Занепад революцій - Сторінка 5

Він має його виважену кількість, достоту потрібну для життя. Саме тому його революційна ера була дуже поміркована й позначена консерватизмом.

Те ж саме було і в Римі. Ще один народ таких же здорових і сильних людей з великою жагою жити й повелівати, але небагатих на інтелект. їх інтелектуальне пробудження припізнюється і продукується в контакті з грецькою культурою. Для обстоюваної мною тези неабияке значення має те, коли саме приходять [388] в Рим "ідеї" Греції і коли починається революція. Збіг у часі був би надзвичайно переконливим доказом.

Як відомо, революційна римська ера починається в II столітті до Р. X., за часів Гракхів.

На той час типове становище (7) Риму достоту відповідало становищу Греції VII — VI століть та Франції XVIII століття. Історичне тіло Риму досягло свого найвищого внутрішнього розвою; Рим уже є тим, чим буде до свого кінця. Почалися перші великі завоювання. Як Греція — персів, а Франція й Англія — Іспанію, Рим знищив карфагенський імперіалізм. Проте є одна відмінність: інтелект римлянина досі неотесаний, селюцький, варварський, середньовічний. Великий практицизм, брак кмітливості призводять до того, що римлянин не зазнає специфічної насолоди від орудування ідеями, що характеризує інтелектуальні народи, такі, як грецький і французький. До епохи, про яку йдеться, в Римі нещадно переслідувалось будь-яке чисто інтелектуальне заняття. Загальноприйнята постава ненависті, зневаги до мистецтва та мислення тривали до Августа. Навіть Ціцерон вимушений був виправдовуватися, що пробуває на своїй віллі, пишучи книжку, а не в сенаті.

Втім, марний опір. Хліборобський інтелект римлянина, неповороткий і повільний, скоряється невблаганному циклові і, принаймні у рецептивній формі, одного дня таки пробуджується. Це було років за 150 перед Р.Х. Уперше в Римі виникає добірне коло, що з ентузіазмом переймається грецькою культурою, нехтуючи ворожість традиціоналістського загалу. Це коло складається з найдостойніших людей, що належать до найвищих соціальних верств республіки. Сціпіон Еміліан, руйнівник Карфагену і Нуманції,— перший значний римлянин, що розмовляє грецькою. Історик Полібій і філософ Панецій — його постійні радники. На його вечірках точаться розмови про поезію, філософію, нові мілітарні техніки (чудове інженерне мистецтво нуманційців при облозі їхніх таборів). Подібно до того як у Греції кінець Середньовіччя збігається з заміною promaquia, або двобоїв, на тактичний корпус фаланги, в Римі починається організація революційного війська у формі когорт. Марій, римський Лафайєт, завершить його формування.

Сціпіон — це сентиментальний шанувальник утопічних [389] ідей, що доходили з Греції. Здається, фраза Huma-nus sum, згодом замінена на: "Я людина, і ніщо людське мені не чуже", вперше лунає в його оселі. Ця фраза є усесвітнім девізом гуманістичного космополітизму, винайденого колись у Греції, а потім його віднайшли англійські ідеологи, Вольтер, Дідро, Руссо. Ця фраза є девізом усякого революційного духу.

У цьому першому "еллінському", "ідеалістичному" колі виховуються Гракхи, зачинателі першої великої революції. їхня мати Корнелія була тещею і сестрою в перших Сціпіона Еміліана (8). Тіберій Гракх мав учителями двох філософів: грека Діофанта та італіка Блоссіуса — ревних прихильників політичної ідеології, творців утопій. Після поразки Тіберій вирушив до Малої Азії, де звоював царевича Арістоніка, щоб заснувати з його рабами та осадниками утопічну державу, "Місто Сонця"(9), на зразок фаланстерів Фур'є або Ікарії Кабе.

Таким чином, у Римі приводиться в дію той самий механізм, обертаються ті самі колеса, що й в Афінах та Франції. За лаштунками революцій завжди пробуває філософ, інтелектуал. І це робить йому честь. Це він, професіоналіст чистого розуму, виконує свій обов'язок, додержуючись антитрадиціоналістської постави. Можна сказати, що на цих етапах радикалізму — врешті-решт, найславетніших в усьому історичному циклі — інтелектуал осягає максимум впливу та авторитету. Його дефініції, його "геометричні" поняття є вибуховою речовиною, яка не раз в історії змушує здригатися циклопічні традиційні спільноти. Так, у нашій Європі велике французьке піднесення виникає з абстрагованого визначення, даного енциклопедистами людині. Остання спроба, соціалістична, теж походить від не менш абстрактного, вигаданого Марксом визначення людини як "чистого виробника".

В часи занепаду революцій ідеї перестають бути головним історичним чинником, якими вони не були і в традиціоналістську епоху.

ЕПІЛОГ ПРО РОЗЧАРОВАНУ ДУШУ

Тема цього есе зводилась до спроби визначення революційного духу і проголошення його сконання в Європі. Але на початку я сказав, що цей дух є лиш відтинком орбіти величезного історичного циклу. Йому передує раціоналістська душа, а за нею йде містична душа, вірніше марновірна. Можливо, читальникові цікаво буде дізнатись, що ж таке марновірна душа, в яку переходить період революцій. Але говорити про це побіжно не випадає. Постреволюційні епохи, попри короткотривалий позірний розквіт, є часом занепаду. Занепади, як і народини, огорнуті в історії присмерком і безгомінням. Історія виказує дивну цнотливість, що змушує її накидати сором'язливу опону на вади початків і потворність національних збочень. Це означає, що події "еллінської" епохи в Греції, серединної і ранньої Римської імперії мало знають історики, а загал освічених людей і поготів. Отже, ніяк не випадає говорити про них побіжно.

