Занепад революцій - Сторінка 4

Усе дотогочасне вважалося періодом етнічного зачину, немов передісторією обох націй. Внаслідок оптичної ілюзії, досить звичайної в цій науці, історія змішувала відсутність відомостей з відсутністю фактів. Епохи, про які ми починаємо мати безліч відомостей, є епохами, коли вже існують історики, котрі беруть на себе обов'язок їх зберегти. Таким чином, коли якийсь народ має істориків, це означає, що цей народ пережив свою юність, увійшов у літа і, можливо, вже починається його занепад. Історія, як і виноград,— осінні ласощі.

Час, коли грецьке й римське життя повністю прояснюється нашим очам, є вже вересневою порою. Осторонь лишається майже вся історія цих народів, їх молодість та дитячий вік. Звідси випливає, що греко-романський образ, яким так захоплювались в останні століття, був більш ніж підстаркуватим поличчям, на якому вже закарбували свої геометричні фігури зморшки — перша ознака трупного заціпеніння, яким оповіщається конаюче життя.

Моммзен першим виправляє перспективу римської історії. Великий Едуард Мейєр зробив те саме, але категоричніше, з Грецією. Це йому завдячує одна з найважливіших і найплідніших новацій історичного мислення. Періодизація всесвітньої історії на античну, середньовічну та новочасну була умовною й примхливою схемою, що накидається історичній науці з XVII століття. Реконструювавши еллінське життя, Мейєр виявив, що елліни пройшли через епоху, доволі схожу на наше Середньовіччя, і наважився говорити про грецьке Середньовіччя. Це зумовило віднесення трьох історичних віків до кожного національного циклу. Кожен народ має свій давній вік, свій середній вік і свій новітній вік. Тим самим цілковито змінюється весь сенс традиційної періодизації, її три стадії перестають бути поверховими, умовними чи діалектичними ярликами, натомість прибирають більш реального, немов біологічного, значення. Це дитинство, молодість і зрілість кожного народу (4).

Грецьке Середньовіччя закінчується в VII столітті. Це перше століття, про яке ми маємо багатющі й вірогідні відомості. Втім, ходить не про національний світанок. Навпаки, ми присутні при агонії тривалого минулого і при пробудженні новітнього часу. "Підвалини політичного середньовічного устрою,— підсумовує Мейєр,— зруйновано. Зверхність можновладців вже не є адекватним виявом щодо пануючих обставин: інтереси правителів і підданих не збігаються. Давній устрій життя, права заснованих на кревності спільнот втрачають свій сенс і перетворюються на припону. Людина вже не є неодмінно приписаною до кола, в якому народилась. Кожен робить власну долю; індивід емансипується соціально, духовно й політично. Хто не здобуває щастя на своїй батьківщині, подається в її пошуках на чужину. Банкова справа (в цю епоху з'являється політекономія) і рента вважаються аморальними, кожен усвідомлює їх згубність, але ніхто не може їх уникнути, і найконсервативніший шляхтич потерпає за свій прибуток. Chremata, chremata aner— "гроші, гроші є людина" — таке гасло часу. Дуже прикметно, що ці слова вкладено в уста спартанця (Алкей, фрагмент 49) або аргосця (Піндар, Itsmicas, 2). Поміж можновладців і простолюду постають нові класи — промисловців і торговців з додатком кустарів, мандрівних крамарчуків, моряків. Зрештою, серед них з'являється шукач пригод, котрий, як Архілох з Фасіса, скрізь випробовує свою фортуну і почуває подвійний тягар злиднів та гноблення. Ростуть міста, й туди імігрують селяни на легший хліб і чужинці, які не мали щастя на своїй землі чи змушені були тікати через боротьбу партій. Гуртом вони ставали в опір заведеному можновладцями ладові. Селяни прагнуть визволитися з-під нестерпного економічного ярма; збагачені городяни — прилучитися до врядування; нащадки емігрантів, які іноді перевищують чисельно корінних городян, претендують на рівні з корінною людністю права. Всі ці елементи об'єднані під назвою demos, а за часів Французької революції — під ім'ям tiers etat. Так само, як і останній, грецький demos не становить єдності ні своєю позицією, ні своїми політичними й соціальними [385] цілями; тільки опозиція щодо кращих утримує вкупі такі різнорідні елементи" (5).

Тут не варто проводити прямі паралелі зі складом наших новочасних націй в переддень революційної ери. Капіталізм починається з поширенням грошей. Затим виникає імперіалізм. Невдовзі починається створення великих флотів. На зміну лицарській війні середньовічного шляхтича,— маю на увазі Грецію,— приходить інша — не комонницька і не двобій. Після promaquia, або двобою, з'являється великий винахід: фаланга гоплітів, тактичний корпус піхоти. Водночас приходить край середньовічній роз'єднаності, і греки починають називатися "еллінами". Під цим спільним ім'ям вони відчувають свою історичну близькість.

Зрештою, це початок нагальних законодавчих змін устроїв. Чи випадковість це? Річ у тім, що всі ці "винайдені" устрої завжди пов'язані з ім'ям котрогось філософа. Бо це, не забувайте, вік сімох мудреців і перших іонічних та доричних мислителів. Де відбувається радикальна зміна законів, нові устроєві переділи, завжди існує якийсь явний чи прихований "мудрець". Семеро мудреців — це семеро видатних інтелектуалів епохи, відкривачів розуму, logos, на противагу mithos чи традиції.

