактор. Я маю на увазі все, починаючи від духів природи й шаленого розмаїття містичних постатей, яких ми зустрічаємо в релігіях давніх народів, до вищих, інтелектуалізованих уявлень, характерних для великих всесвітніх релігій. Візьмемо для прикладу уявлення про всемогутнього Бога, що з'явився людям на

Землі, тобто на нашій планеті, одній з-поміж багатьох планет нашої галактики.

Тут я хотів би додати ще один важлиаий нюанс. Кожна релігія, окрім усього, увібрала в себе певні етичні ідеали та ще скарби людського досвіду" що вже само по собі мас величезну цінність. Як уже мовилося, я не збираюсь кидати тінь на людську віру. Як на мене, межа проходить там, де я в розмові або ж на письмі зустрічаюся з висловлюаанням осіб, котрі стверджують, ніби розмовляли з самим всемогутнім Богом або ж Бог з'явився перед ними з особливою вістю, до якої мають прислухатися геть усі. Мільйони людей на земній кулі вірять, що Бог промовляє до них і кожному зосібна двє настанови. Мільйони мільйонів свято переконані, що всемогутній Бог керує на землі геть усім, про що би не йшлося: цунамі, атомну війну чи укус комарв.

Чи про батарею ноутбука, яка ось-ось розрядиться отут, над морем. Я спробую якось вирішити цю проблему, але ти пиши, пиши. На цю мить заряду вже не вистачає, щоб далі вести з тобою дискусію, а до хати за такої погожої днини я не піду.

Просто писати і все?

Так, Стейне. Потім настане моя черга. Сподіваюсь, психологічно ти вже готовий до цього. Можливо, моїм завданням буде покопирсатися трохи у нашому спільному минулому. Не знаю, скільки ти пам'ятаєш з тих часів. А тепер пиши!

Не можу сказати, що мене тішить перспектива копирсання у нашому минулому. Тільки тому, що ми домовилися знищувати наші послання, я приймаю твої умови і пишу далі.

Ми вже кинули оком на релігійне вирішення проблеми. Однак людська натура не міняється, і ти знаєш, що я ніколи не вірив у страви, запропоновані парапсихологічним "меню", — у будь-які "паранормальні" чи "надприродні" феномени. При цьому я маю на увазі не салони вікторіан-ської епохи з усілякими спіритичними сеансами та іншими варіантами викликання духів. Саме ця форма подвоєння дійсності уже дещо вийшла з моди. Я кажу про нинішній прогресуючий психоз, забивання мізків фантазіями про телепатію та ясновидіння, психокінез і привидів. Прадавні вірування в ангелів-хоронителів розцвіли останніми роками буйним цвітом. Та й вони зводяться до певної форми віри в явлення, тобто, в можливість контакту з трансцендентними та надприродними силами.