Записки з мертвого дому - Сторінка 14

Він був у нас один, і я й тепер не можу згадати про нього без сміху. Щоразу, як я дивився на.нього, мені завсіди спадав на думку Гоголів жидок Янкель, із "Тараса Бульби", котрий, роздягнувшись, щоб іти на ніч із своєю жидівкою до якоїсь шафи, враз страшенно став скидатися на курча. Ісай Хомич, наш жидок, був нестеменнісінько як те обскубане курча. Він був уже немолодий, років під п'ятдесят, маленький на зріст і слабосилий, хитренький і водночас зовсім дурний. Він був зухвалий і зарозумілий і разом із тим страшенний боягуз. Весь він був у якихось зморшках, і на лобі й на щоках його були тавра, накладені йому на ешафоті. Я ніяк не міг збагнути, як міг він витримати шістдесят канчуків. Прийшов він до нас обвинувачений в убивстві. В нього був схований рецепт, котрий йому доставили від лікаря його жидки зараз же після ешафота. За цим рецептом можна було дістати таку мазь, що від неї тижнів за два могли зійти його тавра. Вжити цієї мазі в острозі він не смів і очікував кінця своєї дванадцятирічної каторги, після якої, вийшовши на поселення, намірявся неодмінно скористуватися рецептом. "А то не мозна буде зенитися,— сказав він мені якось,— а я неодмінно хоцу зенитися". Ми з ним були великі друзі. Він завсіди бував у чудовому настрої. На каторзі жилося ..йому легко; він був ювелір, був завалений роботою

з міста, де не було ювеліра, і в такий спосіб звільнився від важких робіт. Звісно, він був одночасно лихвар і всій каторзі давав під проценти та застави гроші. Він прийшов на каторгу перше, ніж я, і один із поляків докладно описував мені його прибуття. Це прекумедна історія, яку я розповім згодом; про Ісая Хомича я говоритиму ще не раз.

Інший люд у нашій казармі був: чотири старообряд-

ських слобід; два-три малороси, похмурі люди; молоденький каторжний, з тоненьким личком і з тоненьким носиком, років двадцяти трьох, який убив уже вісім душ; купка фальшивих монетників, з них один — потішник усієї нашої казарми; і, нарешті, кілька похмурих і понурих осіб, голених і спотворених, мовчазних і заздрісних, що з ненавистю дивилися спідлоба круг себе й намірялися так дивитися, хмуритися, мовчати й ненависничати ще довгі роки,— весь час своєї каторги. Все це тільки майнуло перед мене того першого, безрадісного вечора мого нового життя,— майнуло серед диму й кіптяви, серед лайок і невимовного цинізму, в мефітичному повітрі, при брязкові кайданів, серед прокльонів та безсоромного реготу. Я ліг на голих нарах, поклавши в голови свій одяг (подушки в мене ще не було), накрився кожухом, але довго не міг заснути, хоч і був весь змучений і зламаний від усіх страхітливих і несподіваних вражень цього першого дня. Та нове життя моє щойно тільки починалося. Багато чого ждало ще мене попереду, про що я ніколи не думав, про що й не гадав...

Три дні пізніше по прибутті моєму до острогу мені велено було виходити на роботу. Дуже затямився мені цей перший день роботи, хоч протягом його не сталося зо мною нічого особливо незвичайного, поминаючи те, що й так усе в моєму становищі було незвичайне. Та це було теж одне з перших вражень, а я ж іще до всього жадібно придивлявся. Всі ці три перші дні мене не залишали найтяжчі відчуття. "Ось кінець мого блукання: я в острозі! — казав я собі раз у раз.— Ось пристань моя на багато довгих років, мій куток, куди я вступаю з таким недовірливим, з таким болючим відчуттям... А хто знає? Може,— коли доведеться через багато років зали-

ними й старий із стародубїв-

V. ПЕРШИЙ МІСЯЦЬ

шити його,— ще пожалкую за ним!.." — додавав я небез домішки того злорадого почуття, яке доходить часом до потреби умисне роз'ятрювати свою рану, немов бажаючи помилуватися своїм болем, немовби в усвідомленні всієї великості нещастя є спревді насолода. Думка, що згодом можу пожалкувати за цим кутком,— мене самого вражала жахом: я й тоді вже передчував, до якої страхітливої міри людина приживчива. Та це було геть попереду, а тепер поки що круг мене все було вороже і — страшне... хоч не все, але, зрозуміло, так мені здавалося. Ця дика цікавість, з якою оглядали мене мої нові това-риші-каторжники, посилена їх суворість з новаком із дворян, що раптом з'явився в їхній корпорації, суворість, яка іноді доходила мало не до ненависті,— все це так змучило мене, що я сам бажав уже швидше працювати, щоб тільки швидше досвідчити й спізнати все моє лихо разом, щоб почати жити, як і всі вони, щоб швидше увійти з усіма в одну колію. Зрозуміло, тоді я не помічав і не підозрював багато такого, що було в мене під самим носом: між ворожим я ще не вгадував утішного. Проте кілька привітних, ласкавих облич, котрі я зустрів навіть за ці три дні, поки що дуже мене підбадьорили. Найласкавішим і найпривітнішим зо мною був Яким Якимович. Між понурими й ненависними обличчями інших каторжан я не міг не помітити також кількох добрих і веселих. "Скрізь є люди погані, а між поганими й хороші,— квапився я подумати на втіху собі,— хто знає? Ці люди, може, зовсім не такі вже гірші за тих, інших, що лишилися там, за острогом". Я думав це і сам хитав головою на свою думку, а тим часом — боже мій! — коли б я тільки знав тоді, до якої міри й ця думка була правдою!