На щастя, історичні відомості дають нам змогу бути свідками першої злуки індивідуалістської та раціональної душі, що обертається насупроти традиціоналістської душі. Це перша, цілком історична постать мислителя, що дійшла до нас — Гекатей Мілетський, автор книги про народні міфи, які кермували життям греків. Книга, з якої лишилися тільки невеличкі уривки, починається так: "Так каже Гекатей Мілетський. Пишу все це згідно з тим, що мені здається правдивим, бо перекази греків, на мою думку,— суперечливі й безглузді". Ці слова, як досвітній спів індивідуаліста —півня, вранішня зоря раціоналізму. Тут уперше індивід повстає самотою проти традиції, проти широкого тисячолітнього світу, в якому споконвіку жили душі Греції.

Від реформи до реформи минає століття, і ми добуваємось нарешті до найславетнішої — Клісфенової реформи. Ось як окреслює її зміст та психологію її автора Віллямовітц — Меллендорф: "Клісфен з Алкмеонідів, наймогутнішого з-поміж ворогуючих шляхетних родів, вигнанець з волі Пісістрата, спромігся за поміччю [386] Дельфів та Спарти скинути тирана, але не посів його трон, ані зробив Афіни аристократичною державою, як того чекала Спарта, а, теж за сприяння Дельфів, дав Афінам цілком демократичну конституцію, єдину, добре нам знану. Бо це він, а не Солон, був її творцем... Якщо до тих часів доконечністю були неписаний закон, релігія та звичай, то тепер запанували писані закони. Але це не мертві закони, різьблені в камені, пута свободи, а норми загальної вартості, що закарбовані в серці простого громадянина. Не хто інший, як народ запровадив їх; але не йому свавільно їх ламати, коли вони перестануть бути "справедливими", їх буде змодифіковано законним шляхом. Народ визнав їх, присягнувши їм; але є законодавець, котрий надав їм чинності. Для того щоб народ прийняв їх з доброї волі, вони мають бути орієнтовані на їхні почування та бажання; але творча ідея належить законодавцеві; і так само, як в гуманності старого аттичного права прозирає м'яка і лагідна вдача мудреця поета Солона, в конституції Клісфена є риси довільної логіко-арифметичної конструкції, які дозволяють зробити висновок про вдачу її автора. Певне, під час свого вигнання він розробив схематичний проект, і лиш вимушено пішов подекуди на певний компроміс з реальністю, яку йому не до снаги було змінити. Принаймні в нього є багато спільного із арифметико-філософською спекуляцією, що саме зароджувалась і привела невдовзі до віри в реальність чисел. Справді, він мав зв'язки з Самосом, батьківщиною піфагорейців. В його невтримному радикалізмі проглядає вдача софістів і філософів, які завжди обстоювали те, що все це робиться задля здоров'я реального світу. Такі ефімерні плани мимовільно нагадують конституції-одноденки Франції, чинні у період між старосвітською монархією і Наполеоном" .

Не думаю, що тут треба щось додавати. Клісфенова реформа — це типово революційний феномен, найвизначніший у довгій низці, що тягнеться аж до Перікла. Проникнувши в нього поглядом, ми бачимо дію геометричного інтелекту, філософського радикалізму, "чистого розуму".

Метою цього есе було показати, що витоки революційного феномена слід шукати в певній схильності [387] інтелекту. Іполит Тен назвав її серед інших причин Великої революції; але, з іншого боку, спростував своє ж важливе відкриття, застерігаючи, що ця риса притаманна лише французькій душі. Він не постеріг, що йшлося про загальний історичний закон. Кожен народ, якщо його розвій не перепинити силоміць, досягає в своїй інтелектуальній еволюції стадії раціоналізму. Коли раціоналізм стає загальним рушієм душ, автоматично й неминуче пускається в дію революційний процес. Його походження пояснюється не гнобленням можновладцями простолюду, не з'явою якогось гіпотетичного прочуття досконалішої справедливості — це чисто раціоналістська й антиісторична думка, ані тим, що нові соціальні класи збираються на силі, щоб скинути владу традиціоналістських сил. Лиш деякі з перелічених фактів супряжать революційному духові, але вони не є його причинами, а тільки наслідками.

Інтелектуальна генеза революцій дістає вишукане підтвердження в тому, що радикалізм, тривалість і модуляція революцій пропорційні тому, що є інтелектом в кожній расі. Малоінтелектуальні раси водночас і малореволюційні. Дуже показовий щодо цього приклад Іспанії. В нашій країні виявили себе, і то екстремально, чи не всі чинники, що їх звичайно вважають вирішальними для вибуху революції. Проте не було власне революційного духу. Наш етнічний інтелект завжди був атрофованою функцією, що належним чином не розвивалась. Та мализна руїнницького темпераменту обмежилась і обмежується віддзеркаленням його з інших країн. Точнісінько так відбувається з нашим інтелектом: та мализна, що є,— це віддзеркалення інших культур.

Досить показовий приклад Англії. Годі стверджувати, що англійський народ надто інтелектуальний. Але йому не бракує інтелекту, він має його саме в міру.