Щоб уникнути незліченних кривотлумачень, я наважуюсь задовольнити допитливість читальника (чи є в нашій країні допитливі читальники?).

Традиціоналістська душа — це механізм довіри, бо вся її діяльність спирається на безсумнівну мудрість минулого. Раціоналістська душа руйнує ці підвалини довіри іншим авторитетом. Це віра в індивідуальну енергію, найвищий вияв котрої — розум. Але раціоналізм є непосильною спробою, поривом до неможливого. Намір заступити реальність ідеєю є чарівною ілюзією і приречений на неминучу поразку. Такий зухвалий задум трансформації історії залишає після себе присмак розчарування. Зазнавши поразки в своєму відчайдушному ідеалістичному пориві, людина геть втрачає певність в собі. Вона втрачає всяку спонтанну віру, не йме віри нічому, що не є певною й зорганізованою силою. Ні традиції, ні розумові, ні спільноті, ні індивідові. її життєві пружини розпружуються, бо вони, зрештою, є віруваннями, які ми плекаємо, підтримуючи їх в напрузі. Людина не в силах зайняти гідну поставу перед таїною життя та універсуму. Вона деградує фізично й ментально. В ці епохи людський врожай уже зібрано, нація знелюдніє. Не стільки через голод, чуму та інші знегоди, скільки через зменшення [391] генетичної сили людини. А рівночасно й мужності. Починається царство лякливості — дивний феномен, властивий так само Греції та Риму і досі належно не вивчений. В часи здоров'я пересічна людина тішиться своєю пайкою індивідуальної вартості, якої достатньо для розважливого протистояння життєвим знегодам. У ці споживацькі епохи відвага стає рідкісною чеснотою, якою обдаровані одиниці. Мужність стає фахом, а фахівці складають вояччину, що повстає проти будь-якої влади і нерозумно пригнічує решту соціального тіла.

Ця універсальна лякливість проростає в найделікатніших і найінтимніших щілинах душі. Ляк перед усім. Грім і блискавка знову жахає, як і в найпримітивніші часи. Ніхто не покладається на власні сили в подоланні труднощів. Життя сприймається як моторошна випадковість, коли людина залежить від таємничих прихованих воль, які керуються найдитиннішими примхами. Упосліджена душа не годна чинити опір долі і шукає в забобонних звичаях ради, як зласкавити ті приховані волі. Найабсурдніші ритуали дістають схвалення мас. У Римі поступово забирають силу зневажувані два століття перед тим страхітливі божества Азії.

Отже, нездатний утримувати рівновагу, дух шукає рятівної дошки, як той потопельник, озираючись довкола загнаними собачими очима. Марновірна душа справді скидається на пса, що шукає господаря. Геть забуто благородство й гордість, а імператив свободи, який звучав протягом століть, не знаходить найменшого розуміння. Навпаки, людину охоплює неймовірний потяг до рабства. Над усе вона хоче прислужувати: іншій людині, імперативові, чаклунові, ідолові. Що завгодно, аби лиш уникнути жаху від протистояння віч-на-віч навальним ударам життя.

Можливо, духові, що зачинається після занепаду революцій, більше пасує інше визначення — рабський дух.

ПРИМІТКИ

1. Хоча треба було б вирізнити набагато більше модифікацій людської психіки упродовж повного історичного циклу; якщо я говорю лиш про три, не варто надавати цьому троїчному числу якогось кабалістичного значення. Це лиш означає, що, зупинившись на цих трьох крайніх формах психологічної еволюції, ми маємо три порівняльні пункти, достатні для вияснення складного історичного феномена, який нас на часі цікавить. Якби йшлося про розуміння феномена менших масштабів, ми мусили б більше заглибитись в історію, і ці три підрозділи поділилися б на багато інших. Поняття, які відповідають реальності, якщо дивитись на неї з певної дистанції, мають бути замінені іншими, коли відстань зменшується, і навпаки. Мисленням, так само, як і зором, керує закон перспективи.

2. Анрі Піренн. Les Anciennes Democraties des Pays-Bas, c. 133, 197, 199, 200.

3. Залишаємо для іншої нагоди аналіз відмінностей між нашими демократіями та демократіями інших часів, разом із студією їх гене-зи. Щодо цього побутують найзаплутаніші поняття. Я запитував багатьох відомих радикалів, що вони розуміють під демократією та лібералізмом, і домігся лиш малозрозумілих відповідей. Утім, про генеалогію цих таких зрозумілих речей демократи не мають жодного уявлення.

4. З цієї ідеї Мейєра походить значною мірою проречиста праця Шпенглера "Занепад Європи".

5. Едуард Мейєр. Geschichte des Altertums, т. II.

6. Ці паралелі сягають аж запровадження Клісфеном до своєї конституції десятичної системи. U. von Willamowitz-Mollendorf, Staat und Gesellschaft der Griechen.

7. З вашого дозволу я вживатиму слово "типовий" в його прямому розумінні. Звичайно його вживають у геть невластивому значенні.