Ось, для прикладу, був тут один чоловік, котрого я тільки через багато-багато років пізнав цілком, а був же він зо мною й постійно біля мене майже увесь час моєї каторги. Це був арештант Сушилов. Як тільки зняв я тепер мову про каторжників, що були не гірші за інших, то зараз же мимохіть згадав про нього. Він мені прислужував. У мене був також і другий прислужник. Яким Якимович ще з самого початку, з перших днів, рекомендував мені одного з арештантів — Йосипа, кажучи, що за тридцять копійок на місяць він мені готуватиме щодня окрему їжу, якщо мені така вже огидна казенна та якщо я маю кошти завести свою. Йосип був один 8 чотирьох кухарів, яких арештанти вибирали до наших двох кухонь,— хоча й на їхню волю лишалося прийняти

чи не прийняти такий вибір, та й прийнявши, можна було бодай і завтра ж знову відмовитися. Кухарі так уже Р не ходили на роботу, і весь їх обов'язок полягав у тому, щоб пекти хліб та варити щі. Звали їх у нас не кухарями, а куховарками (в жіночому роді), проте не з презирства до них, тим паче що на кухню вибирали людей тямущих і по змозі чесних, а так, мило жартуючи, чого наші кухарі нітрохи не брали за образу. Йосипа вибирали мало не завсіди, і він кілька років поспіль постійно був куховаркою, а відмовлявся іноді тільки на час, коли його дуже вже брала нудьга й разом із тим охота проносити горілку. Він був людина рідкісної чесності й лагідності, хоча й прийшов на каторгу за контрабанду. Це був той самий контрабандист, високий, здоровий чолов'яга, про якого я вже згадував; боягуз перед усім, особливо перед різками, смирний, мовчун, ласкавий з усіма, він ніколи ні з ким не посварився, але, попри все своє боягузтво, не міг не проносити горілки, з пристрасті до контрабанди. Разом з іншими кухарями він теж торгував горілкою, хоч, звісно, не в такому розмірі, як, скажімо, Газін, бо не мав сміливості дуже ризикувати. З цим Йосипом я жив завжди дуже гарно. Що ж до коштів, щоб мати свою їжу, то їх треба було зовсім небагато. Я не помилюся, коли скажу, що за місяць я витрачав на своє прохарчування всього карбованець сріблом, крім, зрозуміло, хліба, що був казенний, та іноді, якщо вже я був дуже голодний, крім щів, попри всю мою до них відразу, яка, проте, майже зовсім минула згодом. Звичайно я купував шматок м'яса, по фунту на день. А взимку м'ясо в нас коштувало шаг. По м'ясо ходив на базар хтось із інвалідів, котрих у нас було по одному в кожній казармі для нагляду за порядком і котрі самі, доброхіть, узяли на себе обов'язок ходити щодня на базар робити покупки для арештантів і не брали за це майже ніякої плати, так хіба абищицю яку-небудь. Робили вони це задля власного спокою, інакше не могли б ужитися в острозі. Таким чином, вони проносили тютюн, плитковий чай, м'ясо, калачі тощо, крім самої хіба горілки. Про горілку їх не просили, хоч іноді й частували. Йосип готував мені кілька років поспіль і все шматок засмаженого м'яса. Вже як його було засмажено—це інша справа, та не в тому була й річ. Варто уваги, що з Йосипом я за скільки років майже не мовив і двох слів. Багато разів починав до нього мову, але він якийсь не здатний був підтримувати її: усміхнеться, бувало, ^або

відкаже так чи ні, та й годі. Аж чудно було дивитися на цього семирічного Геркулеса. {

Але, крім Йосипа, серед людей, що мені допомагали, був і Сушилов. Я не кликав йрго й не шукав його. Він якось сам знайшов мене і прикомандирувався до мене; не пам'ятаю навіть, коли й як це сталося. Він почав мені прати. За казармами навмисне для цього було влаштовано помийну яму. Над цією-от ямою, в казенних коритах, і прали арештантську білизну. Крім того, Сушилов сам винаходив тисячі різних обов'язків, щоб мені догодити: настановляв мого чайника, бігав з різними дорученнями, відшукував що-небудь для мене, носив мою куртку лагодити, мастив мені чоботи разів чотири на місяць; усе це робив старанно, метушливо, неначе бозна-які на ньому лежали обов'язки,— одно слово, цілком пов'язав свою долю з моєю і перейняв усі мої справи на себе. Він ніколи не казав, наприклад: "У вас стільки-то сорочок, у вас куртка розірвана" тощо, а завжди: "У нас тепер стільки-то сорочок, у нас куртка розірвана". Він так і дивився мені в очі і, здається, мав це за головне призначення всього свого життя. Ремесла, або, як кажуть арештанти, рукомесла, в нього не було жодного, і, либонь, тільки від мене він і добував копійчину. Я платив йому скільки міг, тобто якусь мізерію, і він завжди, не заперечуючи, лишався вдоволений. Він не міг не слугувати кому-небудь і, здавалося, вибрав мене особливо тому, що я був привітніший за інших і чесніший на розплату. Був він із тих, котрі ніколи не могли розбагатіти й поправитися і котрі бралися в нас вартувати майдани, простоюючи цілі ночі в сінях на морозі, прислухаючись до кожного звуку надворі, щоб не проґавити плац-майора, і брали за це по п'ять копійок сріблом мало не за всю ніч, а коли б проґавили, то втрачали все й відповідали спиною. Я вже про них казав.